Але ти нічим не можеш йому допомогти.
І він тобі — теж нічим.
...Помирати боляче, розумієш ти. Ні-ні, йдеться не про фізичний біль, а про прив’язаності; тонкі-тонкі нитки, що міцніші ланцюгів, вони протягнуті від тебе навсебіч, ти — павук у центрі павутиння, але ти ж — маріонетка в чужих руках; у Його руках, поступово ти позбавляєшся від них, одну за одною рвеш, і — так! — це пекельно боляче.
Не менш боляче виявити раптом, що твої уявлення про світ, твій панцир ("шкаралупа", синьйоре Аральдо, ви мали рацію, "шкаралупа"!) — неповноцінні, уражені тріщинами, твої "добре" і "погано" мають найдрібніший, недоступний для ока ґандж, який, утім, робить свою чорну справу: ти знаєш про нього і вже не можеш щоденно і щогодинно ставати до бою — меч випадає з рук, сумніви, наче отрута misericordia, проникають у кров, у саму твою сутність — і навіть знаючи, що зброя ворогів ще більш занепащена і неміцна, ти відступаєш, здаєшся, визнаєш свою поразку (бо це — поразка, Господи!); ти уже не намагаєшся по крихті зібрати розвалений обладунок, але зриваєш його з себе — із кров’ю, з м’ясом, із відчайдушним "Нехай так!" того, хто йде на ешафот, свій меч ти встромлюєш у самого себе — і приймаєш біль як вищу міру покарання, як неминуче зло, яке ти вже обрав, бо misericordia — не для всіх, тобі вона недоступна, терпи, розкрийся в останній відчайдушній атаці на власні помилки і хибні думки, прийми з гідністю, що належить, іди цим шляхом до кінця, нехай навіть там, у кінці, на тебе чекає пекельне коло — те, що призначене для зрадників!..
Голоси чути дедалі гірше, вони вже настільки схожі один на одного, що ти їх майже не відрізняєш, тим більше — не можеш зрозуміти, хто саме говорить і про що. У них зараз рівно стільки ж сенсу, скільки в гуркоті прибою чи в музикуванні цвіркунів. Просто шум, який відволікає.
Який заважає спати.
Скоро, дуже скоро він тобі не заважатиме.
Уже майже не боляче.
Уже...
І цієї миті чиїсь чіпкі пальці хапають тебе, хапають і тримають так, що знову приходить все: біль, час, пам’ять. Ти намагаєшся втекти, вириваєшся щосили, але стає тільки гірше: чим більше докладаєш зусиль, тим більше прокидаєшся до життя; повертаються почуття, бажання... пам’ять...
Ти вражений: ти знав, достеменно знав, що жодна жива істота з того боку бар’єра ніяк не могла вплинути на тебе.
Ти розгублений: неможливе, тим не менш, відбулося.
Ти намагаєшся збагнути: як могло це статися, адже ти уже майже пішов.
Що ж — тобі охоче підказують.
Показують: на галереї стоять троє. Привид і ти з Фантином; у вас на руках по немовляті.
"Не кричіть, розбудите дитину", — кажеш ти синьйору Бенедетто, але малюк уже прокинувся, покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.
...Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!..
Раптом немовля повертається і (цього не було, не було, не було!) дивиться на тебе уважним, несподівано дорослим поглядом. Такий більше личив би поважному старцеві — та он хоча б тому ж синьйору Бенедетто, але не дитині, якій усього кілька місяців від роду.
Ну так звичайні діти і привидів за рукави не хапають!
Ти починаєш здогадуватися.
І, немов даючи усвідомити, що ти на правильному шляху, здалеку — але водночас зовсім поряд — лунає сміх.
Веселий дитячий сміх.
Епілог
Відступник
[...] і з якимось дивним натхненням мене охоплює передчуття, що все, написане на цих сторінках, усе, що ти зараз читаєш, невідомий читачу, не що інше як центон, фігурний вірш, величезний акровірш, що не повідує і не переказує нічого, окрім того, про що говорили старі книжкові уривки, і я вже не знаю, чи я досі розповідав про них, чи вони розповідали моїми вустами. Але яка із двох можливостей не переважить, все одно, чим більше я сам собі повторюю ту повість, яка народилася з усього цього, тим менше я розумію, чи був у ній якийсь зміст, що йшов далі, ніж природна послідовність подій і зв’язуючих їх часів:
Умберто Еко. Ім’я троянди
1
Із нотаток у конторській книзі сьєра Ріккардо Барбіалли, власника корабельні: "Дивний старий, "просто Оберто, без синьйора", приходив сьогодні вдень. Спершу я не впізнав його — він дуже помолодшав, хоча ціпок при ньому. Він облазив усі мої доки, зазирнув на кілька суден, які ближчими днями мають бути спущені на воду, щось там робив. (Я наказав нікому не втручатися, хоча знаю, що потім деякі перевіряли вітрильники, на які він піднімався. Я вдав, що не знаю про це. Мало що він міг там... /вимазано/)".
/трохи пізніше/
"Здається, "просто-Оберто" не збрехав: у доці, де стояла "Цирцея", все спокійно..."
/значно пізніше/
"Сьогодні дізнався: "Цирцея" розбилась об скелі. Історія дивна, сталася при тихій погоді, команда (майже всім вдалося врятуватись) не була п’яною чи недбалою (цьому є свідки з осіб незацікавлених, які були на момент катастрофи на березі).
Хоч бери та погоджуйся з тими, хто вважав вітрильник проклятим!"
2
Із секретного донесення Гвідо Фантоні, начальника таємної служби міста Альяссо, месерові Томазо Векьєтті, одному із членів Ради Знатних:
"...Поспішаю також довести до вашого відома, що із Альяссо нарешті від’їхав магус, викликаний Цинікуллі для розшуків, мета яких Вам відома, так само, як і їхній результат.
Є підстави припускати, що законники втратили чи найближчим часом втратять будь-який інтерес до нашого шановного подести. Магус цілком ясно дав зрозуміти синьйору Л., що вважає свою місію виконаною і, зі свого боку, не бачить причин для нового розслідування.
Стосновно ж Граціадіо — навряд чи спроба судити його за замах на магуса закінчиться хоча б якимись позитивними результатами (і магус, очевидно, це розуміє), оскільки Г. може бути (і, вірогідніше за все, буде) визнаний неосудним, а отже, не здатним відповідати за свої вчинки. В результаті його передадуть під опікунство Л., остаточно відмовивши у праві успадкування. Себто ми можемо із достатньо великим ступенем вірогідності говорити про те, що найближчими роками на рід Ц. чекає занепад, і тут — цілком реальна можливість для Ради нарешті взяти важелі управління в свої руки. Якщо момент не буде упущено, формальне правління знатних стане в Альяссо дійсним, а тиранії роду Ц. буде покладено кінець. Сам Г. дав тому достатній привід — і народ краще (точніше — гірше) сприйме історію божевільного вбивці, Ц. —молодшого, ніж заплутану і надто складну багатоходівку із перснями (в якій, зізнатися, я і сам не все розумію, хоча наша тимчасова співпраця із людьми Барабанщика прояснила деякі її темні місця, про що йтиметься нижче).
Що ж до магуса, то він не просто поїхав, але й забрав із собою всіх трьох бастардів, які могли б стати нам на заваді під час повалення тиранії. На жаль, простежити їхній шлях нам не вдалося. Ми знаємо тільки, що законник разом із Фантином — "вілланом", відомим також під прізвиськом Лезо Монети, — і двома немовлятами-близнюками вирушив у порт і, вірогідніше за все, сів на якийсь із вітрильників, але на який саме — з’ясувати наші агенти не змогли. Хоча вони присягаються, що магус їх не помітив, одначе факт залишається фактом: якоїсь миті вони просто загубили його і його супутників. Подальші пошуки, опитування портових вантажників, власників суден еtс. ні до чого не призвели. Ми підозрюємо, що тут не обійшлося без "особливих умінь", котрими, як відомо, володіє кожен магус; ми ж не змогли вдатися до таких, оскільки не маємо належним чином навчених людей (осмілюся завважити на полях даного донесення, що уже неодноразово подавав прохання, аби нам дозволили наймати чи навчати подібних агентів, однак усі ці прохання завжди отримували рішучу відмову, зокрема, і з Вашого боку). Також ми звернулися за допомогою до агентів Барабанщика, але той передав, що не рекомендує нам шукати сліди магуса і його супутників: мовляв, вони нічим не загрожують добробуту міста; сам Барабанщик сприяти нам у пошуках магуса не буде, більше того, із тону його послання ясно, що такий пошук буде ним украй несхвально сприйнятий. Пам’ятаючи про Ваші вказівки стосовно співпраці із Барабанщиком, ми вважаємо за краще ці пошуки припинити. (Тим паче, на мій скромний погляд, магус і бастарди дійсно нічим не загрожують Раді. Навіть якщо у Л. з’явиться можливість пред’явити одного зі своїх незаконних синів і проголосити його спадкоємцем, знайти докази цього батьківства буде дуже проблематично, а то й узагалі неможливо. Єдиний побічний доказ — портрет Рінальдо Цинікуллі — був вивезений магусом.)
Що ж до суду над Г., вважаю найдоцільнішим виправдати його, нагородивши вище згаданим діагнозом — т.ч. з нього не створять чергового "святого страждальця", а прізвище Ц. буде висміяне, що лише сприятиме якнайшвидшому поваленню тиранії..."
3
Із судейського висновку по справі щодо замаху на життя месера Оберто, законника, здійсненим синьйором Граціадіо Цинікуллі:
"...на підставі відсутності позивача, хоча й за наявності багатьох свідків..."
"...визнати неосудним, і, отже, нездатним відповідати за свої вчинки, і віддати під опікунство батькові його, синьйору Леандро Цинікуллі, із зобов’язанням останнього піклуватися про фізичне і — по можливості — душевне здоров’я хворого, тримати того під домашнім арештом і ретельно дотримуватися рекомендацій лікарів..."
Я тоді не знав, чого шукає брат Вільгельм, правду кажучи — не знаю і тепер. Припускаю, що і сам він того не знав, а керований був єдиною пристрастю — до істини, і страждав від єдиного побоювання — невідступного, як я бачив, — що істина не те, чим здається у цю мить.
Умберто Еко. Ім’я троянди
4
У монастирському садочку — тихо і порожньо. Полудень поступово стікає медовими променями, наливається передспаденевою глибиною — але двох законників, здається, плин часу мало тривожить. У них зараз є справи важливіші.
— То це твоє остаточне рішення, — не запитує — підсумовує широкоплечий чолов’яга, повадками і поглядом схожий на дебелого, бувалого у бувальцях вовка. Сказавши це, він замовкає і якийсь час дивиться вдалечінь, перетворившись на подобу статуї: жодного поруху думки, ані тіні почуттів не відбивається на його обличчі.
Оберто покірливо чекає, стоячи позаду і неуважно вивчаючи мереживо зборок на одежі падре Тімотео.
— Чому? — тихо запитує наставник.