– почув у відповідь.
– Я? – розчулився він. – Я жь прійшьов у цей світ, шьчьоб уберегти вас од справжньої жьостокосьті. – Він звісив з ліжка м'які кавказьські свої чоботи. – Ви бь тут не ніжилися, а голими руками копали в вічьній мерзлоті картоплю, освоюючи цілину в тундрі. Так‑так, якьби дорвався до влади Троцький із його клікою.
Погляд його полинув удалечінь:
– Мєні це прийшло, шьче колі я вчився в семінарії. Дужє ревно молився, аж явився мєні вогненний янгол і вклав мені, шьчо мушу йти звідти й рятувати білий світ.
Після вдалого оргазму він завжди був лагідний: – Якь ти думаєш, чьому мене тоді політбюро обрало на вождя партії? Бо воно розуміло, шьчо я найдобріший серед них, звірів у людській подобі, алє всі вони хотіли жити, просто радіти життю. Бо в мене єдиного не було кліки, дівчатка. І фанатичних ідей воєнного комунізму. О, я маневрував, я змушений був хітрувати, однак переді мною таємно весь час стояв образ янгола, він шєпотів: "Вбережи, врятуй цих наївних слов'ян." Гадаєте, легко було дурити Троцького? Бухаріна? Зіновьєва‑Камєнєва? Ого! А, наприклад, Ягоду і весь його підєрастичьний кагал? Ого. Не плач, люба, не тужи.
А потім усі весело в каміні ставили казанка й варили лобіа.
– Розьповідай, – наказав вождь.
Берія навіть не питав, про що, бо вождь був у домашніх капцях, у теплому гуморі й викладав про свої нові злягання з актрисами. Сталін вимагав докладності, був дуже високоморальний горець і не любив, коли йшлося про заміжніх. У таких випадках ляскав розпусника капцем. Той знав, що Сталіну про подвиги доповідає не лише він, і тому найбільше боявся збрехати, бодай щось сплутати. Особливо його перевіряли щодо фізкультурниць на параді Красної площі, яких вилучали з лав за особистої симпатії гебе‑міністра, той би і під тортурами не зізнався, що шереги спортсменок потім поставали перед його очима голяка, трясучи цицьками. Хто ж таке спокійно витримає? Який Лаврентій?
– Лярвентій! – нарешті обурювався вождь, і брався за кочергу від каміна.
"Добре, шьчо сьогодні не розпечена", – устигав думати Берія між ударами.
– За що, Сосо? – ухилявся він.
– Сам знаєш, – одкладав побиття вождь і брався за люльку, щоб відпочити. – Ти чьому, шакал, не попередив мене тоді, 22 червня 1941 року?
– Якь? Я тобі на стіл клав звіти багатьох розвідників!
– Клав таки клав. Алє чьому не переконав мене, шьчо там правда?
– Я хотів пєреконувати, – одсапувався той, – але боявся, бо ти жь тоді дружив зь Гітьлєром, і я не наважувався...
– Ах ти ж пес! – жбурляв люльку вождь. – Власюку! – гукав начальника охорони.
Той з'являвся умить. Вождь знову розпалював люльку, а потім мовчки кивав на кочергу. Власюк брався за неї, й нічого страшнішого для Берії не було, адже той гігант володів цим знаряддям набагато вправніше, ніж Сталін, бо особисто, як і належало справжньому охоронцеві, дуже не любив гебістів...
Починав свою кар'єру в дивовижний спосіб – якось зламалися кремлівські куранти, й доки їх лагодили, нікому не відомий Власюк за шворку смикав маятник чотири доби без перепочинку; коли Сталін випадково довідався про таке, одразу призначив чоловіка начальником особистої охорони. Всі дивувалися.
– Цей не проспить, – коротко пояснив вождь.
...й він, наче маятником, обходив кочергою міністрові ребра, доки господар не стомлювався від цього видовища.
От Распутін. Він з'явився в столиці тоді ж самісінько, як і Столипін, після найпершого світового з'їзду масонів, які створили навіть свій особистий європейський парламент, перетворившись на політичну партію. Маскувалися під численні різновиди соціалістів. Одразу ж розпочали тиск на царат, бо той улаштував був антимасонську кампанію в покару за численні вбивства державних діячів (включно з рідним батьком Столипіна), отож постала нова мос‑масонська мста з чого? З великої кількості двійників Распутіна, котрі скрізь, де тільки можна, пиячили, бешкетували, вдавалися до публічної розпусти, вихвалялися при цьому статевою близькістю з царицею, навіть практикували гомофілію, а головне, хоч би де з'явився Столипін – у Петербурзі, в Москві чи бодай в Рязані, обов'язково в натовпі виникне якийсь "святий старець", який викрикне до нього:
– Пьотр! Смерть їде за тобою!
Суспільство щоразу медитувало на пророцтво, бо "це ж медіум передрік", створюючи спільне відповідне енергетичне біополе на загин.
І докаркалися. Столипіна застрелив масон, перейменований для цього на Богрова. Дехто вважає, що й справедливо, адже саме тоді Столипін створив державний проект "О запрєщєнії масонства в Россії". Якби встиг узаконити (папери зникли без сліду й духу), то не було б лютневого перевороту під керівництвом знаного масона Керенського. І що потім?
Усі підробні подвійники до єдиного зникали без сліду, так досконало, що й сам той святий старець змушений був зникнути, й імперія лишилася віч‑на‑віч з ленінізмом. Наслідки відомі. Отак, од Распутіна до Путіна.
Історія подвоєних людей у Росії сягала давнини. Так, письменник Горький, наприклад, босякував, мандрував у народ, гримувавшись під письменника Толстого.
Не оминула ця доля й геніального кінорежисера Сергія Ейзенштейна – після того, як він сфільмував "Октябрь". Там роль Леніна зіграв простий пітерський робітник Нікандров. Без гриму. Й от несподівано вся критика нестерпно накинулася на цього виконавця. Чому? Бо в мавзолеї почав псуватися труп Володимира Ілліча, й постало питання руба: який же він вічноживий? Якщо вже не може бути навіть вічномертвим? І мавзолей зачиняють нібито на ремонт, а насправді на переекспозицію, а робітник Нікандров загадково зникає зі свого пітерського заводу... А от Ілліч оновився, неначе свята чудодійна ікона.
Перестрахували весь Кремль, що вже й сам Сталін не знав, де він сам, а де його дублікат. Серед подвійників вождя траплялися неймовірно люті. До того ж вони мали велику схожість із Пржевальським...
– ...конем? – любив пожартувати вождь.
– Дивлячись у чому, – улещувало політбюро.
Сталін мав слабкість до великого мандрівника, частого гостя їхньої бідної оселі в грузинському містечку Горі; варто будо татові відрядитися у справах ремонту взуття в Чечню, як той примандровував у гості, – завжди з жартами, завжди з гостинцями. Так було до народження Йосипка, так було й опісля.
Тим то Пржевальський слугував еталоном для підбирання двійників.
– І шьчоб без підробок! – гримав вождь.
Мандрівні енкаведисти досягали найвіддаленіших куточків великої країни, вишукуючи дублікантів. Траплялися й курйози, так, наприклад, один із найвдаліших екземплярів виразно гаркавив. Як вони проґавили цю ваду? Після цього гаркавити стали чекісти: були люто покарані, образивши вождя. Влаштовували таємні конкурси двійників й одного разу перемогли аж двоє, бо через велику схожість їх переплутали.
Перевіряв їх вождь особисто – на власній дружині. Після тривалих тренувань подібника заводили до неї в кімнату, а політбюро назирало крізь вічка в стінах. Якщо жінка не виявляла занепокоєння чи бодай дискомфорту, його зараховували до штату. (Згодом, дізнавшись про такі секс‑тести, дружина застрелилась.)
А тим часом країна потребувала їх дедалі більше, адже лише офіційних дач Сталін мав сім штук, і кожну слід було облаштувати й впорядкувати. Додати до цього важкобетоновані паралельні військові командні пункти, створені по різних куточках СРСР на випадок ворожої агресії: в самому лише Сталінграді їх було два, не кажучи вже про Куйбишев, Горький, Самару, Ульяновськ, у Києві під Дніпром, під Кремлем із трибуни мавзолею – на випадок бойової тривоги – з ескалаторними розгалуженнями до персональних гілок метрополітену. А знаменитий гітлерівський Вервольф під Вінницею – це фашистська добудова? Та сталінської ж ставки, яку вороги, захопивши, не пощадили й перебудували на свій нацистський копил...
Ніхто й досі не знає, що Ялтинських конференцій насправді було дві. Бо Сталіну так вдало вдалося залякати союзників попередньою,Тегеранською, показово вилучивши там кілька абверівських диверсійних бригад, що в Криму це вже не складало зусиль – кілька загонів спецназу, перебраних у наці, нагнало такого страху на гостей, що вони вже радо переїздили, міняючи дислокацію апартаментів. І ніхто не добачив, що, запроваджуючи додаткових Рузвельтів та інших діячів, Сталін так вдало комбінував їх на перемовинах, що без зусиль виграв пів‑Європи. Єдине, кого він проґавив, це Францію. Бо Де Голль не приїхав принципово, його врятувала надзвичайно розгалужена мережа вітчизняного Опору Макі, яка постерегла, що якісь агенти на чолі зі скульптором‑реставратором Герасимовим кучкуються навколо місцевої компартії, надто активно цікавлячись антропометричними показниками Президента; запідозривши негаразд він тоді не подався до Криму, чим і врятував Батьківщину од совдепівського поневолення.
Рузвельт же піддався грі двійників аж так, що його там підмінили на радянського посібника, якого було викрито лише в США, бо погано імітував президентський параліч і частенько вставав з інвалідного крісла розім'яти ноги. Підставний чекіст і гадки не мав про існування в США телебачення – камери стеження виявили це і спецслужби прискорили йому "хворобу": лже‑Рузвельта терміново зліквідував його наступник Трумен.
Черчилля ж підмінити чекістам не вдалося, бо він (яскравий прибічник Шерлока Холмса) обачно помітив, що і в самого Сталіна чомусь щоразу міняється форма вух. Тобто тогочасне мистецтво гримування ще не опанувало пластичної хірургії, і Черчилль нарахував Сталінів три штуки, тому й відмовився змінювати резиденції, щасливо уникнувши підтасовки іпостасей і врятувавши Англію від комунізму.
А яка ж доля невикористаних дублерів? Лише Берія знав, що тривалий час Сталін насолоджувався, споглядаючи крізь вічко за сексом "Де Голля" з "Черчиллем", зневажливо пихкаючи крізь люльку:
– Ось і ясно, чьому Альбіон називають голубим...
І вдавався до кінозамальовок – хтозна, можливо така хроніка колись і знадобиться?
Міністерство іноземних справ тримало в запасі лише Цеденбалів три штуки. Не кажучи вже про Ульбрихтів і Гомулок – бо справжні прототипи вже кілька років копали уранові шахти в Жовтих Водах.
– Живучі, падли, – щоразу дивувався вождь, гортаючи звіти про їхню трудову діяльність.
Саме тут слід шукати пояснення, чому в повоєнному еСеСеСеРі повністю припинилося кіновиробництво.