Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.
Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори. Потім швиденько одяглась і рушила до дверей.
— Ви надовго?
— До завтра,— відповіла Карапет.— Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.
Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.
Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.
Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє "я" говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.
"Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? — питало у нього те "я", яке він називав найчастіше Сідалковським-першим.— У тебе манія величності. Ти такий, як і всі..."
Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.
"Чорті й що! — лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування.— Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий". Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.
— Ія! — подала руку незнайомка.
— І ви? — перепитав Сідалковський, припадаючи устами до м'якої тендітної ручки.
— Ія, а не і я,— поправила його жінка, схожа на класичну картину: гарна, але холодна.
— А-а! Он воно що! А я гадав, що і ви донька Євдокії Капітонівни!
— Ви не помилилися: і я.
— Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.
— Я — Надія.
— Це вже краще. Надія вселяє віру на майбутнє. Чи не так? — пожвавішав Сідалковський, намагаючись негайно вийняти з рамки цю писану красуню.— На ловця і звір біжить.
— Що? — строго перепитала вона і сіла, як господарка дому № 2.
— То я про себе. Цитую Шекспіра. Скажіть, ви любите Шекспіра? — вирішив повести світську розмову Сідалковський.
— Я люблю Чехова,— Ія відповіла коротко і по-діловому.
"Таку з рамок виймають або ж негайно, або ж ніколи",— дивлячись на неї, думав Сідалковський. Але для цього потрібно передусім самому вийти з них.
— Вашої матусі не буде до ранку,— він повів розвідку словом.— Вважайте, що вам повезло...
Ія кинула на нього стереопогляд:
— Це ви називаєте "повезло"?
— Ще б пак! Невже ви відмовитеся провести цю останню травневу ніч у такому товаристві, як я?
— Ви ж, одначе, нахаба!
— Я просто чесніший за інших: не ханжа і...
Ія підвелася і підійшла до дзеркала, поправляючи на голові густі чорні коси. "Це вже щось та означає!" Сідалковський вийняв пляшку коньяку, швидко нарізав лимон, щедро посипаючи його цукром.
— Ніщо так не зближує людей, як коньяк.— Білий пластмасовий корок глухо вдарився об підлогу.
— Ви так гадаєте?
— А ви?
Ія не відповіла.
— У вашої мами протилежний вашому характер. Вона говорить, а я мовчу. З вами ж навпаки,— Сідалковський подав їй фужер з коньяком, а в чарку налив мінеральної.
— Я так багато не п'ю.
— Це коньяк. До речі, вірменський. Якщо я не помиляюсь, ви до Вірменії маєте якесь відношення?..
— Ви багато говорите,— перебила його Ія.
— Ви маєте рацію,— Сідалковський перехилив фужер, але коньяк затримав у роті, не спускаючи з неї очей, як кіт з миші. "Гарна і "невідома", як у Крамського".
— Мені пора.— Ія осмикнула спідничку з чорним лискучим поясом і великою мідною бляхою, що поблискувала, як ґудзики у солдата першого року служби.
"Фігура — як гавайська гітара,— подумав Сідалковський.— Дім без такої жінки — все одно, що акваріум без золотої рибки. Невже вона зараз піде?.." Євграф підійшов і ніжно поклав руки на її овальні плечі. Вона повернулася і подивилася на нього своїми темними, як два стволи мисливської рушниці, очима. Мовляв, а що ж далі? Сідалковському стало моторошно і ніяково, але відступати вже було пізно. "Цілуватися,— підказував йому внутрішній голос.— Це єдиний і давно випробуваний метод заповнювати вимушене мовчання після перших хвилин знайомства".
— На брудершафт,— запропонував Сідалковський.
Ія взяла фужер, їхні руки переплелися. Поцілунок вийшов довгий і хмільний, як вірменський коньяк з п'ятьма зірочками.
Сідалковський підхопив Ію на руки і поніс до широкого, як іподром, ліжка...
...Похмурого червневого ранку Сідалковський прощався з свободою і одночасно відзначав три події: день свого народження, день свого одруження і день втрати незалежності. Свобода відзначала тільки одну подію — прощання з Сідалковським.
Усі три події були фіктивні, бо насправді Сідалковський народився на два тижні пізніше, ніж ця подія була зареєстрована нотаріусом, одружувався на два тижні раніше, ніж того вимагала подана до загсу заява, а втрата незалежності, як думав Євграф, мала чисто формальний характер.
Сідалковський зранку, незважаючи на те, що небо висіло смутне, матове, не втрачав властивого йому оптимізму, жартував, сипав дотепами і кидав кінопогляд на Ію частіше, ніж того бажала Тамара.
— Одним святом відзначимо три великі дати,— казав він.— День народження, день одруження і день розлучення.
Тамара хмарилася, бо така перспектива її, видно, не тішила. Зате світлішала Ія, хоч ще нічого конкретного не бачила навіть у перспективі. Сідалковського усі тягнули за вуха, але не всі розуміли, що це повинно бути чисто символічно. Тільки Ія підійшла, послала йому короткий, але докірливий погляд кінозірки й водночас досвідченого метрдотеля, чиї надії не виправдав відвідувач, котрий (за зовнішніми ознаками) мав би дати чайові.
Усі давно збігли вниз. Сідалковський лишився зі своєю свободою сам на сам — попрощатися з нею. Свобода ще була з Євграфом, але він її вже не бачив. "Свобода — поняття абстрактне, паспорт — конкретне. І ця конкретність уже лежить у мене в кишені",— поплескав він себе по штанях.
Зрештою, Сідалковський був задоволений наслідками обміну. Не знав він лише одного: свобода втрачається легко, а виборюється важко. Але він був у тому віці, коли його ровесники діють відчайдушно, швидко і нерозсудливо.
Сідалковський стояв біля вікна у позі Колумба і, не поспішаючи, зав'язував краватку. Біля розваленого часом і вуличними шибениками цегляного під'їзду зі старою, скрипучою, як усе в будинку Карапет, брамою стояли уквітчані чорні, аж лискучі, мов черевики у Сідалковського, "Волги" і сигналили. Та Євграф на них не реагував. Бо бувають у житті хвилини, коли хочеться допекти хоч чим-небудь людям, які, здається, й не заподіяли тобі зла, навпаки — роблять добро, але злість на них все одно хочеться зігнати. Таку роль в одружених виконують найчастіше жінки, на яких невідомо чим розлючені чоловіки, повертаючись з роботи чи від коханок, раптово починають кричати. Сідалковський ще не мав на кому згонити своєї несподіваної люті і тому, розвернувшись, з усієї сили хряснув величезною тарілкою об підлогу.
— На щастя! — сказав він і помчав униз, де водію таксі не терпілося до загсу більше, ніж Сідалковському
У передній "Волзі" біля сердитого шофера-таксиста, що, певне, думав про денну виручку, надто про кишенькові, сиділа розрум'янена й щаслива матуся Карапет. Позаду, як і того першого дня, коли Сідалковський ступив на асфальтовану землю столиці, формальна царівна його серця — Тамара. У білій фаті. Але найбільше в ній привертала увагу не фата, а яскрава пінопластова квіточка з різнокольоровими пелюстками, яка здивувала б навіть Мічуріна, якби він її побачив.
Коли Тамара зітхала, квіточка так підстрибувала на грудях, що здавалося, пелюстки ось-ось облетять. Але клей БФ-247, очевидно, був з експериментальної партії "Тільки якість", і тому все трималося на місці. Наречена сиділа невесела й розчарована, бо знала заздалегідь, чим ця комедія кінчиться, хоч і не розумілася на зав'язці й кульмінації. Але розв'язку відчувала усім своїм 76-кілограмовим єством. Чого не можна було сказати про Сідалковського.
У наступних двох "Волгах" сиділи, як завжди у такі хвилини, найщасливіші свідки: Славатій Мурченко (його запросила Тамара) в окулярах з новими скельцями, які обов'язково після першої випивки мав побити і номер свого будинку шукати навпомацки; переодягнений у цивільне лейтенант, а тому в ці хвилини — капітан Саприкін та смутна і невесела Ія. Вона дивилася на Сідалковського крізь шпарку між двома, колись чистими, фіранками на вікнах автомашини так, як дивиться з клітки зоопарку домашня кішечка, котру для повної комплектації посадили разом з дикими тваринками. Ія сиділа мовчки і нагадувала могилу, в якій похована остання таємниця тижня із життя Сідалковського.
У третій машині сиділо три представники заводу, де працювала Тамара і де було заплановане таке модне на той час комсомольське весілля. Представники повинні були урочисто вручити, разом з свідоцтвом про одруження, ордер і ключі від двокімнатної квартири, яку Сідалковський збирався негайно розміняти на дві окремих з доплатою.
— Чому ти запізнюєшся, старий? — на правах давнього знайомого запитав його Слава Мурченко.
— Одружуватися і помирати, Славо, ніколи не пізно. Важливо народитися,— відповів Сідалковський і сів поруч Тамари, обнявши її для проформи за плечі.
Кортеж чорних машин мчав до Палацу щастя, та Сідалковський у той день з цією назвою погодитися не міг. Він намагався жартувати і заспокоювати Тамару. Складалося враження, що він заспокоює себе, неначе в'язень, котрого ведуть на ешафот і котрий, працюючи на публіку, корчить із себе героя, хоч усі бачать, як його коліна вибивають дріб.