Навпаки, за наказом вождя тубільці оточили нас тісним колом і почали вітати: одні простягали руку, інші обіймали. А Наталку молоденька полінезійка навіть поцілувала — по-своєму, звичайно: потерлася носом об її ніс.
Людина з людиною, подумав я, завжди може без застосування зброї і різних там "натисків" та погроз про все домовитись. Планета Земля не така вже й велика, вона — наш спільний дім, і в ньому людям ніколи не повинно бути тісно.
… За якусь годину після зустрічі на галяві ми вже сиділи в полінезійській хижці, так званому палаці — хатка на курячих лапках! — для гостей і мирно розмовляли.
Ось коли стали в пригоді знання нашого вченого — Адам Варфоломійович, як і вождь острова Матіа — Теарікі, що замолоду жив на Таїті, хоч і погано, але говорив по-французьки. Інші — ні тубільці, ні ми — тієї мови не розуміли, якщо не брати до уваги Мотовила, що пам'ятав колись почутий французький афоризм: ляпеті вієн-т-ан манжан, тобто апетит з їжею прибуває. Правда, у мене в запасі теж були два французькі слова: пардон та мадам.
З таким от знанням мови ми й сіли за стіл переговорів (полінезійський словничок я уклав пізніше).
Ну, стіл — сказано пишномовно, бо ніякого стола в нашому розумінні не було: циновки встеляли долівку та висіли між стовпами-опорами з боків — от і всі меблі.
В кутку хижки я помітив старий грамофон, велосипедне колесо, іржаву каструлю та інший господарський дріб'язок — свідчення того, що "цивілізація" прийшла й сюди.
Коли ми переступили поріг, назустріч підвівся вождь Теарікі і, за давнім полінезійським звичаєм, — на знак поваги до гостей, — потерся своїм носом об ніс кожного з нас — так само, як це робила тубільна красуня, вітаючи Наташу.
У хижці було людно: кілька літніх, поважних — правда, значно менше, ніж вождь, розтатуйованих, — дідусів; кремезні чоловіки, дівчата. Вони сиділи на долівці, під товстими, вичовганими спинами дерев'яними палями.
Нам сказали, що в цьому "палаці" кожен сідає лише на спеціально відведеному для нього місці: вождь — під стовпом, ближче до центру хижки, решта — обіруч.
Вгорі, під дахом, я побачив ребристе перекриття. І — от чудасія! Чим більше балок, тим знатніший вождь. Татуювання теж свідчить про владність та заможність: у Теарікі, наприклад, розмальовано все тіло, в його помічника лише руки й ноги, інші остров'яни з малюнками на стегнах, а в декого їх зовсім нема.
І знову-таки: у кожного свій персональний узор — суворо забороняється татуюватися, як вождь, запозичувати його візерунки.
— Ми вас можемо розмалювати теж, — запропонував Адаму Варфоломійовичу Теарікі.
Паганель відмовився. А от Мотовило наполягав. Він просив, щоб йому розтатуювали обличчя, та боцман категорично заборонив.
— Нічого з себе тубільця корчити, — сердито сказав він. — У них це малярство традиційне, а тобі воно личить, як корові сідло.
Мотовило прикусив язика. Взагалі, він іноді викидає такі коники, що тільки дивуєшся. Ну, я ще розумію: розтатуювати ногу чи стегно — на це і я, задля екзотики, погодився б, але обличчя… Пробачте, вернутися додому посміховищем я не бажаю! (До речі, слово "татуювання" походить від полінезійського кореня "тату".)
У своїх нотатках я трохи збився на іншу тему, відступив од основної розповіді. Так от… Увійшли ми до хижки, вождь привітався і, опустившись на "трон" під товстелезним стовпом, запропонував нам місця поруч. Адам Варфоломійович і боцман сіли ліворуч, Журавка та Наташа — праворуч, а решта — під стовпами, навпроти вождя.
Про що вони говорили, ніхто з нас, крім хіба що Адама Варфоломійовича, не розумів. Спочатку підвівся старий-престарий тубілець. Приклавши руку до серця, а другою показавши на нас, він щось вигукнув і почав… Говорив піднесено й довго — не менше години. Та не ' встиг цей дідусь скінчити промови, як посеред хижки уже стояв його сусід — такий же старий і велемовний.
Опісля виступали ще і ще. Власне кажучи, на порядку денному стояло, як ми зрозуміли, одне питання: вітання прибулих гостей.
Головував на зборах сам Теарікі. Тобто вождь мовчав, лише кивком голови подаючи знак, кому коли виступати. Протоколу ніхто не вів. Лише я сидів із своїм саморобним "дерев'яним" записником і, вмокаючи перламутрову скалку в глибоку, на дні якої хлюпотіло чорнило, стулку черепашки, робив помітки.
— Не лінуйся, пиши, Несторе-літописцю, — пошепки сказав мені Солоний, який сидів поруч. — Таке трапляється не часто, і його слід увічнити.
"Аякже, — подумав я, — увічниш, якщо, крім набору незрозумілих слів і фраз, я так нічого й не збагнув!"
Втім, якщо говорити правду, все було зрозуміло. Остров'яни вітали наш прихід, висловлювали свою доброзичливість та гостинність. А той, перший оратор — дідусь, як виявилось, був ще й уславленим тамтешнім оповідачем — повеко. Він розповідав, що його острів з океану підняв легендарний рибалка Мауї; згадав своїх далеких предків, які не раз відбивали напад ворожих племен. Правда, небезпека підкралася з іншого боку: прийшли попаа — білі люди — і поневолили Туамако.
— Але ви, — ніби вибачаючись, мовив дідусь, — не схожі на тих злих білих людей, і тому полінезійці вас щиросердо вітають.
Розповідь старого засмутила нас. От воно яке, "райське" життя на загублених в океані островах!
Коли пізніше Адам Варфоломійович переповів нам зміст їхніх промов, серце моє стислося від болю.
… Минала година за годиною, а полінезійці все говорили й говорили. Я не знаю, чи їм самим обридло, чи, може, Мотовило допоміг, але промови нараз припинилися.
А трапилось таке. Коли один з ораторів сів, а наступний ще не вийшов, Мотовило, щоб показати перед вождем: мовляв, я хоч і не знаю полінезійської мови, а от по-французьки розумію, уголос вимовив оту завчену приповідку про апетит та їжу.
— О, ляпеті… манжан! — стурбовано сказав Теарікі.
Ці два французькі слова — апетит і їжа — він, мабуть, сприйняв як натяк, що гості зголодніли і пора обідати.
А бодай тобі грець, Мотовило!
Вождь махнув рукою, і оратор, який збирався виступати, сів. Теарікі щось наказав полінезійкам, і ті вийшли з хижки, а через кілька хвилин перед нами вже стояли різні страви: печена риба, перепічки з хлібного дерева, тушкований спрут, а також — що нас найбільше вразило — морські слимаки палоло.
— Еуніце фірідіз? — показавши на ту гидь, запитав Адам Варфоломійович.
— Палоло, палоло! — відповів вождь.
Ці слимаки, яких Паганель назвав по латині "смарагдовими черв'яками", коли їх змішують із кокосовим молоком, справді зеленкуватого кольору.
От тобі й апетит з їдою прибуває! Нехай мене краще з'їдять самого, а молочного супу з черв'яками куштувати не буду.
— Ну, й даремно, — відповів Адам Варфоломійович, жменею зачерпнувши із дерев'яної тарілки густої зеленої кваші. — Ця страва, — їв і примовляв він, — дуже поживна. У слимаках палоло є білки, фосфор, кальцій, різні вітаміни. Чого ж вам іще треба, шановний друже?
Мені нічого не треба було, тим паче — черв'яків, і я заходився гризти щупальці восьминога в соусі.
Не марно кажуть: про смаки не сперечаються. Он Солоному, наприклад, сподобались тельбухи сирих трепангів. Слизькі, нудотливі, а він їх, чортяка, їсть ще й прицмакує:
— Ох і смачно ж! Я, мабуть, попрошу добавки…
Боцман переважно трудився біля риби, а Наталка налягала на фрукти.
За веселим обідом незчулися, як пролетів час.
Небо на заході зайнялося вогнисто — там уже сідало сонце. І тоді, за наказом вождя, всі посунули до лагуни.
Розділ вісімнадцятий
ВОГНЕХІДЦІ
14 лютого, вечір… Поки вождь та його наближені нас вітали, а потім усі разом обідали, інші остров'яни не марнували часу. В кораловому піску неподалік від лагуни вони викопали простору, в людський зріст завглибшки, яму.
Коли ми підійшли, з тієї вирви навіть за кілька метрів пашіло жаром. Дрова давно згоріли, і кинуте на них каміння, увібравши тепло, пагорбилось тепер голомозими, закіптюженими черепами.
— Слухай, Окань, — сіпонув мене за руку Мотовило. — Ми з тобою, здається, безповоротно погоріли. Зараз нас будуть підсмажувати!
Його похмурий каламбур мене розсердив, хоч я й сам, десь у глибині душі, побоювавсь: навіщо було нас вести до цього жахливого вогнища! На розправу? Але ж… Якби тубільці нас хотіли знищити, вони зробили б це одразу, не відкладаючи на безрік. "Щось тут не те!" — вирішив я.
І справді, полінезійці стояли, оточивши нас, — веселі, доброзичливі. Тепер їх було значно більше, ніж при першій зустрічі і там, під час вітальної церемонії в хижці для гостей.
З океану повернулись рибалки й шукачі перлин — молоді, дужі хлопці. Прийшли і ті, хто плавав на сусідній острів збирати горіхи та заготовляти копру.
Усі вони були одягнені в строкаті натільні пов'язки: чоловіки — в короткі, дівчата й жінки — в довгі, схожі на бальні сукні. На руках і ногах у багатьох красувались зроблені з акулячих зубів та з перламутру браслети. Голови дівчат прикрашали пишні вінки; квіти були заткнуті також за вухо та вплетені в довгі, до п'ят, коси. На шиї намисто — нанизані і зв'язані в разки невеличкі, покроплені темними цятками черепашки.
Наталку нашу причепурили. теж, і вона стояла, обнявшись з Туа (подружки нерозлийвода!) — дівчиною, яка її тоді поцілувала. Ніколи не скажеш, що вона, Наташа, не полінезійка. Та ми зараз усі, в пов'язках на стегнах, у які нас вирядили, схожі були на тубільців. Навіть Адам Варфоломійович і той не відмовився від екзотичного вбрання. Він стояв і про щось розмовляв із вождем.
Спочатку Теарікі запропонував нам сісти неподалік від ями, на широких, сплетених з листя острівної рослини — пандануса циновках. Та, зрозумівши, що ми боїмося вогню, наказав відсунути циновки далі.
Сам він опустився поруч з Паганелем і боцманом.
З десяток полінезійців, за наказом вождя залишивши берег, раптом подалися до високої, під пальмами, хижки. Що вони задумали робити, ніхто не знав.
Я відмовився сідати. І, підійшовши до Наталчиної. подружки — Туа, ввічливо сказав:
— Пардон, мадам!
Дівчина зміряла мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом — хтозна, чи зрозуміла вона мою французьку мову! — а потім, простягнувши руку, повела до води.
Сонце от-от мало сісти. Огненний відблиск упав на плесо. Дрібні брижі тремтіли, переливались: то блакитні, то ніби золоті.
Ми ходили з Туа вздовж берега, визбируючи викинуті прибоєм черепашки.
Що воно за краса, ці витвори океану! Пласкі й видовжені, золотисті, коричнюваті — одна краща за одну.