Михайлом побігла. І в очі, очі-іскринки, усміхнені, милі й любі – цілувала. А уста шепотіли молитву:
– Господи Боже, Всемогутній Творче, зглянься над нами грішними. Знаю, що не смію просити, та не за себе… За нього… Щиро молю Тебе, Отче, пошли здоров'я Михайлові. Адже він… Він священик… Господи, бережи його…
Зорила у висоту неба, намагаючись когось там розгледіти. Вірила, що її сердечна молитва почута й вислухана.
Як довго і, водночас, коротко я писали ці рядки. Думки, що набігали на мене, немов морська хвиля на берег, полонили цілком, рвалися назовні, просилися на білий аркуш невеличкого зошита. Вони були не завжди послідовні, але дуже щирі.
Я пішла від Степана легко, бо давно вже мала від нього піти, але мені було важко залишити сина й своє помешкання, яке, як виявилося, так і ніколи не було моїм до кінця. Лише… позиченим, взятим на прокат, як і чоловік, і робота, і врешті-решт – Михайло!
Я поселилася в хатині під лісом, і мені тут добре, бо якби я залишилась у міській квартирі, клітці з усіма зручностями, я вже давно померла б. Не хочу бачити ніяких людей, навіть не ходжу в село до магазину. Все, що необхідно, купує тітка Ганна.
Спокій природи, де все розмірено, почергово і вчасно, передається й мені. Лише тут шальки моєї душі зрівноважились. І я дякую Богові за все.
Р. 37
Ясніє гарячим багрянцем і тихо шелестить під ногами жовтень. Алея в лікарняному парку щедро присипана кленовим листям.
Дзвінка несміло йде між жовтими берізками, минає приміщення лікарні, роззирається навколо, когось шукає.
Нарешті вона запримітила знайому постать. На лавці, разом із медсестрою, сидів о. Михайло. Трепетно застукотіло в грудях серце, рум'янцем вкрились щоки, а ноги сповільнили хід.
"Ще можна вернутись…" – шугонуло в голові.
Та вона не вернулась, лише підійшла ближче і тихо промовила до жінки в білому халаті:
– Дякую, можете йти. Ми вже самі…
– Добре, – кивнула та, – тільки недовго.
Змірявши цікавим поглядом незнайомку, медсестра неквапно подалася в лікарню. Дзвінка сіла поряд. Чоловік, надто заглиблений у себе, навіть не почув заміни.
Дзвінка якийсь час мовчала і просто дивилася на панотця. Господи, як часто вона уявляла їхню зустріч! По-різному, але – ніколи в лікарняному парку. Поруч сидів стомлений, без життєвої енергії чоловік. Вітер куйовдив посріблене сивиною волосся, загортав поли піджака.
Дзвінка злегка торкнулася його руки.
– Хто тут?.. – стрепенувся панотець.
– Це я… – відказала стиха. – Це я, Михайлику…
Чоловік розвернувся обличчям. Пильно вдивлявся, намагаючись її розгледіти.
На Дзвінку глянули темні очі, в яких зіяла пустота, і не було жодної навіть найменшої іскринки. Жаль різонув їй серце.
– Дзвіночко, невже це ти? – зойкнув не то радісно, не то болісно о. Михайло. – Я не бачу тебе…
– То нічого… Не хвилюйся…
– Але я хочу тебе бачити… Дуже хочу… Добре, що ти прийшла…
– Що каже лікар? – запитала Дзвінка. – Які його прогнози?..
– Непевні, – зітхнув панотець. – Можливо, з часом, зір і відновиться, а можливо, й ні. Бачиш, як сталося…
– І все ж, надія є?..
– І нічого крім надії… Дзвінко, підійди ближче, я хочу тебе відчути…
Вони обоє підвелися. О. Михайло ніжно торкався руками її волосся, шиї, плечей, талії, округлого живота…
– Що це?.. – раптом відсахнувся. – Ти якась не така?..
– Не така… – відказала спокійно. – Я просто вагітна. Скоро народжувати…
– А-а-а… Ну, звісно, ти ж заміжня… – понуро мовив панотець. – Це ж природно… Чоловік, дружина, діти…
– Я не знала після тебе жодного іншого чоловіка, Михайлику, жодного… – сказала Дзвінка. – Це твоя дитина…
Якби зараз, серед осені, вдарив грім або ж завалився висотний будинок, ніщо не вразило б священика більше, аніж звістка про дитину. Його дитину…
– Як?.. Коли?.. – не розумів.
– Давно, – усміхнулася Дзвінка. – В нашу останню зустріч…
– Не може бути… – прошепотів. – Не може бути… Господи… – і він безсило опустився на лавку.
– Заспокойся, – гладила його долоню.
– Пробач… – промовив. – Я найменше хотів тебе скривдити. Я надто заплутався…
– Не вибачайся, не варто…
– Я завдав тобі багато болю…
– Найгірше було, коли покинув без будь-яких пояснень…
– Прости…
– Уже все пройшло… Переболіло… Навпаки, я тобі дуже вдячна…
– За що?..
– За любов, за доньку… За можливість розпочати нове життя.
– Ти золота…
– Я та, що вміє любити… і не боятися…
– Я ж не такий сміливий, – зітхнув о. Михайло. – Я злякався своїх почуттів, людського поголосу, відсторонення від богослужінь…
– І втік у мовчання?..
– Так, – кивнув о. Михайло. – Зустрітися з тобою і відмовитись від тебе – це було понад мої сили. Я б не зміг.
– Розумію… У тебе є матушка, і ти її любиш…
– То інше, – сказав панотець. – Вона моя дружина… З нею спокійно, по-родинному, по-домашньому… А ти – моя пристрасть, ти – радість і біль, ти – мій порятунок і погибель, ти – благословення і прокляття водночас. Потреба тебе бачити, обнімати, цілувати, володіти тобою, була настільки сильною, що їй годі було опертися. І тому…
– Ми мусили розстатися, – закінчила Дзвінка. – Я не хотіла жити без тебе…
– Люба моя, – о. Михайло пригорнув її до свого плеча. – Я молився за тебе…
– А я за тебе…
Якийсь час вони обоє мовчали. Він гладив її руки, вона відчувала тепло його долонь, легкий лоскіт смоляної бороди на своїй щоці, і їй здавалось, що все це сон. Приємний сон…
– Я би дуже хотів побачити нашу доньку, – озвався о. Михайло. – Дуже…
– Побачиш… Я проситиму…
Випробовування, любов, гріх, каяття, покарання – ось життя. Життя, яке судилося прожити їй і йому.
Дві одинокі постаті ще довго сиділи на лавці в невеличкому лікарняному скверику і не помічали, як вітер зриває строкате листя з дерев, кидає їм під ноги, сипле на голови. Жовтнева хуртовина, легка й прозора, виткана різнобарв'ям смутку, кружляла у верховітті, тулилася об шорсткі стовбури, замітала алеї.
... Вночі Дзвінка народила гарненьку дівчинку, яку назвала Юстинкою, на честь своєї бабусі.
Дрова догоряють, пашать жаром і теплом, відблиски вогню стрибають по білих стінах, я колишу в сповитку свою маленьку донечку, вона тягне до мене рученята, посміхається, кліпає довгими віями, і я бачу янгола. Такого маленького, чарівного, доброго, того, що зійшов із небес…
Дорогий Михайле, Михайлику, Михасю, любий та не мій. Приходиш лише у сон, являєшся у спогадах і – даленієш, даленієш… На відстані днів, місяців, років…
Травень, 2013 – березень, 2014