Він уперше почув, що княжич сказав "зі мною", уперше відділив себе від нього, його навчителя. Невже кінчається його влада над спадкоємцем київської землі?
— Да буде,— погодився Асмуд. І поклав собі: будь-що утримати княжича біля варязької дружини, подалі відсовувати отих настирливих боярчуків, що пнуться до Княжої Гори.
Свенельд ніби очікував на гостей. Широко розставляв руки для обіймів, старечі очі сльозились від радости. Таки ж велика честь для його дому — приймати княжича Святослава.
— Мстишо, ходи-но сюди. Ось він — твій володар і твій побратим. Як ми були побратимами з його вітцем, так і ви, сини наші, будьте поріднені!..
Витязь Свенельд знав, як пригорнути до себе душу княжича: стриманими лестощами, увагою і пошаною... О, скількох володарів тримав на своїй шворці цей старий сивий крук!..
— А це хто? — раптом угледів Чуриню.
— Се Чуриня. Прийшов у мою дружину зі своїми сіверськими молодцями.
— Навіщо тобі непевні люди, Святославе? Хіба мої батьківщани тобі погано служать? Вірніших людей не має навіть кесар царгородський!..
Святослав кинув оком на Чуриню, що в очікуванні припросин все ще стояв біля порога й з цікавістю розглядався. Княжичу було шкода відсилати його від себе. Він же привів йому своїх дружинників, а ще й знав якусь таїну чародійську. Зрештою, це його, Святославова, воля тут є головною! Яко переємця київського керма.
— Се мій дружинник вірний і має бути зі мною скрізь.— витязь Свенельд аж округлив свої сльозаві старечі очі від подиву.
— Овва! Се той, у котрого мати отруйниця? Котра важила на княгиню та випадком втрапила на Степка Книжника...— сухорляво реготнув Свенельд й подивився на Чуриню. Мовляв, чи маєш право бути серед нас? Таких чесних і порядних витязів!
Чуриня втягнув у плечі голову, ніби хотів підлізти кудись під піл. Але наступної миті вихопив свій тонколезий меч і заніс над головою Свенельда.
— А ти хто тут? Князя Ігоря заманив у дебрі, щоб його там вбили, для чого? Думаєш, твоїх козней люди не знають?
Асмуд блискавично перехопив руку Чурині з мечем і затиснув її так, що той аж скривився. Святослав сяяв очима вусібіч — оце так вої! Оце так Чуриня! Славний витязь буде у нього віднині.
— Чекай же... сопливець! — відсапувався перепуджений Свенельд.— На кого руку здійняв — знаєш? Коби не знав твого славного вітця, отут би й покотилася твоя голова...
Заднім числом був хоробрий Свенельд. Коли б не Асмуд, то напевне ж його голова покотилася б першою... Святослав це розумів і тому сказав Чурині:
— Будеш завжди сидіти на учтах зі мною. По праву руку.
Чуриня ще не отямився від спалаху. Лише згодом усвідомив, яка честь була йому дарована. Та вже знав, що йому нелегко буде потіснити від Святослава оце гадюче кубло варяжинів, що сплелися цупко навколо княжича і тримали його в своїх обіймах, нікого не підпускаючи... Але на те він син знаменитої боярині Гордини і владного віщого Олега! Чекай же, старий круче Свенельде! Твій час скоро мине. Чуриня тобі віддячить за зневагу.
Свенельд не здогадувався про ці наміри боярчука. Лише білою люттю блиснули його сиві очі. Бо не Мстиша, не його син, а якийсь злодійчук Чуриня, паросток отієї відьми Гордини, дістав честь сидіти по праву руку Святослава.
Але в цю мить до княжича уклінно заговорив Асмуд:
— Святославе, ти мудро вчинив, що вибрав собі содруга відважного,— Чуриня нікого не вбоявся! — він має сидіти по праву руку. А по ліву хай сяде мій син, відважний вой і відданий тобі витязь — Рулав.
Святослав окинув поглядом велетня-варяжина, якого знав давно, і сказав:
— Рулаве, сідай завжди зі мною. По ліву руку.
Син Асмуда поспішливо зайняв місце по ліву руку від Святослава.
Свенельд пополотнів, проте змовчав. Ще не останні слова княжича Святослава сказані на сім світі! Ще настане час і для його сина — Мстиші Свенельдича!..
* * *
Уже зовсім розвесніла над Києвом блакить. У білому мареві овидів танули журавлині ключі. Об піщану рінь дзвінко хлюпала тепла хвиля Дніпра. Гомоніли знову пташиним ґвалтом гаї і ліси. Княгиня повагом простувала стежиною до своєї церквиці, і знову здалося їй, що раніше весни були не такі буйні й гомінкі, що такого квітіння й п'янкого трунку над цією землею вона ще не бачила. І такого нестримного сміху дівочого чи полохливої задуми в очах парубків ще не було. І навіть старець, зіпершись на ковіньку, ні з чого усміхався до неба, і дитя завмирало від якогось нового відчуття, що приносила весна. Відчувала, що навіть вона, сувора, зачаєна в свої великі думи і притлумлені жадання, насторожена до світу і заклопотана нелегкими державними справами, раптом огледілась довкола себе і ні з сього ні з того розм'якла душею й також усміхнулась до весняного неба.
Але це була тільки мить. Уже наступної миті вона суворо зморщила чоло, стиснулась душею і нижче натягла на очі чорну хусту. Їй не можна розслаблюватись ні духом, ні помислом. Не можна й на хвильку забути, що вона мусить негайно робити, з ким говорити, куди послати двірських чи священиків. Державне кермо не мусить ні спинитись у своєму русі, ані здригнутись в її руках. Вона ж бо залишає Київ. Уже час рушати до Царгорода!
Туди княгиня йде з великою сольбою і великими надіями...
Царгород! Величне і грізне мрево її дитинства. Звідти тихо приповзло на її рідну землю дунайську оте чорне лихо — ота лесть, підступ, віроломні єлейні слова й догідливі поклони, які полонили недолугого синка великого й грізного Симеона.
Воно обвило ніжними руками константинопольської царівни Марії шию простого умом болгарського царя Петра Симеоновича, жорстоко перетнуло дихання йому і його державі.
Ромейські чиновники, вчителі, священики витіснили повсюди молоду порість Болгарської держави, здійняли галас про дружбу і любов між двома народами і насаджували тут свої закони, свою владу, свою мову.
Велика Болгарія, що довірливо схилила своє горде чоло перед тим гамірним і підступним криком про вищість Ромейської держави та її духу,— та Болгарія почала задихатись у чаді поклоніння перед своєю хижою сусідкою, відкинула свою велич, традиції, упивалась справді вищою силою і більшою красою Ромеї, забувши, що свої парості винограду засихали, не підперті працею, потом і золотом свого народу.
Болгарія ніби вчаділа і почала слабнути. Ромея зуміла відомстити за свої давні поразки від гордих болгар.
Царедворці Петра і Сурсубула ніби не помічали нічого. Тонули в розкошах, славослів'ї про попередню велич своїх державців, відкидали все своє, бо не було таким високим і досконалим,— книги, храми, схоли, тканини, коней... Повергли під ноги ромеям славу своїх великих полководців і царів, котрі відібрали в імперії цю слов'янську землю й розбудовували її. Повсюди говорили про мир, про любов — бо лінощі в розкошах були для них солодші, аніж щоденні державні труди, аніж нещадна боротьба з постійними жорстокими наїздами нових сусідів — угрів-мадярів, та з підступами греків.
Цей двір, знала княгиня Ольга, розколовся на боярські групи, котрі ворогували між собою. Бо кожен жадав урвати найбільше влади, земель і впливу на царя чи на царицю — і все, щоб тугіше набити свої гамани і черева. О, воістину, Бог карає сліпотою душі тих, хто забуває, що не хлібом єдиним живе чоловік і держава!..
Звідси, здалеку, Ользі здавалося, що Царгород, як той велетенський павучище, обплутав двір болгарського царя тисячами липких ниточок і впявся своїми численними гострими кігтями та отруйними язичками в мозок і в тіло болгарської землі. Вона знемагала... Кров, сила, розум її людей перекачувались в чужу країну й розбудовували, підживлювали її.
Болгарія гинула в усіх на очах. І не було їй ні від кого ні помочі, ні співчуття. Кожен бо стояв за себе. Та хитро вдивлявся довкола, де б іще відшматувати частку ситого пирога.
І ось княгиня роздумувала над майбутнім своєї держави. О, ні, вона не мусить повторити долю болгарської землі — вона мусить підтримати тут, в Руси, вогнище духовного життя, щоб зіпертись на власні сили, щоби блиск чужої краси не затьмарив очі сліпим душею, щоби гордість і велич зростали і зміцнювались тут, серед цих добрих і довірливих полян-русів, котрі зуміли самі витворити свою державу та вже один раз стали жертвою чужої сили й нахабности.
Потрібно швидше роздмухувати це вогнище... Потрібна нова сила, котра дала б сильний поштовх для його спалаху!.. Де взяти її? Найліпше урвати частку блиску й світла від вселенської імперії. Київ далеко від Царгорода, не буде загрожений від зазіхань ромеїв. А тут уже є грунт для посіву широкої освіти і мудрости, що зібрала в собі християнська церква.
Київська Країна Руси швидко перейме все гарне, що сотворили люди на всій землі, і зрівняється з іншими державами, а найперше з Болгарією. Ці дві слов'янські країни піднесуть слов'янський світ над хижістю ромеїв та диких орд, зламають занесений ними меч над їхніми землями і повалять спільно ту силу, котра завжди гребе під себе чужі багатства і чужий розум.
І ще думала Ольга: прийде час, і може так статися, що Країна Руси зрівняється навіть з блискучою імперією. Київські володарі сядуть поряд з царгородськими кесарями. Адже земля Київської країни, земля русів-країнців ширша, багатша, вільніша. Народ сей ні в кого не відбирає насильно ані земель, ані живого духу, обичаю чи віри. Такий народ має бути возлюблений Богом і Небом. І вона, княгиня київська, відкриє двері, щоб та Любов велика швидше зійшла з Неба на сю землю. І тако буде!.. І буде це для неї великим пам'ятником у віках. Як пам'ятає цей добрий народ першого будівничого Країни Руси князя Кия, як пам'ятає останнього Києвича, що вивів цю країну із небуття і зухвало поставив її поряд із Ромеєю силою меча, так і її пам'ятатимуть як велику господиню цієї країни, яка навела в ній лад і відкрйла простір до світла знань. Яко Симеон у Болгарії!..
О Царгород! Великі надії покладає на тебе київська господиня... Тільки ж чи захочеш відчути їх?
Кесарі царгородські були поглинені своїми клопотами та ще увагою до Болгарії. Та настирними сусідами з півдня, що тиснули на візантійські землі. Тож і було зручно з'явитись в цей час туди і запропонувати поновити давній мир і дружбу, запропонувати руських воїв (Ромея завжди потребувала їх безконечно багато!) і попросити царівну для княжича Святослава в жони.