Недуга

Євген Плужник

Сторінка 29 з 33

А вона аж губу прикусила та:

— Однаково некультурність і мужики! Просто фурія якась, дозвольте сказати!

З того часу щодня ми з нею наче в диспуті жили: вона своє, а я своє доводимо! І що не скажу я їй слово — вона мені десять! І така зла — просто в уяві не вкладається!

"Ах ти ж,— думаю,— злий демон мого життя! Мало, що серце мені розбила, ще й тепер супроти сперечається! Занапастили все життя, кров пили, дармоїди! А вона за них і на все плює! Я ж тобі доведу, чия правда!"

І такий злий — де та й любов ділася!

Хотів був спочатку в волость її віддати, а далі роздумавсь і прохолов.

— Слухайте,— кажу,— товаришко Олімпіяда Сметанкіна! Всі наші балачки — це теорія, а я, Сичов, таку вам тут на практиці за один рік культурність розведу, що ох!

— За рік?

— За рік.

— Побачимо!

— Побачите! — кричу.— А тільки умова: на моє вийде — все, що захочу, зроблю з вами!

А в неї рум'янці на щоках, і відразу посмішка на вуста набігла... І вся така приємна стає, наче біля дуба колись!

— Ах,— зітхає,— мені аби культурність, а тоді вже робіть зі мною все, що бажаєте, Миколо Сергійовичу... Ах!

І пропав я, громадяни мої дорогі, пропав навіки! Бо діяльність свою з особистим елементом зв'язав.

Замкнувся я в кабінеті, обмислив, як його до роботи братися, і другого дня пішов до волости. А там вже трійка і на чолі Митька Хверт — матрос по продовольчій частиш. Розповів я їм про все, що ось маєток порожній, а нам треба за культурність старатися, то давайте, кажу, будинок для дітей зробимо, як от і по містах. А персонал у мене єсть: товаришка Сметанкіна під моїм доглядом.

Дуже зраділи вони всі, а Митька Хверт аж ляснув мене по плечі: "Зразу видко, що ти ідейний субчик! Отаких нам і требаї"

Пишуть вони всякі накази потрібні, а мені за ідею нові черевики салдатського фасону дарують.

Прийшов я назад у маєток, розповідаю з радістю про все Олімпіяді. От, мовляв, починається культурність! Селянські діти, замість свиням, дозвольте сказати, хвости крутити, догляд матимуть і культурний приклад Олімпіядин перед очима, бо буде вона їм за бонну-гувернантку.

А вона кривиться:

— Не велика приємність, а тільки ж робитиму, бо ваша наді мною влада...

Аж образився я був на такі слова!

— Фу! — кажу.— Олімпіядо Савична, товаришко Сметанкіна! Як це у вас усе, як у прозі! Тут, дозвольте сказати, радість яка — молоді душі до світла тягтимуться, і ви їх на роялі обучатимете, а ви наче з примусу і ніякого у вас запалу! А я вам з радости навіть презент привіз...

І черевики салдатського фасону їй подаю.

— Знаю,— кажу,— що вашими б ніжками по паркетах на балі танцювати, але ж як бідність тепер і ніде взяти, то краще й такі черевики, ніж босій...

Дивлюсь — розцвітає Олімпіяда Савична вся, і очі — як зорі...

— Ах, який ви вихований стали! Дуже вам мерсі, і працюватиму я для вас з охотою...

І черевики бере.

Другого дня дітей почали згонити, харч везуть — взагалі діяльність почалася. Коли це жене щось парою коней і просто в двір.— Де тут котрий Сичов? — гукає. А далі баче, що галіфе на мені і записку подає. Читаю:

6 Є. Плужник

161

Дитячому завідуючому Сичову.

На випадок організації будинку для дітей сьогодні о 12 годині відбудеться зібрання всіх для мітингу про культуру. Явка з промовою обов'язкова.

Митька Хверт.

Що зробиш? Кидаю все, іду. Женемо коні, аж вітер у голові свистить, так що я й промови по дорозі не вигадав. Приїздимо, дивлюся — народу тисячі! Тобто повнісінький клас у школі, просто хоч сокиру вішай! Ну, промови дехто говорить, а далі й мені довелося. А тільки ж не готовий я був, то, дозвольте сказати, з натхнення... Підвівся я, руку одну за пояс, а другу поперед себе:

— Товариші,— кажу,— котрі кров проливали і котрі з плугом...

Ну і почав, і почав... Що ось тепер у нас усе є, а ніяких панів немає... І що самі ми, як пани, і тільки з культурністю затримка... і що треба її неодмінно зробити...

— Помремо,— кажу,— всі, а таки свого дійдемо!

Тут заплескали всі в долоні, і зібрання скінчилось. Підійшов я до вікна, нерви собі заспокоюю, а в самого так і миготять в очах щасливі обрії.

Повиходили всі люди, і тільки Митька Хверт лишився. Підступає він до мене й каже:

— Поміркували ми, братуха, бачимо — голова в тебе на плечах. А нам такого й треба, бо тепер усе на місці. Кидай ти свій маєток, а переходь сюди і завідуй культурою.

Повагався я ніби трохи:

— Гаразд,— кажу.— А тільки треба мені при такій діяльності секретаря, і хай це буде товаришка Сметанкіна.

А Митька Хверт на це такі слова говорить:

— Ой, не зв'язуйся ти, товариш Сичов, з бабами! Я це тобі з практики кажу. Я сам через одну таку кар'єру втратив і з самісінької Пензи аж сюди приїхав. В бабі фантазії багато, а для діяльности це просто смерть!

Та тільки я на ці слова без уваги, і того ж вечора з маєтку разом з Олімпіадою переїхав.

Ах, і дорогі ви мої громадяни! Хіба можна розповісти всю діяльність людини, особливо коли вона за культурність для всіх турбується і все по-новому робить! І все сама! Сила фактів усяких і проектів тисячі! А то й таке буває: ніби й маленький факт який, так що й промовчати за нього хочеться, а дивись — із нього наслідки виростають...

Отже, не можна вам усього, що я робив, показати, і доведеться тільки в загальних рисах.

Переїхав Ото я з маєтку і зробив план — як і що далі буде. І насамперед про дітей задумався. Чому буржуйські діти всякими науками легко володіли? Звичайно, життя в них легке було, і в достатку, і не робили вони нічого, але це не все. Біля кожного з них з перших років усякі бонни та вчителі крутяться — от в чому сила! Дитина змалку до культурности призвичаюється. Вчитель не тільки в школі біля неї стирчав, а з ранку до вечора від неї не відходив — от дитина й навчалася на кожному кроці. Дозвольте сказати, бавившись, і то вчилась! І згадав я тут собі Аристарха Третього, сина поміщика Підопригори...

І постановив я в собі: раз хочу я, щоб діти культурність пізнали, треба, щоб їх до вчителів поприв'язувати. На три години до школи бігати та таблиці вивчитись — це дурниця; треба, щоб у них перед очима повсякчас педагогічний приклад був.

І зробив я, громадяни, таке: позачиняв геть усі школи. Стали в мене тоді всі вчителі вільні та мало, чотирнадцятеро тільки. То я повибірав з мешканців, письменніші котрі: попові дочки, з пошти чиновників три, фельдшери, студенти, що через революцію в батьків на шиї сиділи, і всякі инші — і з них так само педагогів поробив, усього п'ятдесят.

І велів я їм з хати до хати весь час ходити і завжди діти навчати. Щоб ті, дозвольте сказати, й росли під їх доглядом. Чи так вдома дитина сидить, чи, може, гуси пасе — дивишся, і педагог коло неї вештається. Погомонить трохи — до иншої йде, а до цієї дитини — инший педагог. І так цілий день. А щоб і вечори, й ночі не пропадали без користи, то заборонив я вчителям кватирі окремі мати, а щоб вони й жили вкупі з дітьми — то в одній хаті, то в другій по черзі. Так що стали в мене мандровані гувернери.

"Ну,— думаю,— місяців за шість діти не тільки задач умітимуть або віршів, а й поводитимуться по-культурному!"

Та тільки що то вона, темність наша, громадяни мої дорогі! Почали, дозвольте сказати, батьки незадоволеність показувати. Педагоги — то без уваги! Звичайно, вони проти такої праці були — про старе мріяли. "Ніде такого,— шепчуть,— немає".

А то й батьки!

— Туди,— кажуть,— к бісовому батькові, що позаводили! Не можна тобі й у хаті ні спочити, ані з жінкою побути — просто двері не зачиняються через тих капосних педагогів!

З цього побачив я, громадяни мої дорогі, що мало за дітей турбуватись, треба ще й на дорослі покоління сили

б* 163

витрачати, щоб і вони користь свою розуміли й не росли, як у лісі...

Розбив я всіх дорослих мешканців на сотні і звелів їм по черзі на майдан щовечора виходити. Тут їм лекції читано. Деякі вчителі з наук різних, а головне я та Митька Хверт: я — про культурність взагалі, а Митька Хверт, так той про історію й політики дещо.

Дуже йому це сподобалось; прийшов до мене ввечері — аж регочеться:

— От так Сичов! — кричить.— Це ж ми тепер як професори які, в рот тобі книш гарячий!

Пішов він, а Олімпіяда Савична Сметанкіна — секретар мій — хвилюється:

— Фі, як він словами висловлюється!

— Нічого,— кажу їй,— це викоренити можна. І зараз же всюди наліплюю закона, де:

1/ забороняю лаятися некультурними словами; і 2/ наказую звертатися на "ви" і на ім'я та по батькові.

А сам складаю з Олімпіядою списочок всяких наукових та ввічливих слів, штук 400, і велю, щоб усі дорослі вивчили їх напам'ять і для краси мови вживали.

І іспити призначив.

Ех, громадяни мої дорогі! Коли б мені хоч років зо два часу дали — не пізнали б місцевости! Бо я широко все заводив, і мета була: щоб усі культурні та благородні... І дуже кортіло мені Олімпіяду засоромити, щоб не сміялася вона з простих! А, звичайно ж, не можна через десять день вимагати наслідків од таких великих реформ! От хоч і французька мова, дозвольте сказати.

А це, треба вам знати, як покінчив я з першими кроками, то вирішив і до цього благородного привілею взятися. Спочатку я та Митька Хверт, а далі й инші почали в Олімпіяди вчитися по-французьки висловлюватись. Вчимось — і просто, дозвольте сказати, нові люди стаємо! Тихі, делікатні; поки те слово яке вимовиш — так аж павзу для думки робиш!

"Ні,— думаю,— не можна цю приємність тільки для себе мати! Треба, щоб уся молодь, а особливо котрі дівчата, зазнали її. Нехай будуть як панянки". Ну, й закон такий видаю, звичайно.

Але ж де їм через своє некультурне життя зрозуміти таку тонкість!

Зустрінеш, було, котру, вклонишся як слід і:

— Бонжур, Мотре! А вона:

— Хі-хі...'Та чи ви показалися!

Наприємність, звичайно, а все ж вірив я, що будуть наслідки. І були б, громадяни ви мої дорогі, коли б не сталася тут катастрофа.

А почалося все з малої дрібниці — ніби в Миргороді більшовики стали. І приходить до мене одного ранку Митька Хверт і каже, що телефонада прийшла, шоб усе припинити.

— Як припинити? Тепер усе на місці!

— Так-то воно так,— каже,— а тільки дивись, щоб не нагоріло. Я, звичайно,— каже,— матрос по продовольчій частині і в культурності ні аза не розумію, а тільки знай, що тепер партійні з'явились, і можуть вони кінець твоїй діяльності зробити.

27 28 29 30 31 32 33