Чудасій

"Крила мрій", одним словом. Але сьогодні все було так, як я вам оце кажу.

— Неймовірно! — вишептав я і чомусь глибоко схви­лювався. — І про що ж ви з нею говорили?

— Про найголовніше: я відразу їй усю правду сказав.

Пригадавши собі випадок з "Вістями", "Правдою" і зів'ялою рожею, я полегшено зідхінув і розсміявся:

— Ну, ну, і яка ж то була та "правда"?

— Як це "яка правда"?! Звичайна: сказав Ліді, що давно був закоханий в неї, що не смів перший заговорити, що слухав студентів і що вчора просив вас за посередни­ка між мною і нею.

— Ви це сказали?! — жахнувся я.

— Та певно, що сказав! Навіть признався, як я вас обидвох підслуховував крізь двері, а також оповів і про ваші почування...

— Олексо!!!

— Що?

— Ви брешете!!! — кричав я, трясучись від гніву й переляку. — Ви не сміли їй того сказати!!!

— Чому не смів? — здивувався Олекса. — Або ж я когось боюся, чи що?

Я подивився на нього, подивився і зрозумів, що він говорить правду, що він справді зробив так, як казав: пішов, викликав Ліду, повів її на морожене й усе оповів, йому — що? Йому, коли щось прийде в голову — все "єрунда". "Його ніколи не можна пізнати до кінця" — пригадалися мені мої власні вчорашні слова, і я тяжко сів на місце. Від обурення не міг дібрати ні виразів, ні відпо­відного тону, щоб належно висловити свої почування. Зрештою, чи найтерпкішими й найрізкішими словами можна було тепер щось направити? Чи можна було щось завернути? Пропало!

— Ну, і що Ліда на це? — спитав я зі страхом.

— Ліда? О, вона спочатку дуже розгнівалася, знаєте, а потім почала сміятися. Ох, як вона сміялася!

"Ще гірше! — подумав я. — Коли б тільки гнівалася — пів біди. Але, коли почала сміятися — то, значить, не вважає нас гідними навіть свого гніву"...

— Так, Олексо, — сказав уголос, — вона мала рацію: оба заслуговуємо тільки того, щоб нас висміяно... Ну, а далі? Чим це скінчилося?

— Скінчилося просто: я признався до вини, а потім зложив Ліді пропозицію руки й серця, і вона її прийняла.

— Як?!! — схопився я на ноги, мов ужалений. — Не може бути!!! Я в це ніколи не повірю!!!

— Ц-ц-ц!.. — сміявся вдоволено Олекса. — Мухомор! Ви ніколи мені не довіряли. А я вам кажу ще раз: Ліда погодилася.

Я сверлував Олексу поглядом, думаючи, що він зараз розсміється й відкличе свій жорстокий жарт. Але ні. Олек­са, правда, щасливо всміхався, але не брехав і не жарту­вав. По всьому було видно, що казав правду.

І я зненавидів Олексу в цю хвилину пекучою нена­вистю подоланого суперника, відразу забувши про всі його позитивні риси, про нашу дружбу і про все добре,, що він зробив для мене й для інших людей. Я бачив лише перед собою гостроносого дивака з усіма його негатив­ними сторонами. І Ліда годилася йти за нього?! Чому? Для чого? По якому праву?!

Я відчув, як щось раптом рунуло в моїй душі, зла­малося, завалилося і наповнило мої груди холодною отру­тою. Тепер лиш усвідомив собі повністю, що кохав Ліду, а ще більше покохав той ясний і милий слід, який вона лишила по собі після нашого короткого знайомства. І ко­ли б вона виїхала, коли б доля судила нам вічну розлуку, я напевне на все життя зберіг би в серці, як великі свя­тощі, ніжний образ цієї чудесної білявої дівчини з дитя­чими ноженятами і званням інженера. Образ Білочки! А тепер? У сильветці, витканій з проміння мерехтливих зі­рок, перенизаній пахощами літньої ночі, овіяній солов'ї­ним співом і солодким сюрчанням коників, проступили грубі й цинічні риси другої Зіни. Навіть Зіни в гіршому виданні. Бо Зіні можна було все ж таки багато вибачити. Але цій?! Цій, дівчині, що скінчила інститут, одержала диплом інженера і мала забезпечене становище в житті! Чого їй ще було потрібно? Не виходила ж заміж за Олек­су з любови, не виходила й з необхідности — виходила з розрахунку. Якого? Що змусило її дати згоду людині, яка в неї вчора ще, крім понижаючого жалю й байдужосте не викликала нічого? І як це просто у неї вийшло: збиралася їхати додому, а звідти — на роботу; тут прийшов, можна сказати, зовсім незнаний чоловік, викликав, запросив на морожене, освідчився — і вона відразу ж погодилася. Ко­ли б навинувся хтось інший — пішла б і за іншого... Ух, як це гидко!

Я пройшовся по кімнаті туди й назад, сів, устав, зно­ву сів, знову встав і сів, потермосив себе за волосся, а накінець їдко розсміявся:

— Ну, і що ж? — спитав. — Була Ліда щаслива?

— Ц-ц-ц!.. Куди відразу й сум її подівся! Зраділа, за­сяяла і в приступі радости обняла мене за шию і поцілу­вала отут, — Олекса показав на щоку. — "Ви, — сказала, — найкращий у світі хлопець! Павло правду сказав"...

Я стиснув зуби й кулаки, немов би мені хтось насту­пив на мозоль у серці, а Олекса продовжував:

— Не побоялася, знаєте, в ресторані мене поцілувала! Розумієте? Ц-ц-ц!.. До речі, там тоді нікого не було, тіль­ки ми вдвох...

— І як же це? Ви не вмерли від поцілунку?

— Ні, — відповів спокійно Олекса, не помічаючи в моєму питанні ні терпкої насмішки, ні лютої ненависти. — Коли б умер, то не прийшов би до вас.

— І коли ж весілля? — продовжував я далі роздовбу­вати власну рану.

— Ц-ц-ц!.. Який ви нетерпеливий! Вам відразу й ве­сілля. Не знаю... Ліда казала, що мусить ще з вами поба­читись, а тоді вирішимо, коли весілля.

— Зі мною?! А я ж тут при чому?!

— Це вже вам Ліда скаже.

Для мене відразу все стало ясним:

"Пастка! — пролетіла думка в голові. — Подвійна гра! Вона вчора помітила, що не байдужа мені, і тепер пробує щастя: Олексу тримає в резерві, а одночасно на­ставляє сіті, на мене. Коли не вийде зі мною — піде за Олексу. Що не крок — то гірше! Ух, яка погань! Який ци­нізм! Цікаво тільки, чому вона перше місце дає мені? Ад­же під матеріяльним оглядом я жебрак у порівнянні до Олекси. Видно, що "кохання" все ж таки деяку ролю ві­діграє... Ха-ха-ха! Зрештою, дідько її бери! Але Олекса! І це він має впасти жертвою такої потвори?! Бідний чудасій: осліп і одурів — нічого не бачить..."

Я зімняв недокурену цигарку й встав, заложивши ру­ки в кишені.

— От що, Олексо, — сказав холодно, — я, звичайно, не вірю в те, що мені вдасться вас переконати. Але, як ваш приятель, вважаю своїм обов'язком примусити вас подумати над цим шлюбом. Мене дивує, що Ліда так ско­ро погодилася: адже фактично вона вас зовсім не знає.

— Чому ж не знає? — живо перебив мене Олекса. — Чи ви їй учора ще мало про мене наговорили?

— Так, я говорив. Але як вона може мені вірити, коли знає мене ще менше, як вас?

— Приліпка з вас! Я перед нею сьогодні вас цілу го­дину хвалив, і то так хвалив, що аж самому стидно було. Ручив за вас своєю головою, так, як ви вчора за мене хо­тіли ручити. І так, знаєте, ви за мене добре слово замови­ли, я за вас, а Ліда тепер нам обом вірить. Ц-ц-ц!..

— А ви вірите Ліді, — закінчив я його думку з гли­бокою іронією. — Добре інколи бути легковірним, а ще вигідніше часом буває вдавати легковірного... А все ж, Олексо, я ще раз вам звертаю увагу...

— Ат, єрунда! — увірвав мене Олекса. — Що я хотів сказати? Ага! Я хотів сказати, що ви — зрадник і дуже небезпечний посередник у любовних справах. У мене з вами вийшло цілком, як між тими поляками: "Не моглем для цєбє, ледве-ледве для себе"... Так і ви Ліду для мене сватали. Ц-ц-ц!..

Може, саме тому, що в цих словах крилася певна доза правди, я не стямився від люти й образи. Штовхнув ногою двері і, вказуючи на них рукою, заревів до Олекси:

— Ге-е-е-ть!!!

Без слова протесту, без тіні здивування він встав і потюпав до дверей, увібравши голову в плечі й не пере­стаючи хіхікати.

— Може, вам скінчити мою думку? — спитав на по­розі.

— Геть мені з очей!!! — крикнув я ще раз і затупав ногами.

— Ну й мухомор з вас! — потиснув Олекса плечима. — А до Ліди я вам все ж раджу піти. І ви підете, слово чести, підете! Я маю таке слово...

Але я не мав бажання слухати цього базікання: грим­нув дверима, як божевільний, і мерщій замкнув їх на ключ. Обурення, жаль, стид, образа й почуття обридження просто душили мене. Я кидався по кімнаті з кутка в куток і тільки великими зусиллями волі стримував себе від того, щоб не потрощити всіх меблів, не пошматувати паперів .і не розбити собі голову об стіну.

"Білочко, Білочко! — ридав я у душі. — І це ти?! Та­ка нікчемна інтриґантська душа окривається під непороч­но-чистою зовнішністю милої дівчинки зі зворушливо-дитячими ноженятами і прозорою усмішкою?! О, навіщо, навіщо я познайомився з тобою?! Навіщо зайвий раз пе­режив таке глибоке розчарування в людині?! Хіба їх і так мало було в моєму житті?.."

— Слухайте, ви, божевільний мухоморе! — забубо­ніло під вікном. — А той другий поляк пішов сватати дів­чину для себе. Сватав, сватав, а нарешті приходить і каже: "Нє моґлем для себе — лєдвє-лєдвє для цєбє"... То я, між іншим, від вашого імени Ліді освідчувався, і вона майже погодилася. Коли вам це не подобається — біжіть від­кличте...

При перших звуках Олексиного вияснення зупинився не тільки я сам: зупинилося моє серце, як маятник у зі­псованому годиннику, зупинилася кров у моїх жилах, зу­пинилася й думка. Я став, ніби цвях, вдарений молотком у тім'я, таке це було несподіване, і розвісив вуха.

— А коли, — продовжував Олекса, — ви маєте справ­ді якісь поважні наміри, то також біжіть. Ліда чекає вас о четвертій в парку біля зігнутої і для вас "нецікавої" бе­рези, знаєте? Пароль: "Білка — Перелесник". Не забудьте чисту сорочку взяти і спішіть, бо вже пізно!

Я стояв далі нерухомо, поки не почув, що Олекса віддаляється. Але тоді рванувся з місця, мало не висадив замкнених дверей і погнав за ним.

— Олексо! Олексо! — кричав, задихаючись від бігу й від шаленої радости, що спирала мені дух. — Чекайте!

— Не маю ча-а-а-су! — кричав Олекса тікаючи. — Бі­жу на ста-а-а-нцію! Перебити компо-о-о-стер на Лідиному квитку-у-у-у! Вона сьогодні не ї-і-і-де!

— Олексо!

— Чого-о-о? — дражнився Олекса й біг далі.

— Зупиніться на хвилинку і розкажіть доладу! — благав я.

— Боюся спізни-и-и-итися... Коли хочете — біжіть за мно-о-ою, а я вам на бігу оповіда-а-а-тиму... Хай ціле міс­то слу-у-у-хає...

Справді, численні перехожі зупинялися і здивовано дивилися на цю гонитву, а деякі навіть кидали мені на­зустріч питання: "Що він у вас украв?", "Чи не покликати міліції?"

А Олекса дражнився далі: то кулею летів уперед, то ховався за електричними стовпами й підпускав мене зов­сім близько, а тоді м'ячем відскакував на кільканадцять кроків, робив мені гримаси, "стругав моркву"* й тікав далі.

— Коли не переб'ю компостера, пропаде квито-о-ок! — сміявся він.