Він звик до більшої...
ЗНАЙДІ ПОТРІБНЕ ЖИТЛО
Цікава штука — фотографія. Така собі цупкенька стрічка з пробитими по краях дірочками-перфораціями, вкрита світлочутливим шаром, апарат, баночки та пляшечки з розчинами проявника, фіксажу — і вже ти цілком озброєний, щоб зупинити мить життя, загальмувати рух часу, зробити чудо. Коли те було, що вони їздили по мурашине гніздо, знайшли лосенят, будували в лісництві став, примірялися до трактора дядька Леся, а потім Юрко таки осідлав його — скільки днів і ночей минуло, скільки подій відбулося, а ось тепер у затемненій ванній кімнатці все те знову поверталося до Юрка та Жорки, хвилюючи серця, бентежачи уяву.
Уже годин зо дві чаклують хлопці біля фотозбільшувача, де на аркушиках паперу оживають події недалекого минулого, друкують знімки, обробляють реактивами, сушать.
Ну, ось, якби не було в них у руках оцих фотографій-документів, чи ж повірили б їм, приміром, у гуртку юннатів, що вони не просто розважалися та пляжились улітку, а, відпочиваючи від шкільних занять, спорудили в яру став, потерасували схили, на яких восени посадять ліс, щоб захистити землю від страшної руйнації ерозією, по суті, повернули значний масив грунту знову на службу людям.
З-поміж усіх фотографій Юркові, може, найдорожча, найцікавіша та, на якій він за кермом трактора. На ній видно, що машина не стоїть на місці, а їде вперед, бо з гусениць он летить груддя землі, дядько Лесь безтурботно сидить поряд водія, поглядаючи кудись убік, мовби впевнений, що його трудяга-бульдозер у надійних руках. І як добре, що тієї миті, як Жорка наводив об'єктив апарата, дверцята були відчинені!
Жорка вдоволено посміхається.
— Думаєш, даремно мене вважають у редакції за постійного юнкора?
— Законно! — кидає знімок у воду Юрко, бо хоче, щоб він добре відмився, з часом не пожовтів.— Давай ще кілька надрукуємо таких... Знадобляться.
І хлопці знову беруться до діла.
Та в Юрка раптом народилася нова ідея: принести в школу у перший день заняття велику фотогазету. Хай усі знають, як вони, лісівники, провели літо, скільки корисного зробили. Ото вже буде штовханини біля їхнього витвору, бо ж усім захочеться глянути і на вуханців під кущем, і на чудові краєвиди Путинецького дендропарку.
— Стривай, Жорко,— схопився з маленького стільчика Сагайдак,— а коли нам не один примірник газети зробити, а два? Перший собі, а другий Роману, Онисиму та Росині, всім нашим сільським друзям, га? Хай знають, що в нас душі не такі скнарні, як у них. Плакали за знайдою, скупердяги... А ми ось вам газетку, будь ласка...
— Це можна,— охоче погодився Вчорашній.— Паперу у нас вистачить і хімікатів також.
Ідею було здійснити неважко. Жорчина мама, манікюрша в перукарні, пішла на роботу, батько — експедитор райторгу, вже кілька днів у відрядженні, тож їм вольна-вольниця.
Хлопці повністю окупували не лише ванну, а й кухню, навіть кімнату, бо роботи ж багато. Коли покінчать з фото, треба до дідуся Тото забігти, потім у редакцію, в зоопарк. Та й у школу не завадило б заскочити — як вона там без них поживає? Хоч побродять подвір'ям, зазирнуть у вікна.
Взагалі хлопці дуже скучили за рідним містом і особливо це відчували в перші дні після повернення додому.
Отак живе людина цілий вік на одній вулиці і вже до того звикнеться з усім, що навіть не помічає круг себе ні краси, ні затишку, все їй стає нецікаве, буденне. А от розлучиться на якийсь час, помандрує і, повернувшись додому, дивується: як тут хороше, як мило та гарно!
Хлопці засмагли і гордилися тим. Раніше не звертали уваги — біла в тебе шкіра чи вкрита бронзою смаги. Тепер же розрізняли навіть, де людину сонце ласкавило. У праці — то один колір, у ліньках, десь на південному пляжі,— зовсім інший.
Як розповідали про це дідусеві Тото, старий дивувався — звідки в хлопців таке взялося? Вони не крилися, казали, що про все те чули від Олександра Юхимовича Лебеденка. Він не раз казав: тільки буваю в місті і спостерігаю, скільки там нетрудженого люду вештається — то в парках луплять у доміно, то на пляжах вилежуються, тіла свої сонечку підставляють, аж душа болить.
Тетяна Степанівна сміялася на те:
— То все пенсіонери, відпускники або студенти.
— Ой, ні,— крутив головою керівник колгоспу.— А якщо відпускники, хай би їхали до нас, особливо в ту пору, коли нам і поспати ніколи... І засмагли б як слід у полі серед хлібів чи на бурякових плантаціях, і голови, в кого вони дуже натомлені, відпочили б.
— Ви неправі, Олександре Юхимовичу,— казала вчителька.— Людям потрібен справжній відпочинок на березі ріки, моря чи в лісі.
— Ні, ви просто неправильно мене зрозуміли,— відбивався Лебеденко,— я теж за відпочинок, лікування в санаторіях, на курортах... Хто може бути проти всього того? Я лише мрію, дорога Тетяно Степанівно, про те, щоб профспілки, розподіляючи путівки, пам'ятали, що і нашому братові, колгоспнику, особливо дояркам, свинаркам, механізаторам, яких нерідко мучать то ревматизми, то радикуліти, не протипоказані ні грязі, ні кримські чи кавказькі узбережжя.
Тепер уже сміялися обоє — голова колгоспу і керівник шкільних лісівників.
І про цю розмову тепер Юрко розповідав дідусеві Тото.
Старий, слухаючи все те, думав: дорослішають хлопці, нівроку, і мудрості життєвої набираються.
— У білокриничанському яру гарно,— хвалився тим часом Юрко,— і повітря там чистечистюсіньке, і тиша така, що вранці, коли ще всі в таборі сплять, чути, як із листочка дубка чи соснової шпильки краплина роси на землю впаде.
Жорка, показуючи фотографії, згадав про три заповіді дідуся Тото: все бачити, все знати, все вміти. Юрко поклав перед артистом фото, на якому видно було Сагайдака-тракториста.
Дідусь Тото уважно розглядав знімок, похвалив хлопця. Але був він сьогодні якийсь задумливіший, ніж звичайно. Може, ще свіжою була в пам'яті розлука з Ласкавим чи, може, просто пильніше придивлявся до своїх юних друзів, прислухався до їхніх розмов, дивуючись та радіючи з того, що вони подорослішали, порозумнішали за літо.
Після того як усі фотографії артист переглянув, а лісівники розповіли про багато пригод, які траплялися з ними в селі, згадали про знайду.
— Що ж ми будемо, хлопці, з нею робити? — старий артист окинув поглядом школярів.— Вона виростає, в добрий час сказати. А сил у мене все меншає... Тримати її і далі в хліві — який сенс? Я вже подумував, чи не слід би вивести вуханьку в ліс, де ми розпрощалися з Ласкавим. Хай би йшла собі в широкий світ.
— О, ні,— похопився Сагайдак.— Ми будемо сьогодні в зоопарку, зайдемо на нашу юннатську базу... Ми ж узяли лосеня для наукової роботи.
— Це, звичайно, ваше діло,— розвів руками дідусь Тото,— ви її господарі. Але просто пам'ятайте про те, що я вам сказав, бо Галя зайнята, допомагати мені не зможе... Її вихованці — собачата — в зоопарку за цей час забули всю науку, і дівчині треба підтягти своїх підшефних... На вас же у мене, признатися, надії мало... У вас багато своїх справ. Он же, кажете, і в редакцію треба, і до юннатів, і в школу хотілося б забігти.
— Треба, дідусю, треба,— хитнув головою Вчорашній.
— Але про знайду ми подумаємо,— сказав твердо Сагайдак і наморщив лоба.
ДЕРЖАВНИЙ ІНТЕРЕС
Давно сільські лісівники збиралися поїхати на екскурсію до міста. Мріяли навіть заночувати у школі Миколи Петровича. Але подорож трапилася зовсім несподівано з ініціативи голови колгоспу. Тільки трохи впоралися з жнивами, він виділив три вантажні машини.
В них поставили лави, стільці, до бортів прибили перилка і в неділю на світанку рушили в путь.
В кабіни до шоферів голова колгоспу посадив Тетяну Степанівну та інших вчительок, сам же сів у кузов, поряд з учнями.
Біля нього сидів Роман і в дорозі знічев'я завів розмову про Івана Кочубея та його загублений портсигар.
Мовляв, чи не доводилося Олександрові Юхимовичу коли бачити в кого — срібний, з підківкою на кришці.
— Бачив, і не раз,— кивнув Лебеденко.
Роман зрадів.
— А чи не пригадаєте в кого? — ще пильніше глянув у обличчя голови колгоспу.
Той задумався, скинув окуляри і, морщачись, заходився протирати хустинкою скельця.
— Гм... Взагалі-то я не звертав особливої уваги. А тобі навіщо?
— Як навіщо?.. Може б, по тому портсигару ми і комсомольський квиток, і орден Івана Кочубея знайшли... А там і його самого.
— Гм... А ти думаєш, був такий Іван Кочубей? — надів окуляри Лебеденко.
— Аякже?! — здвигнув плечима Роман, мовби аж дивуючись, що Олександр Юхимович питає таке.— Микола Петрович казав, що вже після війни зустрічався з ним... Він же наш земляк, звідкись тут із сусіднього села.
Голова колгоспу уважно подивився на школяра, зняв капелюха, поклав на коліна.
— Бачу, той Іван Кочубей тебе дуже цікавить,— зауважив задумливо.— Так, так... Якщо ти думаєш, що портсигар може дати тобі якусь ниточку в пошуку, буду придивлятися... Та й хлопців-курців розпитаюся.
Учора звечора обмірковували, де слід у місті побувати, що подивитися. Більшість бажала передусім сходити в зоопарк, потім у цирк. Так і порішили.
В зоопарку, пообіруч входу в який чатували витесані з граніту лев і ведмідь, стояли візки з морозивом — купуй, їж і насолоджуйся. І всі учні, відмовившись від сніданку, почали з пломбіру. Скоро з'ясувалося, що в павільйоні "Атракціон" показують і дресированих тварин. Отже, у цирк можна цього разу вже й не йти, тим паче, що на денну виставу не встигнуть, а на вечірню запізно — треба повертатися додому.
— Нікуди нікому не відлучатися,— напучувала Тетяна Степанівна.— Не відставати, не забігати вперед. Вести себе організовано, тихо й культурно.
Хоч був тільки ранок, а біля воріт зоопарку вже гомонів натовп. Погода чудова — тепло, сонячно.
— Шкода, що це ми не встигли поговорити із Миколою Петровичем,— бідкався Лебеденко,— в нього ж є, здається, свої екскурсоводи.
Почувши те, Роман згадав про хлопців — Юрка та Жорика.
— Де це вони? Ще, мабуть, ніжаться в постелях.
За годину натрапили в зоопарку на кафе і вирішили поснідати. Раділи, що можна трохи посидіти у зручних кріселках, бо вже встигли й притомитися. Потім пішли до атракціону.
Розташований він просто неба. Високий паркан відгороджує невеличкий майданчик із рядами садових лав. Напроти них — невелика сценаротонда.
Вистава почалася весело: вибігли два півні — маленький, попелястий, і великий вогненно-золотавий.