Невже вам трудно сказати кілька фраз? Ій-богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, — просив Бородавкін.
— Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, — одрізав Фесенко.
— А як помремо? Ми усі під богом ходимо, — аж благав Бородавкін.
Стежка крутилась по горбикові й довела до дачі Бородавкіна; то була проста міщанська хатина-мазанка.
— От і наша дачка! — промовив Бородавкін.
— Де? — спитав Фесенко, бо вже більше й хат не було.
— Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачі; бачте, моя жінка любить ідилію, — сказав насмішкувато Бородавкін.
Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покуштував кислиці. Одначе він мусив йти за своїм поводаторем в ту ідилію.
Хатина стояла край спуску до моря на горбику. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбику стирчали будяки та колючки. Тільки коло ґанку росли дві старі акації та в горідчику за хатою зеленів старий волоський горіх, єдина окраса того горба.
Бородавкін привів Фесенка до ґанку. Ґанок був напнутий з двох боків і зверху парусиною. Передній бік був зовсім не заслонений. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкіна та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привітався до дам.
— О! слихом слихати, ввічі видати! — гукнула Христина з-за стола. — Чого це ви неначе зблідли й помарніли на лиці? Чи не снилось вам часом цеї ночі щось страшне, чудне, знаєте, — таке кострубате? — Христина не договорила. Вона натякала йому на листи.
— Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що й сни мене не беруть, — обізвався Фесенко.
— А може, з вами трапилась будлі-яка неприємна подія або пригода? — спитала Христина й хитро осміхнулась.
"Невже вона знає? Брат чепляється, щоб сказати… Певно, знає… І хто б пак оце сказав їй?" — думав Фесенко.
Христина насилу вдержувалась од сміху, аж почервоніла, на виду.
— Є партнер! — гукнув Бородавкін.
— Просимо до нашого салону! Це наш салон, — обізвалась кокетно Бородавкіна. Фесенко увійшов у той салон і скривив губи.
— Та й трудно ж до вас доступитись! — почав Фесенко. — До вас стежка заросла терном та будяками.
— А ви думали, що так-то легко доступитись до дам? Поколіть лиш передніше свої ноги терном та колючками, — защебетала Христина.
Фесенко згадав терни та колючки по дорозі до Сані й легесенько зітхнув.
— Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном, — обізвалась Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум'яні губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.
Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: "Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!"
— Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку не літо, — сказала Бородавкіна. — Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От придивіться лишень! — з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й їх зумисне показала.
Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.
— А що, гарна картина? — знов сказала Бородавкіна.
— Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та неводів! Зовсім неначе барильця, — сказав Фесенко флегматично.
— Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! — сказала з палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.
— Гарне й море, чорніє, як чорнило, — обізвався Фесенко.
— А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? — сказала Христина.
— Не знаю. День або два, — сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті картини моря.
Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. Ті брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.
— Мені не сорок літ, а тільки двадцять п'ять. Я ще не втратила почування краси природи, — дала здачі Бородавкіна Христині; вона натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата, але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.
— Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки, — обізвалась Христина.
— То чого ж ви сидите в колючках? — спитав Фесенко в Христини.
— З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності, — сказала Христина. — День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими й пахучішими. Еге так?
— Ой, який вигляд з мого салону, — кокетко кричала Бородавкіна. — Як тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.
Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком, побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.
Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала: "Місяць пливе уночі в небесах". Не море, а ті брови теперечки кинули їй на думку пісню.
Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його.
— Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина, — саркастично сказала Христина.
Христина хоч і була трохи різка на словах і навіть була здатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі й тямила музику. Бородавкіна навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.
Бородавкіна неначе не чула, що сказала Христина, не вважала на це й співала далі, поглядаючи Фесенкові в очі. Бородавкін теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав приспівувать й вторувати і задерчав, як та струна, якою кушнірі б'ють вовну.
Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки її голосок.
— Сергію Степановичу! перестань-бо! — крикнула сердито Бородавкіна.
Бородавкін замовк.
— Страх не люблю, як мені хто перебаранчає та заважає! — говорила сердито Бородавкіна й знов почала тоненьким м'яким голосочком: "А ми під рибальською хатою сиділи, сиділи й мовчали удвох, удвох!" — тягла Бородавкіна й дивилась своїми солоденькими очима простo в очі Фесенкові.
Одначе Фесенкові очі не вдавались на той м'який голосок; він пильно розглядав пишну шовкову блузу на Христині. Блуза була дорога, сірого делікатного кольору.
По блузі були розкидані польові маківки, неначе тільки що вирвані на полі в житі. Блуза вкривала пишні груди та бюст, повний, як в Діани. Бородавкіна таки вислідкувала стежку, по котрій побігли Фесенкові очі.
— Вибачайте, Фесенку, що я демократка: не вбираюсь в шовкові блузи на дачі та ще й в будень, я взяла на купання тільки дві простенькі блузки.
Фесенко нічого не промовив і тільки поставив рот, як букву о: не знаю, мов, чи то добре, чи погано.
— Мама привезла в скрині аж сім блуз, — залепетала маленька донечка Бородавкіних, Зюзя, — бо в тижні сім день: понеділок, вівторок, середа…
Ніхто не звернув уваги на дитячі слова; усі неначебто їх не чули. Одначе Зюзя вдалася в свого татуня й почала виказувати й інші домові секрети.
— Тьотя Христя дала нам на черевики сто карбованців, а мама справила собі оксамитовий бурнус та накупила капелюшів з перами. А пера такі здорові! здорові та закручені, як у нашого півня хвіст, — лепетала Зюзя.
— Одарко! Йди та візьми дитину! Час її напоїти чаєм, — гукнув на бабу Бородавкін. Він боявся, щоб маленька Юдка не виказала яких ще цікавіших секретів.
Коло дверей стояла Одарка. Вона прибігла й потягла за руку Зюзю, стидаючи дівчинку: "А, бе! Погано! о, бе! що то ти говориш? о, бе! овва! не говори так!" — стидала баба маленьку дівчинку. Щоб затерти дитячу неприємну розмову й натякання, Бородавкін почав розмову за Маню Навроцьку.
— Жінко! — обернувся Бородавкін до жінки. — Скільки тисяч поклала в банк Навроцька для своєї дочки Мані?
— Двадцять п'ять тисяч, — сказала Бородавкіна. — Я сама бачила на свої очі, як вона записувала. Білети її дані на схованку в банк.
Фесенко підвів брови високо й насторочив вуха.
"Правда, певно, правда, коли й Бородавкіна бачила; ця, надісь, не збреше", — подумав Фесенко.
— Гей, ви, кавалери! не знаєте, де раки зимують, — обізвалась Христина, обертаючись до Фесенка. — Фесенку! в вас очі ясні, як брильянти, але, мабуть, у вас полуда на очах, що ви нічого не бачите й не примічаєте.
Фесенкові не сподобався такий крутий комплімент; він зморщив брови, підняв носа й скривив губи набік.
Різкі Христинині компліменти його застилали трохи й збентежили.
— Вибачайте! в мене очі без полуди, — сказав Фесенко й зняв пенсне.
— Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неї путнього? — почала Бородавкіна. — Ні доладної й показної постаті, ні бюста. Чваниться раз у раз своїм розумом та носиться з тою наукою, як старець з писаною торбою.
Бородавкіна підняла голову й випнула свій бюст. Дивись, мовляв, чи такий же бюст в твоєї Сані, як у мене?
— Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я повітова сваха, — сказала Христина. — До Сані ви не достанете, як не достанете зубами свого ліктя.
"Ой, говорить, наче сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця колишнясь інститутка", — подумав Фесенко й голосно засміявся.
— До Сані треба довших зубів, — тягла далі Христина. — В Комашка довші зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню: двадцять п'ять тисяч і дім! Ццц!..
"Двадцять п'ять тисяч і дім, — подумав Фесенко. — Правду каже оця потороча; треба сватать дівчину, бо хтось незабаром вхопить, як шуляк курча".
І він був ладен бігти до Навроцьких і таки зараз просити Маниної руки.
Бородавкін достав карти й кинув на стіл.
— А поки що перекиньмо лишень картами разів зо два, зо три, — сказав Бородавкін. — А ви, Фесенку, таки скажете мені про ті… листи.
— Добре, добре, добре! нехай колись потім… — сказав Фесенко.
— За які це листи? — спитала Христина і знов якось хитро осміхнулась.
— Та то нісенітниця.