Військовий табір, що був перед нею, не був табір середньовічного лицарства, це була банда козаків, що вже пронюхала можливість пограбувати.
Один з козаків, що відійшов од ватри, наткнувся в темряві на Жанну. Він злякано спинився, оглядаючи її.
— Хлопці, баба! — закричав він, схопивши Жанну за руку й тягнучи її до огнища.
Козаки схопились з своїх місць і з криками оточили її, дивлячись на неї, як на якесь чудо.
— Справді баба!..
— А яка красуня!..
— Держи її, Охрименко, бо втіче!..
Жанна стояла мовчки, тремтючи від холоду й страху. Грубі й дикі обличчя козаків танцювали їй перед очима, як танцює полум'я в багатті. Жанна поточилась од хвилювання й утоми. Один з козаків підтримав її, схопивши в свої ведмежі обійми.
Жанна прийшла до пам'яті й відштовхнула його.
— Що, кусається? — засміялись козаки.
— Ти поцілуй панночці ручку! Ведмідь!
Другий козак схопив Жанну, силкуючись поцілувати її в обличчя. Жанна закричала від огиди й нігтями впилась в козакове обличчя.
— Ха-ха! Ти її ось так ніжно, під грудки.
Новий козак обійняв Жанну. Вона видерлась від нього і, ставши в освітлене ватрою місце, закричала...
— Солдати, сором вам! Росія гине в лабетах варварів! Я прийшла, щоб повести вас у бій проти них. Солдати!..
— Аґітаторка! — сказав один з козаків. — Дивись но, це ж аґітаторка.
— Більшовицька сука!..
— Вона прийшла сюди баламутити козаків!.. Козаки зловісним колом оточили її з цікавістю й загрозливо поглядали на неї.
— Я не більшовичка, я своя!.. Ваша. Я прийшла, щоб... Ми разом врятуємо Росію.
Козаки похмуро дивились на неї й слухали її вигуки, як слухають юродиву.
— Прикидається, стерво!..
— Ми тобі покажемо Францію!..
Озвірілі обличчя під круглими кубанськими шапками посунули на неї. Хтось із козаків ударив її й вона впала в мокру землю.
— Не бий! — сказав якийсь козак, розштовхуючи інших. — Ми краще пограємося з нею.
І він під озвірілими й жадібними поглядами козаків став розщібувати очкура, схилившись над дівчиною.
Напружуючи останні сили, Жанна видерлась з-під нього й кинулась у бік, ставши край багаття.
Все помутнішало їй перед очима. Вона знову побачила себе в лицарському одязі Жанни д'Арк, але цей одяг був подертий і пошматований, він ганчірками звисав з неї. Навколо стояла велика юрба, що вигукувала прокльони.
— Вона відьма! — кричали з юрби.
— Аґітаторка!
— Спалити її!..
— Більшовицька сука!..
— Не чіпайте її! Вона свята...
— Ми краще пограємось з нею! — вигукував басом якийсь поміркований голос.
Під крики й прокльони юрби Жанна сама гордо вступила в багаття. Огонь лизнув її й умить сукня спалахнула на ній, попікши руки й обличчя.
— Прокляття вам! — закричала Жанна, підійнявши вгору руки й загрожуючи ними. — Прокляття!.. Ви боягузи й зрадники!.. Російська наволоч!..
— Що вона там верзе?.. — кричали в юрбі.
— Паліть її!..
— Підкладіть соломи!..
Огонь охопив волосся Жанни й воно спалахнуло ракетою, відкривши голий череп.
— Хай тепер поаґітує! — сміялись в юрбі.
Огонь роздратованим полум'ям підскочив угору й Жанна запалала, як смолоскип. Вона з жахливим криком, що пронизав усю юрбу, впала в багаття, розкидуючи іскри й жарини.
Важкий задушливий дим цілим стовбом підійнявся до неба.
З криком на вустах Жанна прокинулась і прожогом зірвалася з ліжка. Коло неї стояла покоївка, що будила її. В кімнаті був сірий, осінній день.
— Як це ви так спали, не роздягнувшись? — спитала покоївка.
Жанна ніяк не могла прийти до пам'яті від страшного сну.
— Ні, це неможливо! — нарешті промовила вона.
Перевдягнувшись і нашвидку зібравши речі, вона разом з покоївкою зникла в широких просторах країни, що палала в багатті революції.
XIV. Привиди
Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті. Що може бути кращого за Київ, з його чудовими вулицями, парками й будівлями? Тим, хто кохається на старовині й пейзажах, це місто є фантастичний скарб, фантастичніший за скарби Мазепи.
Це місто має таку барвисту історію, якої, мабуть, не мало жадне місто в світі. Його історія насичена війнами, руїною й будівництвом. Примхливий витвір старовинного ювеліра не міг би бути кращий за це місто. І ніяка вигадка романіста не могла б вигадати подій, що їх пережив Київ.
Пам'ятники старовини аж надто цікаво переплелися в ньому з новими винаходами й фабриками. Вигляд фанікулера на Володимирській гірці зовсім не заважає вигляду Андріївської церкви, і димарі фабрик зовсім не порушують вечірньої гармонії огнів Подолу. Навпаки, трамвай, що мчиться Хрещатим яром, і суворий Арсенал, що підступив до стрункої дзвіниці й мережаних верхівок Лаври, лише поглиблюють екзотику й романтику Києва.
На тлі облудливого вечора, що пронизаний електричними кру-[в ориґіналі пропущено текст — Ред.] часних галасливих вулиць старанно сперечається металевий голос радіо, що передає фокстрот, з голосами лірників і кобзарів, які співають пісень про Морозенка й Байду. Тінь святково вдягненого в коштовний жупан козака, що вийшов із пісні, гуляє вулицями й зачаровано слухає металеві радіоповідомлення про революції і страйки робітників.
Справжній киянин відчуває себе нещасним вигнанцем у будь-якому іншому найкращому місті.
Стефан Бойко, хоч і не був художник і не був аматор старовини, дуже любив Київ. Після всіх бурхливих подій громадянської війни, Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на відповідальній роботі. Місто, за своєю історичною традицією, після війни й руїн знову захопилося будівництвом.
Революціонерам і після громадянської війни знайшлася робота. Треба було поліпшувати господарство, будувати й змашинювати Україну, боротися з рештками тенденцій колонізаторів і підвищувати свідомість мас.
Безліч нових обов'язків, нових ідей і завдань наповнювали Бойкові дні.
Хвилинами відпочинку, або в коротких перервах між роботою, Бойко часто відчував на собі тягар спогадів про минулі зустрічі й знайомства. Осінь, що позолотила листя каштанів, вкрила рудуватими черепками стежки парків і тротуари вулиць, збудила в нього нові бажання, що їх принесла мирна робота й насичений творчими переживаннями спокійний час. Бойко тепер мав час і на особисте.
Заводи й фабрики, що посіли околиці міста, старанно пропускали крізь колеса машин свій робочий день. Після роботи відбувалися збори й мітинґи, де обговорювали й обмірковували все, що входило в життя країни. На одні з таких зборів Бойко їхав трамваєм вздовж Шевченківського бульвару, що простягнувся геть з одного кінця міста в другий.
Під ритмічне похитування вагону, Бойко обмірковував зміст своєї доповіді й навіть трохи хвилювався, боючись, що щонебудь пропустить, або щонебудь у доповіді буде невдале.
На базарній площі вагон спинився, галаслива й рухлива публіка почала займати місця й перетяла Бойкові стрункий плин думок, що він їх мав зараз оголосити на зборах. Трохи незадоволений з цього, Бойко поглянув у вікно вагону.
Його байдужий погляд чомусь спинився на постаті жінки, що стояла спиною до нього в базарній юрбі. Деякий час погляд Бойка байдуже фіксував постать цієї жінки, але раптом в ньому спалахнув вогник приємного здивовання,
— Не може бути! — прошепотів Бойко, і аж підвівся з місця.
Не могло бути ніяких сумнівів. Це була добре знайома йому постать Жанни. Бойко швидко вийшов з вагону, що вже рушив далі. У Бойка ще був час, він міг іншим вагоном вчасно прибути на заводські збори.
Він був схвильований, адже він так давно не бачив Жанни. Минуло стільки часу й відбулося стільки подій, і за ввесь цей час він жадного разу не бачив її. Останній спогад, що зв'язував його з нею, був чудовий вечір над Невою в Петрограді. Якесь тьмяне почуття ще й досі приваблювало його до неї.
Жінка, що її постать він бачив у натовпі, безперечно була Жанна. Він, не вагаючись, знову відшукав її у натовпі. Вона стояла до нього спиною.
— Жанно! — несамохіть промовив Бойко й підійшов до неї.
Жінка поволі обернулась і байдуже подивилась на Бойка. Він же приголомшено застиг у своєму останньому радісному рухові.
Це була зовсім не Жанна.
Це була облудлива подібність. Обличчя жінки було пом'яте й загрубіле, з рештками деформованих рис минулої аристократичности. Це була якась колишня аристократка або інтелігентка, що лишилась після революційних переворотів. Це була аристократка, яка торгувала старим дрантям, що лишилось їй у спадщину з часів панування. Це була сучасна інтелігентка-торговка, ханжа з презирливо стиснутими, висохлими й збляклими вустами.
Жінка простягнула Бойкові срібний портсиґар, гадаючи, що він цікавиться її барахлом.
— Це закордонний! — велично промовила вона.
Приголомшений цією несподіванкою, Бойко мовчки повернувся і пішов назад до трамвайної зупинки.
Він був страшенно роздратований на себе. Яке безглуздя, яка дурна фантазія! Двійник, привид Жанни!..
Бойко важко замислився.
"Невже його Жанна могла стати такою?.."
Робочий день у Києві спокійний. В ньому нема столичної метушні. Рух на вулицях повільний. Люди йдуть повагом, не поспішаючи. Проїде автомобіль або трамвай, важко прогукає автобус, але в їхньому рухові якась розмірена пляновість.
Установи працюють зосередковано й тихо, хатні революції й чвари, що відбуваються в них, не виходять за межі стін.
Бог головбух і бог начканц засідають серед сонмів рахівників, конторників і друкарниць, віддаючи непохитні накази. Шарудять папери, цокають рахівниці й скриплять пера, а за вікнами ясним соняшним днем посміхається осінь, що її заносить до свого балянсу лише рахівник — історія.
Контори трестів пухнуть од цифр і арміями чисел командує Держплан. Робота є, роботи багато й революція не зупиняє своєї ходи. Кожний рахівник — боєць й кожна друкарниця — маркитанка у величезній армії, що йде в похід за добробут країни.
Стефан Бойко інакше й не сприймає це все, як боротьбу за дальший хід революції.
Ось він іде Хрещатиком, міцно тримаючи під пахвою портфель. Він обмірковує важливу справу, що має розв'язати її з головою одного з трестів. Тисячі думок наповняють його мозок і він майже зовсім не помічає вітрин, вивісок, людей і візників, йому ніколи, він заклопотаний працею, а день урешті такий малий, що не вмістишся в ньому навіть з одним портфелем.
Бойко непомітно для себе підходить до будинку треста й, не зупиняючись, підіймається сходами на третій поверх.