Вона не щезла, просто зупинилася, як зупиняється серце.
Хлопець побачив, що він лежить на білому пласкому камені, а човен Перевізника вже на середині Дунаю.
Знову під землею.
Згори капала вода, і були вони так глибоко під землею, що, здавалось, скоро цій землі настане кінець, й почнеться якесь інше небо.
— Се ще пусте, — мовив чоловік-олень, який теж почувався не дуже затишно в тісному коридорі, — нам треба буде перейти підземну ріку, а як не знаєш броду, легко можна втопитись.
— А тебе не болить голова від тієї штуки? – раптом спитав Боніфацій, задихаючись від вологих випарів і незрозумілого запаху чогось такого, що просочувалося крізь камінь, либонь із самого пекла.
— Гм, — буркнув чоловік-олень і не побажав відповісти на таке дурне питання
Люди, вони такі: спершу слабенькі, налякані, безпомічні, а як тільки їм попустиш – одразу починають рубати дерева, краяти землю залізом, і плодитися. Ну, плодитися, звісно, добра справа, але ж є і закон виживання. Хвора істота стає поживою для здорової, або харчем для дерев чи трави, а не нудить світом, вважаючи, що усі повинні з нею панькатися.
— А що робити з безсмертям душі? – спитав Івась, почувши його думки
— Для душі, — відказав поважно чоловік-олень, — навіть ліпше, коли вона покидає тіло. Їй немає різниці,чи тіло живе, чи мертве.
Тут і Боніфацій мусив своє сказати:
— Убивати гріх! Я кажу про людей.
— Хто б говорив! – обурився чоловік-олень. – Люди вбивають людей, а тоді сміють говорити про якийсь там гріх.А ті ваші лови!
Його аж пересмикнуло від огиди. А Івась мовив ущипливо:
— Але й ти один із нас, хоч з рогами. Поводиш себе як людина: вогонь розпалюєш, вариш їсти, шиєш одежу. Якби твої роги спиляти, міг би й до міста піти.
— Не треба, — раптом тихо мовив Боніфацій, поклавши руку хлопцеві на плече. – Недобрі слова кажеш.Я б усе віддав, аби мати крила й відлетіти туди, де мене ніхто не буде боятися. Ти ще малий і не знаєш, як чоловік мучиться на цьому світі й інших мучить.І ніхто не знає, доки так буде.
Чоловік-олень лише посміхнувся криво, таким дурним видалось йому це людське белькотання.
Невдовзі вони вийшли на берег невеликої підземної ріки.Вода в ній виблискувала, як вороняче крило.
— Як називається ця ріка? – спитав Боніфацій, бо люди ж усьому дають імена.
— Дунай, — відказав чоловік-олень. – Перейдемо, і на тому боці буде вже наше князівство.
— Як перейдемо? – здригнувся Боніфацій, уявивши, яка зимна тут вода. – Та тут глибоко. Я плавати не вмію.
— Дурне мовиш, чоловіче.Ти не знаєш, що то за ріка.Схоче – пропустить, а схоче – втопить. Мене це вже не стосується, а з вами як вийде.
Чоловік-олень спокійно увійшов у воду ріки й спершу напився.Вони не бачили, як він переходив, бо все вкрив туман.Білий туман над чорною водою. Боніфацій зрозумів, що пан-олень дав їм вибір, і пішов собі. Він трохи розгублено глянув на хлопчика, який зачаровано вдивлявся у туман, а потім сказав вередливо:
— Пити хочу.
Боніфацій озирнувся назад і побачив саму чорноту вузького проходу.
— Може, то мертва вода.
— Зараз побачимо.
Хлопчик витяг з-за пазухи квітку кульбаби, що вранці була жовтою й круглою як сонце. А тепер стулилась, і на прив’ялому стеблі хиталась смутна голівка.Серце в Боніфація стислось: який же короткий вік у квіточки. Ще й зірвали її. А малий опустив квітку у воду і та раптом щезла, ніби її щось вхопило.
Боніфацій відсахнувся.Тут почувся далекий дзвін, й з чорної ріки почали вистромлятись білі долоні, чоловічі, жіночі, дитячі.Вони утворили наче місток і Боніфацій з Івасем змогли перейти Дунай, не замочивши ніг.
За Дунаєм. Полудень.
Розкинувши руки навхрест, Матвій дивився у небо, по якому пропливали невеликі хмари, а коли небо очистилось, хлопець сів. Коло нього лежав перстень з кульбаби: квітка замість каменя, стебло замість обідка.У дитинстві він сплітав зі стебел кульбаби ланцюги.Називали цю рослину сліпаком через пекучий білий сік. Груба назва від грубих людей.Матвій натягнув перстень на мізинець і став чекати, що б
Галина Пагутяк
Зачаровані музиканти
Роман
Частина перша: Журавнівський Пігмаліон
Майова ніч дурманила голову запахом трави і цвітом божого зілля , що піною вкривало берег ріки. Від води йшов сирий холодний дух.Вона ще не мала в собі досить тепла, щоб віддавати його нічним пастухам, які пасли коней, годованих не до плуга, а до далеких доріг і битви.Хлопці оточили невелике огнище, спинами відчуваючи сталевий холод чорної глибіні, огорнутої де-не-де порваним серпанком туману.Звідти дивилась на них невідомість завтрашнього дня.А дивитись на неї без страху міг лише повний місяць, що завис над горою Бокоцин.Він ясно освітлював небо, але земля і вода перебували під покровом тіні.Пастухи мали з собою списи на випадок оборони, та вогонь. І хрестики на грудях. Найстаршому серед них було вісімнадцять літ.
Саме стільки було й паничу Матвію, чи на польський лад — Матеушу, синові господаря оцих слуг, власне, навіть пахолків, не готових ще до того, щоб супроводити на війну порядного шляхтича. Минув щойно тиждень від його заручин з панною Теклею Ліською, і хлопець лежав без сну на гарячій постелі вітцівського дому, навіть вітер, що проникав через відчинене вікно, не міг остудити його думок.Про весілля ще не йшлося.Мав довчитись у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини.Невдовзі мав повернутись до звичного способу життя. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах, і розумів, дорослі поважні люди запросили його до своєї гри.Се йому не подобалось, але навіщо бунтувати проти них? Два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру, якого так мало на цій землі, а він, Матвій, надто мало знав життя, щоб опиратись долі. Слово "доля" для нього означало "мури", спершу батьківського гнізда, далі школи, де бавило час чимало таких як він хлопців зі шляхетських русько-польських родин.І звідти усі йшли лише двома дорогами: на службу чи до шлюбу.
До покою Матвія заглядав місяць. Вікно ж його вітця, Олександера Домницького, дідича доволі великого, але занедбаного, маєтку, було щільно заслонене. Олександер сидів при грубій свічі й читав листи Сенеки до Луцілія, намагаючись перебороти в собі якесь відчуття непевності.Сю книгу він купив, коли ще вчився у місті Падуї, в університеті.Брав її з собою завше в дорогу, возив на сейми і сеймики, а тепер вона зручно вмостилась на його письмовому столі.Серед журавнівської шляхти було декілька освічених мужів, що мали власні бібліотеки, і часом збиралися разом для вченої бесіди, розмірковуючи не лише про долю вітчизни й політику, а й про речі непроминальні. Були надто старі, щоб воювати чи йти служити королю, й могли нарешті втішатися життям. Хоча ніхто не чувся повністю в безпеці.
Пан Домницький стратив на війні двох синів-лицарів, і в нього залишився один Матвій.Хто у ті часи не мав сина чи зятя, той ніц не вартував. А без мудрої, дбайливої пані-господині не вартував ще більше.Свою господиню дідич стратив ще сім років тому, і по її смерті відкрилася перед ним не лише порожнеча, а й доволі приємне, хай простить Господь, відчуття свободи.І хоч маєток занепадав, слуги розледачіли й пащекували, не оженився вдруге. А вирішив оженити сина-одинака, найшовши йому жону акурат таку, як його небіжка Ганна.
Добре відав, що чинить.І Сенека не став тому на заваді.Песій син, Сенека, от що пише: " Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу – се не від мене залежить, як проживу – від мене." Доки читаєш — з ним згоден, а визирнеш у світ – занадто складний, щоб послугуватись порадами навчителя Нерона. Латинські слова перекочувались як каміння в потоці, гуркотіли як грім, і Домницький насамкінець заплющив очі перед пітьмою, що наближалася до нього, до всіх...
Маленьке містечко Журавно на задвірках Речі Посполитої не мало більшої оборони, як Ріка, до половини підперезане її сталевим поясом.І хлопці-пастухи, розбещені двірським життям,чиї бійки, лицемірство, підлабузництво безперечно підлягали суворому осуду римського патриція Сенеки, зараз, на порожньому березі, при світлі вогнища, розпаленого й підтримуваного за допомогою плавника, мали на обличчях вираз, властивий дітям, які ще не відають, що то є правдивий гріх, але вже відчувають, що знають надто мало про сей людський і нелюдський світ.Вони вслухалися в ледь чутний плескіт хвиль, шелест вербового листя, потріскування вибіленого Рікою дерева, і радше інстинктом, ніж чуттям зрозуміли, що хтось до них йде. Не скрадається, а саме йде.Вони не встигли вхопити списи, як почули знайомий посвист.Зарошеною травою, не шукаючи стежки, до них йшов у білій сорочці панич, товариш їхніх дитячих забав.Тепер се скінчилося.Тепер він був тим, хто заступить старого дідича, його син-одинак.У них усе було по-іншому.Не мали чого успадковувати: ні хати, ні худоби, в усьому залежали від дідича.Могли проміняти його на іншого, якби дуже захотіли.Ото й усе. І коли Матвій до них наблизився, хлопці підвелися, правда, трохи лінькувато, бо були не в дворі, а на темному березі.
Панич виглядав на сновиду.Навіть не розтулив уст, як звичайно, для християнського привіту.Сів коло вогню на розстелену верітку і заходився ламати на дрібні кусники струхлявілу гілку, кидати у багаття й дивитись, як вони горять.Залягла тривожна й незручна мовчанка.Ніби Матвій хотів щось спитати, але не відважувався, а хлопці не хотіли починати розмову першими. Були вишколені своїм старим дідичем, який побачив півсвіта, і того йому вистачило.Не хотів видіти другої половини, хоч, може , вона й ліпша.Для хлопців, що сиділи зараз коло вогню, навіть така звичайна річ як нічний випас коней, була пригодою, котра розганяла кров у жилах.Чулися б вільніше, якби не припхався панич.Мусили ще тепер і його пильнувати.
Нарешті той зітхнув і ліг на верітку, зануривши погляд у темне небо і місяць над собою.Івашко, старший серед пастухів, подумав, що варто б сказати:
— Недобре, вашмосць, дивитися на місяць уповні.
Але на нього налягла якась лінь, почув розслаблення.Його ледве вистачило, щоб полічити в примарному синюватому світлі темні силуети спутаних коней, і поклавши голову на коліна, він заснув.За ним сон склепив повіки й решті хлопців.Не повинні були спати, та ще й при паничеві.Але той не спав і міг би збудити їх при потребі.Від нього йшла якась дивна відстороненість, яку вони прийняли за обіцянку безпеки.
Матвій і місяць дивились один на одного.