Майбутній дружині. От був номер!
Він невесело посміхнувся.
— Хіба я знав, який розмір потрібен?.. Біс його знає, думаю. Хлопці напоумили... купував я взуття тридцять п'ятого, тридцять шостого та тридцять сьомого розмірів... і одяг — сорок четвертого та сорок шостого... Хлопці кажуть —найбільш уживані розміри. Зрозумів? Салага.
— А Хельгу... Хельгу більше не зустрічав?
— Ні. Чому ж... Це коли я другий раз був у Німеччині... Зайшли ми з корешами в шинок їхній. Дивлюсь — під'їжджає "Волга" чорна. Зрозумів? І виходить з цієї "Волги" дівка — у вузеньких штанцях, волосся біле, як у Марини Владі... заходить, практично, в зал... на нас не дивиться... Светрик на ній стильний, груди... все — що треба. Замовляє пиво... викапана Хельга... Айн бір... Данкешен... Біттешен... Я підходжу до неї, дивлюсь на неї — вона нуль уваги... Ні, не Хельга. Та старша за цю. Ця зовсім молоденька. На власному авто. Ет, злість мене взяла... Твою мать, думаю, ми кров проливали... В нашому селі у солдатських вдів хати валяться... З хлібом кепсько... а вона... роз'їжджає. Де ж та справедливість? Сіла — та й поїхала. Навіть не подивилася.
— Будьмо, — сказав Ігор.
Махов одсунув свою склянку на край столу. Потім, помітивши, що спирт розлитий неоднаково — у Ігоря трохи менше, відміряв пальцями рівень спирту в обох склянках і надлив йому трохи своєї суміші. Знову прикинув на око і, задоволений, поставив склянку перед Ігорем.
— Пий.
— За Ординцева, — сказав Ігор.
— За кохання, — промовив серйозно Махов.
Ігор зайшовся п'яним реготом, од якого йому самому стало гидко.
— Геніальний тост, Махов. Навіть на краю загибелі молоді лицарі науки п'ють за милих жінок! Крам-бім-бам-бім-бам-бамбулі!
— Ти олень, — сказав Махов. — Нічого не розумієш. Лицар. Якщо тільки вийдемо звідси... Почекай... Вони ще будуть струнко перед нами стояти. Всі будуть. Я всіх візьму в свої руки. Досить чикатися... Все, що було дотепер... це так, несерйозно. Тепер я займуся наукою. Я тепер уже не той, що два дні тому... Я тепер вчений.
— В капітани рвешся? Давай, давай. Там тільки тебе бракувало. Біля керма науки. Поруч з Осадчим.
— Я не рвуся в капітани, — сказав Махов, уважно розглядаючи холодним поглядом порожню склянку. — Я в адмірали.
Рипнули двері в коридорчику. Хтось увійшов до передпокою. Ігор швидко сховав порожні склянки в шухляду.
— Навіщо ховаєш? — спитав Махов. — Кого боїшся?
— Тихше.
Хтось постояв біля телефону — чутно було, як клацнула трубка, —і пішов, обережно зачинивши двері: мабуть, номер був зайнятий.
— Кого боїшся? — голосно крикнув Махов. — Перед ким шию гнеш? Його боїшся? Нехай прийде. Нехай тільки спробує. Я йому все скажу. Мало я йому сказав. Він у мене затанцює. — Махов люто вдарив кулаком. — Затанцює! Побачиш!
— Облиш його, Махов, — проказав Ігор, відчуваючи, як зникає п'яна добрість і згасає всередині тепле світіння.
— А я не хочу! — ще раз стукнув кулаком Махов. — Ти знаєш, що таке планарія?
— Жінка, що літає на планері, — скаламбурив Ігор.
— Брешеш! Планарія — це черв'як такий. Голова є, все чин чином. Найстрашніша порода на землі. Розріж її на шматки — на скільки хочеш, практично, і з кожного шматка нова виростає черв'ячина... З головою, мозком, хвостом. Зрозумів? Ти її ріжеш на шматки, а вона розмножується... Вона безсмертна. Нічого не боїться. їй всюди добре. Так ось, Баландін твій — це планарія. Планарія!
Ігор сів перед Маховим.
— Закінчив? — Ігор затарабанив по підлозі черевиками. — Закінчив? — посміхнувся Ігор куточками вуст.
— Ось хто твій Баландін, — спокійно сказав Махов. — А ти, хлопче, олень. Кожен з тебе шкуру зніме. Не помітиш. У житті так не можна. Холодно без шкури. Зрозумів?
— Зрозумів, — сказав Ігор. — Все ясно. Тільки Баландіну ти не годен у слід ступити. Ми з тобою здохнемо, а його пам'ятатимуть. Ти що робив у двадцять три роки?
— Вчився. На другому... ні, на третьому курсі.
— Фармакологію здавав... Рецептики зубрив... А Баландін у своїх двадцять три відкриття зробив. Подивись ЖМЕІ за довоєнні роки. Спитай у першого-ліпшого рикетсіолога. Що тобі скажуть? А камера погана, скажеш?
— Шайзе, — сказав Махов.
— Багато ти розумієш... Через якусь рурку паскудну... Нічого. Рурку можна замінити. Ми там металевий трубопровід поставимо і аварійний сигнал. В разі чого — автоматично знизить тиск. Конструкція камери першокласна. Американці можуть заткнутися. Знаєш, які листи йому писав Стейблфортс? Розпитував — що і як. Так що помовч про Баландіна. Вся різниця між нами та ним у тому, що він щось робить. Власними руками. Паяє, монтує, розтинає свинок. А ми базікаємо. Відсотки підраховуємо. Що від тебе залишиться, Махов? Тези на республіканській конференції?
— Від тебе й того менше, — буркнув Махов.
— Так. Менше! Тим гірше для мене. Через те, що я жив у коротеньких штанцях. Це найгірший діагноз: дитинство, яке затягнулося. Інфантильність. Дівчатка, футбол, силонова сорочечка — ох, ох, де дістав? Влітку Кавказ, сьогодні носять черевики з вузькими носами, завтра — з овальними, пляж, запишемо пульку? Записали. А що далі? Страждати атеросклерозом і ходити на футбол? Горланити раз на тиждень на свіжому повітрі? Ні, Махов. Я не згоден. Тільки пізно все це розумієш. Мені треба: було одразу, як прийшов у лабораторію, взяти за горло Баландіна: давай, дядечку, справжнє діло. А я що? Вечори відпочинку організовував. Ка-ве-ени. Стіннівки випускав. Патякав з усіма. А роки минають. Ти знаєш, скільки мені років? Двадцять сьомий. Три роки тиняюсь по лабораторії, а що зробив? Відсотки підраховував? Журнальчики читав? "Природа", "Успехи современной биологии", "Вопросы философии", кібернетика, генетика, сексуальне виховання. Все це цікаво, все треба знати. А діло? Де воно? Баландін — той зразу зрозумів. Він хитрющий. І сильний. Йому, либонь, теж хотілося пошвендяти. А він дні й ночі в лабораторії просиджував. У сорок шостому. Мені розповідали. Іноді доводиться визнавати свою поразку, хоч дуже це неприємно...
— Балачки, — заперечив Махов. — Йому легко було. Професорський синочок. А я вчився і на "швидкій допомозі" працював. Прийдеш у гуртожиток, ковтнеш що-небудь — і з ніг падаєш. Цілодобове чергування — а вранці на залік. Спробував би він. Багато відкриттів наробив би. Що ти знаєш про Баландіна? Він — зрадник Батьківщини. Йому простили, та не забули. І ніколи не забудуть. Такі речі не забуваються. Знаєш, кого він лікував? Коли його у банду взяли? Ватажка їхнього — Гонтаря. Звір... Під час війни цей Гонтар був штурмфюрером у дивізії СС "Галичина". В сорок четвертому пішов у ліс. Польські села вирізав. Знаєш, що вони витворяли? Дітей за ноги — і головою об стінку. А ця планарія, цей Баландін, лікував його потім. А скільки комуністів цей Гонтар убив? Крові пустив, дай боже. Нема чого за Баландіна розпинатися. Подумаєш — відкриття. На тобі та на мені він теж, практично, хоче відкриття зробити.
— А що б ти заспівав, Махов, якби до потилиці автомат приставили? Що?
— Що зробила Зоя Космодем'янська? — спитав Махов, покусуючи губи. — Га?
Білі скелети віконних рам перекреслювали чорний простір ночі, де гудів вогкий вітер, який розірвав щільну пелену хмар над містом: у небі виникли острови, засіяні зорями, і ці острови все збільшувались та збільшувались.
Помовчали. Потім Ігор сказав:
— Пити хочу. Ти як?
— Не хочу.
— Звідки ти все знаєш? Про Баландіна?
— Знаю, — сказав Махов, дістаючи з шухляди склянки, що пахли спиртом. — Брат розповідав. Василем його звали. Загинув на Західній. В сорок восьмому. Бандерівці вбили. Молодший лейтенант. Зараз йому було б тридцять вісім років. Вимий склянки.
Газовий лічильник клацав без упину. "Що вони там роблять?" — подумав Ігор.
— Піду подивлюсь, — мовив Ігор. — Хочеш — принесу ще кефіру? Принести? Холодний.
— Не треба. Ненавиджу.
— Як знаєш, — сказав Ігор.
Він пішов у лаборантську. Ледве ступив у приміщення, де стояв холодильний прилавок, як почув пряний запах смаженого м'яса. Ковтнувши слину, постукав у двері лаборантського покою. Ліля докірливо подивилася на нього. Вона стояла біля ванни. Дорошенко смажила м'ясо на газовій плитці. Євдокія Іванівна перегортала шматочки металевим шпателем. Вона перекладала шпатель з руки в руку.
— Скоро вже, — обізвалася вона, глянувши на Ігоря. — Голодні?
— Що — скоро? — з п'яною підозріливістю спитав Ігор.
— Хіба ж це яловичина? — сказала Дорошенко. — Суцільні жили. Це для чоловіків харч. У кого зуби міцні.
— Я думав — ви наукою займаєтесь...
— Кличте Миколу Петровича. — сказала Дорошенко.
— Зараз. — Ліля глянула на термометр. — Тридцять вісім.
Вона вийшла.
— Ігорю, покличте, будь ласка, Сергія, — сказала Дорошенко. — Я хочу, щоб усі були.
— Зараз покличу.
— Покуштуйте, — Дорошенко подала йому шматочок смаженого м'яса.
— Геніально, — промимрив Ігор. — Нічого кращого я в своєму житті не їв.
В лаборантську увійшов Баландін. Він усе ще був у халаті з іржавою плямою спереду, ліворуч, у старому фельдшерському халаті зі стоячим комірцем (Баландін ніколи не носив лікарських халатів, які застібаються спереду), Баландін вдихнув м'ясний запах, що йшов од плитки. За ці дні він обріс сивіючою щетиною, яка вкривала його щоки та підборіддя.
— Що тут у вас? М'ясо?
Руки його були в машинному маслі. Ліля прийшла слідом за ним і сказала:
— Я їстиму з заплющеними очима. Уявлятиму, що це смажене курча.
— Лілю, — здивовано сказав Баландін. — Що це з вами?
— Що? — Ліля подивилася на себе.
— Вам личить.
— Халат?
— Зрозумів, — сказав Баландін. — Ви губи нафарбували. Дивіться, ви просто красуня.
— Зараз витру, — образилася Ліля.
— Ні-ні, — швидко сказав Баландін. — Мені подобається. Серйозно. Товариші, як ви вважаєте?
— Справжня секс-бомба, — сказав Ігор. — По жіночій лінії ми б'ємо всі лабораторії.
— Знущаєтесь, — сказала Ліля, усміхнувшись.
— Гарно, гарно, — сказала Дорошенко. — Ігорю! Миколо Петровичу! Я хочу, щоб ми всі разом зібралися. І Махов. Повечеряємо.
— Гаразд.
— Я тільки прошу вас: не сваріться.
— Гаразд, — повторив Баландін.
— Холодна війна закінчується, — урочисто сказав Ігор. — Перемагають принципи мирного співіснування. Чудово. Готуйте вино та м'ясо. За нами діло не стане. Йду за Маховим.
Дорошенко повернулася до плитки. Від пательні розліталися в усі боки гарячі приски.