Ханові очі хижо блиснули. Біле лебедине тіло бранки пахло дивними травами. І молоком. Гордятковим молоком. Наблизив до неї своє лице, ворухнув ніздрями… заплющив очі…
Тої ж миті вона зірвалась на ноги. Висока, струнка, тіло, її лоснилось білизною, немов грецький атлас.
— Ітларю! Ти хоробрий і відважний муж на бранок-невільниць. А ти візьми мене з волі. З коня! Дожени і візьми, яко батир, а не як ледачий кіт.
Ітларь примружив очі, наблизив своє лице до її грудей, нюхнув. Гайка не ворухнулась перед ним. Визивно дивилась на нього зверху вниз, кривила уста в презирливій посмішці, стримувала сміх.
Пересичена ханова душа раптом сколихнулась від тієї зневаги білотілої бранки. У половців-кипчаків котів не водиться. Вони не сидять на одному місці й мишей не заводять. Це у русичів є ситі ледачі коти, русичі сидять на одному місці усе життя й риються в землі. Половці ж — народ-воїнник. На бігу коня і спить, і їсть, і жону поіме, коли захоче. Русинка того хоче? Хо! Буде так.
— Екі ат акел![55] — крикнув Ітларь за полог влазу. — Екі ат акел!..
Двоє ошалілих верхівців летіли степом, під повним місяцем, під ясними зорями. То сходились, то розходились їхні огирі-актазами, то впивались один в одного гривами. А то стрімко неслися врізнобіч…
Повний місяць, вискочивши на високу білу хмару, з подивом ціпив своє око на майже голу жінку, яка то сиділа в сідлі, то стояла в стременах і за плечима якої розвівалась серпанкова шаль. Коси її розплелись і золотою хвилею звивались у повітрі, били по спині. Тільки-но другий блискучоокий верхівець підскакував до неї впритул і хапав її коня за гриву або простягав руку, щоб за шию притягти її саму до себе, — вона стрімголов ковзала вниз, під живіт коня, тримаючись ногами й руками за його круп, і вже за мить знову вилітала в сідло, ставала на коліна, на повен зріст — і чимдуж неслася далі…
Нарешті вершниця влетіла в темну ріку. Кінь з розгону шубовснув у хвилі й почав форкати, жадібно ковтав воду, затримувався, не слухав її слів. "Швидше! Швидше!.." Течія відносила її убік від берега, винесла на середину, крутила у чорних вирвах.
Випливла на другий берег перевтомлена, остуджена, мокра…
Кінь спіткнувся, упав на землю. Важко дихав. Конав. Розгарячений в бігу, напився води!.. Конику мій… Зглянься наді мною!.. Гайка припала до його ще гарячої гриви, гладила, мокрі роздуті боки… морду…
Немов у відповідь на її пестощі, він, моторошно напружуючи останні сили, заіржав. Важко поклав голову на землю й востаннє зітхнув. Вона заплакала…
Гайка тулилась до теплого боку конаючого коня, доки тіло його не заціпеніло від холоду. Ранкова роса зволожила землю й кінську гриву. Її тіло також стало холодним і мокрим.
Нарешті небо потемніло, зшерхли нічні зорі. Навколо неї глуха скаламучена темінь. Лише плескіт хвиль в очеретах та сполошений перешепт лепехи нагадували про нічне дихання землі.
Треба було щось робити, кудись іти. Не знала куди. Одне лиш усвідомлювала: всюди, куди не спрямує вона свій біг, на неї уже розставлені сіті хана Ітларя. Може, його половчини уже чатують на неї ось у цих очеретах. Може, десь перейшли річку на віддалі й вистежують, куди гайне вона. А що буде потім? Знала, хоч і не хотіла знати. Знала, що, коли сама повернеться до веж, матиме жорстоке приниження й упослідження, але — житиме! Та навіщо їй життя, коли душа й тіло її в неволі вічній? Вона ж прагнула волі. Добутись волі усякою ціною! Сліпе божевілля серця, що в цю ніч впилося миттєвою перемогою, не могла і не хотіла перепиняти в собі. Вірила в свою долю. У свою щасливу зірку. Вона втекла ж від хана!.. Вирвалась із його рук… Тепер лише не спинятись… Бігти!.. Бігти до волі!..
Змордоване втомою, її тіло одпочило. Наповнилось трепетом від єдиного жадання — бігти!
Покрадьки спустилась до Сули. Їй здавалося, що в цьому порожньому, налитому чорним мороком світі хтось міг почути крик її серця. Тамувала його бухкання, щоб не розбудило воно передсвітанкового сну водяних русалок і очеретяників. Ото вони тихо розгойдуються у напівсні, улігшись прозоро-розпростертими тілами на хвилях ріки, серед кущів лозняка.
Гайка ступила ногою у хвилю. Здригнулась. Холодна нічна ріка, Але коли і їй лягти на хвилі, то можна до ранку дістатись гирла Сули. А там стоїть град-осторожник землі переяславської — град Воїнь. Так оповідала Відрада-Ула.
Від сеї згадки потепліло довкола. Воїнь захистить її. Воїни-русичі й торчини, що живуть там, допоможуть дістатися до київської землі, додому… Вона побачить свого Гордяту…
Усі тяжкості, усі незгоди забудуться. З тої щасливої відстані їй здавалися такими мізерними її нинішні страждання. Рвійна відвага виповнювала її,
відточувала мислі, рухи, упертість. Вона тихо плеснула у хвилі Сули. Все можливе тепер було для Гайки. Тільки не думати про холодінь води, тільки пильно вдивлятись уперед і гребти, гребти руками вперед… До Воїня!
Широкоплеса тиха Сула чорніла перед нею дивно прозорою чорнотою. Потім вода стала сірити, голубіти. Гайка здогадалась — вставала ранкова Зоря. Скоро почнеться світанок.
Уже небо палало на небокраї яскравим рожевим полум'ям, коли вона відчула непереможну втому в тілі. Вибрела на берег, але тут холод скував її в своїх обіймах. Пірнула назад у воду. Наламала очерету, перев'язала той сніп жмутом лепехи. Вийшов плотик. Лягла на нього, підгрібала стиха рукою, Плисти було легше.
Перед очима ряхтіли дрібні темно-сизі хвильки з рожевими гребінцями. Над Сулою вставало Сонце. Ранковий подув вітру зігнав із плеса ріки ворухкі клоччя туману, що курилися ще подекуди під кущами лоз і очеретами. Від того ряхтіння в її зіницях чорніло, рябіло, відблискувало, розпливалось веселковими колами…
Знову виходила на берег. Знеможена, зсиніла, змордована втомою. Скулилась, цокотіла зубами. Грілась в сонячних променях, І знову падала на свій очеретяний плотик і гребла вперед, за течією, у блакить неба, у простір білого дня — до волі, до Воїня.
Але якоїсь миті відчула у грудях неясну тривогу. Їй здалося, що на березі надто вже підозріло шумів очерет. На обох берегах Сули з'явилися якісь мовчазні рухливі тіні. Саме там, де очерети кінчалися, а плесо ріки звужувалось між кручами скелястих берегів. Перевернулась на один бік, на другий. Прикручуючи очі, вдивлялась у береги. Байдужість поволі увійшла в її душу. Там стояли верхівці. Очікували, доки вона підпливе ближче. Певно, йшли за нею назирці увесь день, доки ріка не забрала у неї всі сили і нічого, окрім марення про волю, не лишила їй…
Не бачила, а відчувала на собі колючі, пронизуючі погляди тих мовчазних комонників, що вже спускались з обох берегів до води. Не дивилася, а вже знала, що вони густим ланцюгом перегородили ріку.
Течія Сули тут була стрімкою. Почала крутити її на водовертях, як тріску, і мчала прямо на людоловів. Мовчазних, зосереджених, чіпких…
… Пізно увечері Гайка отямилась в знайомій вежі. Відрада-Ула відтирала її тіло овечим смальцем вперемішку з якимись травами. На ноги й на перенісся клала гарячі мішечки з напареною травою… Щось бурмотіла під ніс, витираючи сльози, комусь слала прокльони й зітхала.
— Ти що? — спитала Гайка.
— Половчин той клятий скатує тебе, сестро… Гайка з подивом відчувала, що це її не хвилює.
Якийсь час розліплювала важкі повіки, безтямно дивилась крізь відкинуту запону влазу, як сутінкові діди, звиваючись тілом і метеляючи бородами, вповзають у її виталище, як гасне прозориста синь неба й несміливо зблискують молоді зорі. Потім вона знову провалювалась у безтямність…
Якщо жона-рабиня не хоче народжувати дітей, вона мусить конати в праці. Такий закон був у вежах хана Ітларя. Руська бранка, котра так познущалась над ним місячної ночі, не жадала народжувати йому дітей.
Руська білокоса бранка з пахучим шовковим тілом жадала краще поверти з голоду чи від холоду. Звичайно, її можна зараз же відправити до віддалених отар чи табунів. Там роботи багато. Тільки ж поспішати хану Ітларю не доводиться з цим. Хто з половчинів-родаків добре подумає тоді про хана, котрий не зміг стати мужем білої полонянки хоча б на одну ніч?!
Звичайно, він міг би її віддати іншим. Але йому було того замало. Він знав, що тим не відшкодує збитки своєї осміяної нишком чоловічої гідності. Йому потрібно було, аби та гордячка тепер повзала перед ним на колінах, жадаючи його… благаючи його… Якось дійшло від бранців-васильківців, що Гайка — не просто привабна руська жона. Що вона — бояриня, жона знаменитого Яня Вишатича, котрого половецький степ добре знав і шанував.
Хан Ітларь нетерпляче очікував Гайчиного видужання. Приходив до її вежі, сідав на краєчок її повстяного ложа, мовчки розглядав її. Гайчине тіло вже кілька днів то горіло в огневиці, то трусилося в зимниці. Крадькома, коли Відрада-Ула зникала за пологом, гладив її плече або руку шорсткою долонею, виважував на долоні відкинуту на подушку туго заплетену золоту косу. І чим більше спливало днів, тим більше в його душі оживав страх, що він своїх намірів не здійснить, що Гайка не видужає, що її запечені вуста не вимовлять ніколи його імені.
Чорні, довгасті, як переспілі сині сливи, очі хана Ітларя мерехтіли тривогою. Вилицювате смагле обличчя його восковіло при якихось думках. Бояриня-бранка все глибше входила в його душу.
Перше, що побачила Гайка коло себе, отямившись, були тужливі очі хана Ітларя. Широко розставлені на обличчі, із стрілчастими чорними бровами. Вона одвела погляд убік, гадала, що се знову постали перед нею видіння, примари, й тихо покликала:
— Відрадо… Уло-о…
— Нема її, — відповів Ітларь. — Я відіслав її.
Гайка переконалась, що це вже не було марення.
Мовчки дивилася на нього виболілими очима, під якими провалились темні очниці. Таки це не було видінням — його доторки рук, його полохливі й невмілі пестощі, коли вона втрачала свідомість.
Він і зараз простяг до неї руку. Легенько погладив плече. Вона навіть не здригнулась.
Тоді Ітларь заговорив. Швидко, запально, благально. Немовби лякався, що не встигне виказати їй своїх так довго стримуваних слів, які важко
народжувались в його серці й лягли болем на душу. Він не знав, що з ним трапилось, І ніхто з чоловіків його роду не міг це пояснити ханові, що воно таке, коли весь час він думає про Гайку і коли страх втратити її стриножив усі його мислі й жадання.