Підпорядковуючи себе всяким "законам" і санкціям, не сміло боязке провансальське Я накинути свою волю матерії. Експресіонізм і романтизм, вищі форми взаємовідносин між творцем і матерією в нас майже не знані. Відношення наших творців до зовнішнього світу, до матерії, переважно пасивне, майже фотографічне: pendant до примітивної форми об'єктивації волі в провансальській політиці, оборони, а не нападу, утвердження партикулярного (матеріяльного), а не загального (ідейного), "гармонії" (стагнації), а не здобування (руху). Так як в політиці вони бачили зміст, окремі феномени, а не їх незмінну суть, бачили вони в літературній творчості поняття, і виражали їх, а не укриту істоту речі. Звідси є їх замилування до натуралізму, до плебейського подавання всього "мов на лопаті", або, як у нас кажуть, "ясність і прозорість" їх стилю. Не прочування й відгадування речей (що вимагає інтуїції і волевого зусилля), лише їх опис (можливо детальний), пасивне віддавання себе вражінням, що йдуть із зовні, а не майстрування їх. Наш провансальський поет не суґерує речей, лиш називає їх по імені, мов сільська вродливиця, що тикає на них пучкою. Не інстинктове старання вжитися в речі, лише їх чисто інтелектуальна обсервація. Звідси й стиль провансальця, взагалі те, про що пише, мусить "мати голову й ноги", над І мусять стояти всі точки, виклад повинен бути довгий. А головне все мусить бути ясне. Замазані сильветки й темності Рембрандта, свавільне трактування матерії, її безжалісне уярмлення, простелення вільної дороги невстриманному творчому людському Я, – все це в нас "футуризм", не література. Про все треба говорити з ясністю вульгаризатора і точністю фотографа. Суть – віддання не людського Я, що переборює всі загороди, лише речей, які можна "видіти", в їх спокою, не нарушені заголосним криком, з незмінними, природою встановленими границями між ними, з точно розставленими знаками перетикання, з приписаними цезусами, з точно означеними правилами "милозвучности".
Цілий і цей світогляд носив печать неймовірної обмежености. Воля тут виявлялася, але зв'язано. Провансальський афект обмежувався примітивним відчуванням болю або втіхи, ніколи не розширяючись до почуття протесту, агресії. Провансальська фантазія обмежувалася стаціонарним "нині" або стаціонарним "завтра", гонячи, як у дійсності, так і в будуччині, за ідилією, за гармонією між явищами, але не за чимсь, щоби рвалося геть, стреміло над них. Ідеал був – спокійний і тиша цвинтаря, не стремління, що живе далекою мрією і виривається з пут теперішности.
Коли захочемо шукати за матеріяльним підложжям цього світогляду, мусимо схарактеризувати його як світогляд провінціональний, парафіяльний, світогляд рідного загумінку і, ще стисліше – плебейський світогляд. Непереможний потяг до чутливости й вискарження, нічого, щоб дражнило нерви, допроваджувало їх до екстази, намордник на всякий великий вияв енергії, ніяких дисонансів, – що це як не риси провінціяльної вдачі?
Це особливо кидається в вічі, коли ми схочемо спинитися ближче над змістом нашої провансальської "кальокаґатії". Сократ бачив зміст життя в участі в усім добрім і гарнім, що він і називав вище згаданим грецьким словом. Як розуміло це слово і його зміст наше провансальство? Їх "кальоскаґатос", їх "добрий чоловік" був як казав Ніцше – євнух, der entmannte Mensch. Їм ходило лише про "гуманізацію", про чесноту плебеїв, що самі не вміють панувати і не терплять цього інстинкту в нікого. В них не було двох бігунів – "спотужнення життя" і "схирлявіння життя" (Verstarkung des Lebens і Verdunnung des Lebers), мірилом високости душі було в них її розніження, співчуття, філантропія з симпатії до нижчого, слабшого, часом нікчемнішого, "толеранція" (нездібність до "Так" або "Ні") і "об'єктивність" (брак віри в свою ідею і бажання її здійснити). "Добре" було все, що розслаблює, що осуджує всякі сильні афекти, як гордість, гнів – "форма самоутвердження декадентства"[205-1]. "Добрим" був той, хто вмів гасити в собі найсильніші вогні в сльозах співчуття, хто мав непоборну відразу до всього означеного, яскравого, оформленого, а натомість кого тягнуло до всього слизнякуватого, розпливчастого в поглядах, які позволяли б ніколи не в'язатися ні з цією, ні з другою ідеєю, які позволяли б уникнути для залежного від усіх провінціяла двох неприємних речей: вибору і приказування. "Добрим" був той, хто осуджував, але – не остро; хто сперечався, але – спокійно; хто уникав чорних і білих екстрем, тримаючись сірого; хто оглядав усяку річ рівночасно з трьох сторін, аби не попасти в помилку "односторонности", хто замість "абоабо" – знав лише ambo. Ось як це звучигь в автентичнім толкованні: провансальський "кальоскаґатос" є той, хто має "надзвичайний хист – не ставити питання різко, обламувати гострі ріжки, доводити до згоди і порозуміння". Для них це не був опортунізм, "а вищий ступінь культури, що завсіди опирається на признанні чужого права, на широкій терпимості до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах"[206-1]. Ось ідеал провансальської "кальокаґатії".
Читаючи це має вражіння, що наївся трави... В листі до одного з своїх "любезних земляків" писав колись Квітка: "Утніть ще! Потіште душу, мов топленого масличка злийте на неї". Тим "топленим масличком" провінціо нального паламара і тхне від нашої "кальокагатії", в якім тоне все сильне, міцне, живе і відважне. Тим "масличком" заносить і від солодких зітхань кирилівських методіївців, і "трудових" монархістів, і від "гуманности" Драгоманова, і від "ніжної" любови соціялістів до "народу", і від імпотентної сантиментальної любови радикалів до "людськости", "пролетаріяту" чи "люду", від ідеології цілої їх літератури, розчуленої власною нікчемністю. Маніловщиною була ціла їх "кальокаґатія". Про Манілова пише Гоголь: "риси його обличчя не були позбавлені приємности, але до цієї приємности, здавалося, занадто додано було цукру. Він усміхався зальотно, був бльондин з голубими очима. В першу хвилину розмови з ним не можете не сказати: "що за приємна і добра людина"! В слідуючу мінуту нічого не скажеш, а в третю промовиш: "Чорт зна що таке!" – і підеш геть; коли ж не підеш, відчуєш смертельну нуду. Від нього не дочекаєшся жадного живого, або хоч би навіть зухвалого слова, яке можна почути майже від кожного, коли торкнешся теми, що його живо зачіпає. У всякого є своя дражлива точка... у всякого є своє, але в Манілова – нічого не було".
Нічого, крім нудного сантименталізму не крилося в нашій "кальокаґатії", з якої виключили все мужеське й сильне. Це була ідеологія верстви, провінції, племени, "слабих", що хочуть свій закон слабих накинути такому іншому, такому гарному й такому відмінному життю! Всіми своїми симпатіями й нахилами – не були вони ідеологами активної меншости, яка, політично свідома, веде за собою клясу чи націю. Вони були ідеологами пасивної юрби, числа, яке ведеться. Бо, як каже француз Дегерм, – "суцільна функція числа є не діяти, приказувати, керувати, лише санкціонувати і піддавати думки"[207-1]. Меншість, аристократія (самозванча чи делегована) – керує, велике число – керується. Перша – вираз вічного напняття енергії, передбачення, далекосяглого, творчого, ідеального, "загального"; друге – спокою, короткозорости, необачности, матеріяльного, "партикулярного". Перша розриває всі границі, просякнуті егоїзмом одиниці, числа, географічного положення, часу. Друге – затіснює їх, освячує, а коли виходить часом з нормальної для себе непорушности, то знов хвилево, не тому щоб стало "керувати", лиш тому щоб "піддати думку", і знов назад увійти в свої береги. Ту функцію феллахів, плебеїв, за яких діють їх метрополія, патриції, – з усіми властивими тій функції чеснотами й прикметами, якраз засвоїло собі наше провансальство. Зречення інстинкту боротьби, влади, панування, всякого афеету, "хижацьких" інстинктів, – все це були психологічні прикмети "числа", племени, не політичної нації.
Відповідно до того уложилася й їх ідея рідного краю. Це не було поняття англійської Empire, яка "панує над морями", ані Німеччини, що має бути "над всім" (uеber alles), – виразне підкреслення моменту переваги "загального" над "партикулярним", ані навіть польської чи російської "культури", поняття явно експансивного, виходячого за природні береги. Наш провансальський "рідний край" – це було що інше. Це була німецька "Heimat" де "gibts ein Wiedersehen" вірного Ганса з вижидаючою його Ґретхен; це був англійський "Sweet home" зв'язаний не зі споминами "панування над морями", лише якесь Тіпперері, де є "sweetest girl, I know", найсолодша дівчина,, яку я знаю. Це було те, що росіяни звуть "родные места", поляки, "wioska ojczysna" чехи – "домув муй", а українці власне "рідним краєм", де "все обильем дышет", де "в вишневых рощах тонут хутора", де "ветерок степной ковыль колышет", "про старину поет слепой Грицько". Був це солодкий Прованс Містраля, "благословенная Малоросія", до якої тягло (особливо на чужині) серце чутливого українця, його "пробуджену ніжність" (Винниченко). Але не його політичну волю, зв'язану з іншим колективним поняттям, яке німці звали не Heimat a Vaterland, а українці "общим отечеством", "цілою Росією", або "Сходом Европи". Не їх "рідний край", а той інший колектив був цілістю, вони – його частиною. Синонімом того "рідного краю" для них самих були "провінція", "область"; його справи – "місцеві справи", його мешканці – одна з галузок, з племен однієї нації: ідея, що мимо "самостійницької" фразеології, все повторяється від Костомарова, через Драгоманова, Грушевського і соціялістів до Липинського. Їх патріот – це не націоналіст, але "автохтон", "любитель домашних забот і мірной жізні, привязаний к своєму уголку" (Куліш). Не воїн, але господар, що "гоняє на українські та закордонні ярмарки рогату худобу і коней" (Куліш), якого ідеалом було, як того каштеляна перемиського на соймі 1646 p. – "бути черепахою, сидіти тихо і голови не виставляти" (Куліш)[208-1].
Їх патріоти не ненавиділи нікого, вони навіть коли були соціялістами, "просто любили себе,... просто без свідомости почували ніжність" до себе подібних і до свого окруження.