Кілька яничарів, що сиділи над нами, затягли нескінченну пісню про рідні Анатолійські береги, де чекають на них чорноокі дівчата. Спала спека, верхівки щогл почервоніли на мить і сховалися в темряві, згасли, як наші останні надії на звільнення, а галера, легко похитуючись, занурювалась у загуслу імлу. Нарешті нам дозволили кинути весла, і ми, знесилені, полягали попід лавками на солом'яних підстилках; я хутко оповів Ярославові про свою розмову з Юсуфом-пашею. Філька Лук'янов щось тринькав на саморобній балалайці, а Ян Уніховський, розпластавшися хрестом на палубі, читав вечірню молитву. Раптом крізь казання Уніховського, розсипини балалайки, голоси вартових та сплеск нічних хвиль долинули до мене дивні звуки. Я штовхнув Ярослава. Він і собі прислухався. Ніби дзижчали електричні голярські машинки або скреготали крильми невидимі металеві комахи. Що б се могло означати? Наче зрозумівши моє питання, піднявся, дзеленькнувши кайданами, Іван Нечитайло. Був це старий козак, бистроокий і хитрий, з випаленим на чолі тавром; він витяг з-за пазухи невеличку пилку і, не мовлячи ні слова, показав нам, як треба пиляти ланцюг. Голосніше заграв Філька Лук'янов, а на другому кінці каторги козаки заспівали думу про Байду, покриваючи журними голосами скрегіт пилок. Ми взялися з Ярославом до роботи.
Раптом чиясь постать схилилась наді мною. Від несподіванки я завмер, навіть не встигнувши заховати пилку – річ, за яку одна кара призначалась на галері: шибениця.
– Не бійтеся, пане, – почув я жіночий шепіт. – Я хочу вам допомогти.
Я ніколи не чув її голосу, але зрозумів одразу, що це вона. Вона присіла навпочіпки коло мене та пригорнулася чорним плащем і розчинилась у темряві. Поруч вмостилися Ярослав та Іван Нечитайло.
Чи я не помилилася, чи слушно я пана зрозуміла, чи з Ярополя пан? – спитала вона спершу, і від неї линув аромат фіалкової олії, в якій вершила вона надвечірнє обмивання – забаганки Юсуфа-паші, його пиха і зарозумілість: срібна ванна на мармуровій підлозі, блакитняста напахчена вода, підфарбоване волосся, підведені священними єгипетськими барвами очі – поруч з нами, брудними невільниками, від яких смердить потом і сечею, сиділа ця дівчина з плечима підлітка у пурпуровій сорочці, І вона могла бути моєю донькою так само, як могла бути моєю прапрабабусею, що стала землею, травою, вітром, спливла у море, пішла у непам'ять; так, з Ярополя ми – я та мій побратим; боже мій, боже, простогнала вона, а чи чули ви прізвище Киселя – полковника Яропільського полку реєстрових його королівської мосці козаків? Якого Киселя? – напружуючи пам'ять і згадуючи історичні джерела, проказав я. Невже Максима? Авжеж, Максима Киселя, полковника, невже не знаєте, ви повинні знати, хто його в Ярополі не знає, це мій батько. Як же ти, небого, опинилася тут? – спитав Іван Нечитайло. Вона плакала, витираючи обличчя плащем, Юсуф-паша буйно бенкетував зі своїми яничарами, ніч гомоніла тривожно, фосфоричні вогники в морі позначали рух нашої дивної галери з невільниками на облавках, наче світляний хвіст комети віявсь у чорноводді. Звали дівчину Оксаною. І не було кращої дівчини на всій Україні, і сватався до неї сам Зигмунд Потоцький, близький родич гетьмана польного коронного Миколи Потоцького, на увічнення чого гетьман наказав вибудувати в Ярополі фортецю у формі літери "О", що символізуватиме ім'я Оксани Кисіль, а Зигмунд призначався комендантом фортеці. Та не довелося стати Оксані на шлюбному коберці, бо перед самим весіллям затявся старий полковник, не схотів породичатися з тими, на чиїх руках була кров Павлюка й Кизими; а віддав доньку у Волощину, за сина одного славного воєводи, та перехопили молоду в дорозі ординці й за великі гроші продали Юсуфу-паші. Кинувся був старий полковник на поміч доньці – та гай-гай! – пізно! Поклав голову у сиваських солончаках, а змучене тіло його прив'язали до кінського хвоста й сірими холодними пальцями шкрябав мертвий Кисіль пилюгу на вулицях Бахчисарая. Перехрестився Іван Нечитайло, котрий знав полковника з давніх-давен, і з болем у серці зрозумів я, свідком якої історії мені доведеться стати: історія цієї галери, на якій плавала Оксана Кисіль, знана в наукових колах. Тільки не відав я, як повернеться наша з Ярославом доля, бо про це мовчать пам'ятки 1643 року... Хоче завтра вбити вас Юсуф-паша, сказала Оксана; як почув, що ви з Ярополя, злякався, що нагадуватимете мені про мою батьківщину; ще й призру на вас має, що ви – вивідачі яропільського козацтва, що маєте на меті моє визволення... Слухай, дочко, сказав Нечитайло і поклав руку на плече Оксани. Хочеш допомогти своєму землякові і всім своїм братам поневоленим? Хочу, відповідає Оксана. Ми стаємо на герць з цими людоловами, пошепки сказав Нечитайло. Коло каюти Юсуфа-паші та яничарських приміщень приховали ми сорок фунтів пороху серед мішків з сухарями. Допоможи нам їх підпалити. І відімкни наші ланцюги. Ключі у Юсуфа-паші, ти, певно, знаєш, де саме. Знаю, відповідає Оксана. Тоді берися, дочко, до діла. Треба поспішати, бо нині ночі короткі. Яропіль ніколи подвигу твого не забуде. Йди. Гаразд, відповідає Оксана, Вона подалася з палуби, і хвилини тяглися темні й повільні, вогкість пронизлива лягла на наші плечі; ніхто з невільників не спав, усі збуджено прислухалися до п'яних криків сторожі; в кількох місцях дзвеніли пилки, і тільки тоді, коли вартовий з верхньої палуби підходив до поручнів і дивився на нас, ми завмирали на якусь мить, щоб відтак знову пробудитись у неспокійному русі. Аж ось Оксана прийшла на здибочках і поповідмикала замки на наших лавках. Тихше, сказав Іван Нечитайло, коли козацтво заворушилось, гримаючи ланцюгами, чекайте, браття, вже швидко надійде наша година. Ярослав зголосився допомогти Оксані й вислизнув з нею на корму, і знову нестерпними здалися хвилини очікування; вітер поривчасто хазяйнував у вітрилах, а охоронці вгамувалися нарешті, і, на щастя, місяця не було в небі – як зараз, бачу я, високе товариство читацьке, ту палубу і чую калатання свого серця – темрява, смертельна тривога, непевність. Навіть Ян Уніховський, забувши про молитви, чекав Оксану, стискаючи в руці холодний ланцюг. Нарешті з'явилося дві постаті, почувся неголосний брязкіт. То Оксана з Ярославом принесли кілька мушкетів та шабель. Ян Уніховський – не встигли ми й оком змигнути – вихопив у дівчини шаблю.
– Панове, – сказав він, і голос його тремтів, – я прошу вас надати мені цю честь. Надто довго чекав я цієї хвилини. Я хочу вийти на герць з Юсуфом-пашею. Повірте мені, я ще вмію тримати шаблю. Честь і вітчизна!
Він розплакався і, витягши шаблю з піхов, поцілував клинок.
Всі заворушилися у мороці, загомоніли, почали вимагати зброю. Іван Нечитайло роздав зброю найсильнішим та найвправнішим козакам. Ті ж, кому не вистачило шабель і мушкетів, озброїлися чавунними ядрами, залізними дротиками та іншим знаряддям, яке здавна було приховане невільниками. Ярослав від шаблі й мушкета відмовився, бо ця бойова техніка йому була невідома.
– Сядьмо, козацтво, – сказав Іван Нечитайло, і всі посідали на свої лави. Тепер вже не мав я сумніву щодо Івана Нечитайла: керував повстанням він. Вже після повернення до Ярополя перечитав ще раз я "Думу про козака Нечитайла", дивуючись точності опису й психологічній бездоганності у змалюванні характеру старого хитруна.
– Брати мої, – сказав тихо Іван Нечитайло, але всі його чули, хто сидів на палубі. – Брати мої з України, козаки запорозькі, люди наддніпрянські й галицькі! Брати мої з усіх інших земель – брати мої московські, польські, литовські, брати мої православні й люди з-під римського закону! Славне лицарство, до тебе моє слово. Довгі роки чекали ми цю ніч, і ось вона надійшла. Перед нами ворог, який зневажає нашу людську честь, нашу християнську віру, нашу лицарську гідність. Оружною рукою, браття, здобудемо собі волю і перемогу. І не буде нічого кращого, як тая воля, коли поляжуть всі наші вороженьки, і наш корабель підніме вільні вітрила, й наш вільний прапор замайорить на Руському морі!
У межичасі Оксана принесла трохи гарячого вугілля, загорнутого у вогку ганчірку. Ми вирішили насипати порохову доріжку й здаля підпалити її. Іван Нечитайло розгорнув ганчірку... Раптом вартовий, що саме підійшов до поручнів, гукнув:
– Стій! Куди?
– Хочу напитися, пане, димного тютюну, – покірливо відповів Нечитайло, та вартового ця відповідь не заспокоїла.
– Не ворушись! Ось я зараз подивлюся, що у вас там діється! – грізно .наказав яничар.
– Брати! До зброї! – вигукнув Іван Нечитайло і, схопивши у жменю розжарені вуглини, кинувся до корми, туди, де серед провіантських запасів лежав мішок з порохом, що його понакрадали невільники потроху в турецьких гармашів. Не встигли ми отямитись, як біля капітанової каюти пролунав страшний вибух. Злетіло високо вгору полум'я, зайнялися вітрила, уламки галери падали на палубу й калічили людей. Серед турецької залоги знялася несамовита паніка. Ті, хто вцілів після вибуху, осліплені й оглухлі, почали стрибати навсібіч у море, інші кинулися до зброї, та вогонь, що охопив службові приміщення, встиг знищити більшість луків і запаси стріл. Козацтво ж, підбадьорене першим успіхом, кинулося в рукопашний бій. Ярослав зіткнувся з Гусейном: блискавичним аперкотом, як у дні своєї молодості, він звалив цього кремезного цапа на підлогу, а двоє невільників, які саме набігли на цю бійку, схопили Гусейна за руки та ноги, розгойдали й кинули в море; чути було важкий сплеск води. До корми продерся здоровезний козарлюга з п'ятої лави й почав молотити варту ланцюгом, розваливши кільком туркам голови; три стріли – одна за одною – влучили в спину сміливця, із рота його хлинула кров, і він, ковтаючи повітря, впав на палубу. У мене трусилися руки, коли довелося заряджати мушкет, який я підхопив у пораненого Голобородька: лише згодом я помітив, що весь час кричу, не чуючи власного голосу, щось хрипко, надсадно волаю, хоча виття моє губилося у загальному гаморі, зойках вмираючих людей та. грізному тріску пожежі. На верхню палубу викульгав у спід" ньому Юсуф-паша, розмахуючи шаблею.
– Невірні пси! – закричав він. – Не рухайтеся з місця, зрадники!
Легким, артистичним змахом руки Юсуф-паша відтяв голову старенькому діду Микиті, що був у нас за кашовара; затиснувши в руках важкого мідного черпака, дід похитувався на палубі: там, де була у нашого кашовара шия, блищала мокра чорна поверхня, над якою вистрибували маленькі кров'яні джерельця.