Міряє. По пиці видно, що хоче якомога швидше дати драла звідси. Називає цифри. Ого! Прилад у зашкалі. Фонує явно з коридору. За бетонними колонами БЩУ дози менші. А "дозик" тим часом утік. Шакал!
Виглянув у коридор. Надворі яскравий сонячний ранок. Назустріч Орлов. Махає рукою. З коридору заходимо до невеликої кімнати. В кімнаті щити, пульти. Шибки на вікнах розбиті. Не висовуючись із вікна, обережно дивимось униз.
Бачимо торець четвертого блока. Скрізь купи уламків, зірвані плити, стінові панелі, з розбитих майстерень на дротах висять покручені кондиціонери... З розірваних пожежних магістралей цвигонить вода... Помічаєш відразу — скрізь похмура темно-сіра пилюга. Під нашими вікнами також повно уламків. Помітно вирізняються уламки правильного, квадратного перерізу. Орлов саме тому мене і покликав, щоб я подивився на ці уламки. Це ж реакторний графіт!
Далі вже нікуди.
Ще не встигли оцінити всі наслідки, повертаємося на БІЦУ-4. Очевидне таке страшне, що боїмося сказати вголос. Кличемо поглянути заступника головного інженера станції по науці Лютова. Лютов дивиться туди, куди ми показуємо. Мовчить. Орлов каже:
— Це ж реакторний графіті
— Та ну, мужики, який це графіт, це "зборка-одинадцять".
За формою вона також квадрат. Важить близько вісімдесяти кілограмів! Навіть якщо це "зборка-одинадцять", хрін від редьки не солодший. Вона не святим духом полетіла з п'ятака реактора й опинилася надворі. Але це, на жаль, не зборка, шановний Михайле Олексійовичу! Як заступник по науці, ви це повинні знати не гірше за нас. Але Лютов не хоче вірити своїм очам. Орлов питає Смагіна, що стоїть поруч:
— Може, у вас до цього тут графіт лежав? — чіпляємося ми й за соломинку.
— Та ні, усі суботники вже пройшли. Тут були чистота і порядок, жодного графітного блока до сьогоднішньої ночі тут не було.
Все стало на свої місця.
Приїхали.
А над цими руїнами, над цією страшною, незримою небезпекою сяє щедре весняне сонце. Розум відмовляється вірити, що сталося найстрашніше, що могло статися взагалі. Але це вже реальність, факт.
Вибух реактора. 190 тонн палива, повністю або частково, з продуктами поділу, з реакторним графітом, реакторними матеріалами викинуло із шахти реактора, і де зараз ця гидота, де вона осіла, де осідає — ніхто поки що не знає!
Всі мовчки заходимо на БЩУ-4. Дзвонить телефон, викликають Орлова. Чугунову погано, його відправляють до лікарні. Ситников уже в лікарні. Керівництво цехом передають Орлову як старшому за посадою.
10 год. 00 хв. Орлов уже в ранзі в. о. начальника РЦ-1 одержує дозвіл, щоб іти на БЩУ-3.
Швидким кроком прямуємо у бік БЩУ-3. Нарешті бачимо нормального дозиметриста. Попереджає, щоб до вікон не підходили — дуже високий фон. Уже й без нього зрозуміли. Скільки? Сам не знає, усі прилади зашкалює. Прилади з високою чутливістю. А зараз не чутливість потрібна, а високі межі вимірювань! Ех, сором який...
Стомилися ми дуже. Майже п'ять годин не ївши, на тяжкій роботі. Заходимо на БЩУ-3. Третій блок після вибуху негайно зупинили, йде аварійне розхолоджування. Ми йдемо до себе "додому" — на перший блок. На межі між ними вже стоїть переносний саншлюз. Умить відзначаємо— наш сан шлюз, із РЦ-1. Молодці, хлопці, добре працюють. Не торкаючись руками, зняв бахали. Сполоснув підошви витер ноги. В Орлова починається блювота. Гайда у чоловічий туалет. У мене поки ще нічого нема, але гидко якось. Повземо, як сонні мухи. Сили вичерпуються.
Дійшли до приміщення, де сидить увесь командний склад РЦ-1. Зняв "пелюсток". Дали сигарету, припалив. Дві затяжки — і нудота підступила до горла.
Йдемо на санпропускник митися і перевдягатися. Отут-то мене й "прорвало". Вивертало вздовж і впоперек через кожні три-п'ять хвилин. Побачив, як Орлов закрив якийсь журнал. Ага... "Цивільна оборона", зрозуміло.
— Ну, що там вичитав?
— Нічого втішного. Ходімо здаватися в медпункт.
Вже потім Орлов сказав, що було написано в тому журналі: поява блювоти — це вже ознака променевої хвороби, що відповідає дозі понад 100 бер (рентген). Річна норма — 5 бер".
РОЗСЛІДУВАННЯ
Я вже цитував листа Валентина Олександровича Жильцова — щирого, схвильованого. Згодом ми зустрілися з ним у Києві — Жильцов їхав до Чорнобиля на пуск третього блока. Валентин Олександрович — досвідчений інженер-фізик, закінчив МІФІ. Брав участь у розробці, пуску, експлуатації реакторних установок різного типу й призначення. Розслідував аварію на Чорнобильській АЕС. За активну участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС був нагороджений орденом "Знак Пошани", але сказав мені:
"Одержуючи цю нагороду, не відчував ні трепету, ні радості, ні гордості. Почуття вдячності також не було. Та хіба можлива радість на загальному болю?"
Для мене голос Валентина Олександровича один з найкомпетентніших, один з найбільш совісних. Стоїть за ним непідкупна правда.
В. Жильцов:
"Мене оповістили про аварію 28 квітня, у понеділок рано-вранці. Вийшов на роботу, протягом години були оформлені потрібні документи, мені видали спецодяг, включаючи чоботи, і все інше. Було подано машину, і всю нашу групу разом з дозиметристами — до нас ще приєдналися товариші з Міністерства охорони здоров'я — відвезли в Биково. Спеціальний літак Як-40 негайно вилетів у Київ.
У Жулянах нас зустріли, і ми на "рафику" виїхали в Прип'ять. І відразу ж дозиметриста приступили до вимірювання фону, провели першу радіаційну розвідку. Вже, в аеропорту Жуляни показники порівняно із звичайним фоном були у два рази вищі. В міру наближення до Іванкова вони зростали, а від Іванкова до Прип'яті простежувалось навіть зростання за формулою Р-квадрат: сила випромінювання обернено пропорційна квадрату відстані. Наростала радіація дуже суттєво. А в районі Чорнобиля наша апаратура сіла на зашкал. Річ у тому, що в нас була дуже чутлива лабораторна апаратура. Далі розвідку провадили лише армійською апаратурою... Я добре знав дорогу до Чорнобиля, адже бував на ЧАЕС з 1977 року, коли пустили перший енергоблок. Я тут бував разів двадцять-тридцять, знав кожен поворот — я навіть приїжджав у Прип'ять на своїй машині. Але тепер усе було інакше. Надзвичайно важке, гнітюче враження. Назустріч нам безперервним потоком сунули автобуси, сільгосптехніка, вантажівки з худобою. Сам Чорнобиль жив того дня ще зовні нормальним життям, у ньому аварія не відчувалася...
Привезли нас у Прип'ять — Прип'ять уже порожня. Увечері вогнів не було — тільки готель, де ми жили, світився вогнями. І поряд — міськком партії, де розмістилася Урядова комісія.
Ми входили до складу робочої групи, завданням якої було встановити технічну причину аварії. Нашу групу очолював Олександр Григорович Мєшков.
У готелі ми жили практично добу. Двадцять дев'ятого квітня нам запропонували евакуюватися з Прип'яті, і ми переїхали до піонертабору "Казковий". Фактично всією комісією ми почали працювати двадцять дев'ятого, годині о шістнадцятій-сімнадцятій у "Казковому". Ми зібралися у повному складі і провели вивчення перших вихідних матеріалів. Зі станції було доставлено оперативні журнали, інші матеріали.
— Чи є на АЕС свого роду "чорний ящик", як на літаках?
— Є щось схоже на "чорний ящик" — просто одна з програм — під кодовою назвою ДРЕГ (діагностика і реєстрація) на штатній інформаційно-обчислювальній машині СКАЛА.
Для нас це було єдине об'єктивне джерело інформації, яке дало змогу прив'язати події до часу, розташувати їх у певній послідовності, порівняти з даними, почерпнутими з оперативних записів у журналах, з пояснювальних записок персоналу та особистих бесід з учасниками аварії. Ця неоціненна інформація збереглася у вигляді двох бобін магнітної стрічки.
Ми розробляли шість різних версій, у тому числі найбільш крайніх. Тоді ще усі версії мали право на існування. Пояснювальні записки персоналу були суперечливі. Одному з цих товаришів здавалося, що вибух стався з боку машзалу. Другий стверджував, що вибух пролунав десь у під-реакторному просторі. Третій почув,— і це підтвердили ще кілька чоловік,— що було два вибухи в районі центрального залу. На цю думку пристали і працівники станції, котрі випадково були на сьомому поверсі в АПК-2, і не тільки чули вибухи, а й бачили все це.
Другого травня ми подзвонили до Москви і попросили наших товаришів поговорити з Акимовим, Дятловим та іншими, які були евакуйовані до Москви в 6-у клініку. Директор АЕС Брюханов тоді був керівником штабу, ми з ним весь час спілкувалися в "Казковому", запрошували на засідання комісії. А першим — двадцять дев'ятого квітня — ми заслухали головного інженера Фоміна. Він нам розповів, як затверджував графік планового ремонту четвертого блока (двадцять п'ятого квітня було розпочато зниження потужності, блок виводився у ремонт), як відбувався процес зупинки блока... Після повідомлення про аварію він прибув на станцію близько п'ятої години ранку і зайнявся перевіркою електропостачання, аварійного охолодження реактора... Як головний інженер Фомін діяв загалом правильно. Після аварії дав цілком, по-моєму, розумні вказівки, що треба перевірити і як. Проте я досі не можу зрозуміти: чому прозріння — що ж сталося? — і в нього, і у Брюханова настало тільки через дванадцять годин після аварії — на чотирнадцяту годину 26 квітня? Фомін згадав, між іншим, і про те, що перед зупинкою були проведені вібраційні випробування турбогенератора № 8, бо турбіна ця працювала з підвищеною вібрацією. Були навіть запрошені харків'яни з турбінного заводу. І одночасно, сказав, були проведені випробування електропостачання власних потреб на вибігу турбогенератора № 8. Сказав він це так, ніби ці випробування не мають ніякого відношення до аварії.
Коли я запитав його: "Що це за випробування, можна подивитися програму?" — він відповів: "Це суто електричні випробування". Він не надавав цьому значення. Після цього я все-таки запропонував розшукати програму і показати її комісії.
Вона була знайдена начальником ПТВ А. Д. Геллерманом, привезена зі станції, і коли ми її подивилися, почитали, то виявили в ній дуже багато відступів, порушень. Вона зовсім не відбивала стану реактора, не лімітувала його роботи, роботи систем захисту... Але навіть те, що за цією некваліфікованою програмою повинно було контролюватися, не контролювалося.