Куценька й вузька ведена спідниця облягала до колін її гладке тіло. З-під спідниці стирчали куці й товсті, мов колодки, ноги в грубих білих плетених панчохах; вишита коло коміра дрібними трояндочками сорочка здіймалася на грудях, наче надуте ураганом вітрило; з коротеньких рукавчиків її стирчали куці, червоні, надзвичайно салисті руки, що скоріше скидалися на невеликі окости. Кругле обличчя панни з од-вислими червоними щоками, намащене на ніч з косметичною метою густим шаром гусячого сала, обрамляв цілий вінок дрібних, туго заплетених кісок.
XX
Коли панна Феліцита побачила розбійників, її охопив такий жах, що вона ту ж мить сіла б на підлогу, коли б її не підтримали під руки хлопці.
— Тьху ти! Ну й красуня ж, як діжа!.. Хоч і в ескадрон! — вигукнув солдат, пирскаючи зо сміху; за ним покотилися й хлопці.
— А то й на городі поставити,— підхопив Галайда,— ні один горобець не підлетів би!
— Однак повертайся лишень, нишиа паненко, та одмикай нам скоріше свої скарбниці!
Почувши ці слова солдата, Феліцита отямилася; дикий жах одбився на її обличчі.
— Милосердя! — зарепетувала вона, падаючи на коліна: — Все, що хочете, тільки не це, ой, тільки не це!
— Як "тільки не це"? — грізно обірвав її солдат.— А що ж ти думаєш, красуне, чого ми прийшли сюди? Щоб дивитися на тебе?
— Ох, милосердя, на бога! На рани гіаиа Єзуса! — репетувала Феліцита.— Все, що хочете, тільки не це!.. Ох, не можу! Страшно!.. Я стільки років берегла, стільки років! Бачить бог, мені було тяжко... не раз... Але, пам’ятаючи наказ батька й матері... я...
— Та чи довго ти будеш базікати? — обірвав її солдат.— Кажуть: одчиняй, а то ми не будемо церемонитись!..
— Ой зжалься, пане, наді мною!
Але в солдата вже урвався терпець.
— Одчиняй! — заревів він, наступаючи на Феліциту.—7 А то я тобі гарячих всиплю!
— Пощади! Пощади! — зарепетувала ще одчайдушніше Феліцита, простягаючи до солдата руки,— Бери все, що хочеш: золото, срібло, але пощади мою непорочність... Ох, скільки пишних шляхтичів просили цієї руки... Але я всім дала одкоша...
— Тьху ти! — солдат енергійно сплюнув набік.— Та на дідька ти нам потрібна? Ключі давай!..
— Клю-чі-і? — протягла чи то полегшено, чи то розчаровано Феліцита.
— Авжеж, ключі!
— Ключі... ондечки там у шкатулці,— розгублено пробелькотіла панна.
Хлопці кинулися туди, куди показала Феліцита, й подали солдатові велику в’язку ключів.
— Гаразд. Дорогу знайдемо й самі, а ви,— звернувся солдат до Галайди і ще до одного,—підніміть лишень панну та прикладіть їй з другого боку пару добрих припарок!
— Милосердя! — заревла на все горло Феліцита, махаючи жирними руками; але два дужі хлопці, не паньвдючись, підхопили її...
Не гаючи й хвилини, солдат узявся до своєї роботи. Шафи, комоди, погреби, комори й льодники — все було поодмикано. Хлопці виносили все краще й клали на вози; челядь, відпущена фурманом, задоволено допомагала розбійникам.
Захопившись своєю роботою, солдат не звертав уваги на те, що робиться у дворі. Коли ж, нарешті, останній погріб
було очищено до краю й Дмитро вибрався на дворище, щоб дати наказ возам скоріше рушати до призначеного місця, то перед очима його відкрилося таке видовище. Освітлений загравою пожежі, увесь двір кишів селянами, немов гігантське комашнище; селяни кричали, галасували, штовхались і товпилися навколо ганку, на якому Андрій роздавав гроші* З току чути було ще більший галас: мукання волів, скрип возів і покрики погоничів зливалися в один протяжливий гул. Коли б не палахкотіння заграви, можна було б подумати, що ти на якомусь величезному ярмарку.
— Тьху ти, стонадцять чортів твоєму батькові! — голосно вилаявся солдат.— От уже, доручи дурневі камінь з води витягти, то він усю річку заходиться відром вичерпувати. Бач, запалили люмінацію, щоб накликати непрошених гостей! Ну, ви,— звернувся він до хлопців, що сиділи зверху на трьох навантажених возах,— ви їдьте скоріше: збір коло старого млина.
Вози рушили, а солдат сердито пішов до будинку, ледве прокладаючи собі дорогу крізь набитий у дворі натовп. У першій же кімнаті він зустрів фурмана Ониська.
— Де отаман? — звернувся до нього солдат.
— Не знаю, і досі ще не вертався.
— Тьху ти, напасть! А цей дурень мало не все село скликав! Що там на току твориться?
— Явтух людям зерно роздає.
— Хто звелів?
Андрій сказав, що отаман наказав віддати все селянам.
— Старшинам їхнім, а не всьому селу,— буркнув сердито солдат.—* Ну, а ти вже справився?
— Справився, та все були більше свої люди: собак маршалок з собою забрав... Ось тільки машталір цей проклятий...
— Що ж, почастував його?
— Де там! Утік кудись, старий лис.
•— Утік?!
— Еге ж, утік; обшукали ми всі закутки, в саду перенишпорили і не знайшли.
— А давно втік? — стурбовано перепитав солдат.
— Та люди кажуть, що надвечір ще його бачили, а потім він зник.
— Діло погане! — серйозно сказав солдат, і обличчя його набрало заклопотаного виразу.-— Еге ж, погане... Вже коли дезертирував, значить, не даром, значить, одрапортує кому слід.
• ту ?yr*v
Та невже ж ви, дядьку, думаете, що маршалок, довідавшись про наш прихід, повернеться додому?
— Маршалок... що маршалок? Маршалок —— пусте діло!-— пробурчав солдат.— Рота поблизу стоїть. Хай багнета я не мину, коли ми не вскочили по самі вуха! Треба поспішати. Шатнися лишень, бра, по двору та й клич усіх до збору, та й Андрієві скажи, щоб ішов зараз же сюди: отамана треба знайти.
І стурбований, сердитий Дмитро пішов у покої пані мар-шалкової.
За хвилину туди прийшов і Андрій.
— А що сталося? — звернувся він до солдата.
— Що сталося? — сердито передражнив його солдат:-— Діло, як сажа, біле! Хто велів скликати сюди все село?
— Отаман велів роздати селянам і хліб, і гроші.
— Так велів і трубити збір? Всім? От уже застав дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Старшин треба було покликати, а ти скликав усе село. Та ще, гляди, і всі гроші віддав?
— Сто дукатів зоставив.
— Так і є! — гнівно скрикнув солдат.— Дужо нам багато! Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?
— Отаман велів усім нарівно роздати... а він ще з собою
взяв... :
— Усім, усім! Говорила сорока про Якова, та не про всякого! Та й ми ж усі, отже, треба було, крім отаманського паю, і нам зоставити. Тьху ти, дурень, дурень, із-за рогу мішком прибитий!..— Солдат сердито плюнув набік.— От тепер і вийде, що ми за хліб та сало селянам своїми шкурами заплатимо.
— Чого так? Чому? — здивувався Андрій.
— А тому, що, роздаючи наше добро, ти й не помітив, як у тебе з-під носа машталір утік.
— Як утік?
— А так: з-під самого твого довгого носа втік, сів на коня та й махнув кудись. А тепер піднесе нам чернецького хліба, він уже сповістить кого треба.
Тим часом Онисько сповістив розбійників і вони почали збиратися в кімнату. Звістка про те, що машталір утік, одразу ж поширилася між усіма й породила деяку тривогу.
— Ну, а якщо і втік? —■ спробував заперечити Андрій,— Сховався десь під кущем та й сидить там.
— Сидить! — передражнив його солдат.— Коли б він допіру втік, може б, далеко не завіявся, а він пропав перед ве-чором, та ще, кажуть тобі, кращого коня із стайні прихопив з собою, так до ночі він кудись уже доскакав і, мабуть, доскакав до роти солдатської, куди понесло і його пана.
Андрій згадав, що, повернувшись до стайні, він справді не застав там машталіра і що й після, аж до самої ночі, машталір не попадався йому на очі.
— Що ж робити? Погано! — загомоніли разом розбійники.— Нас усіх з отаманом п’ятнадцять, а там душ п’ятдесят.
— Та ще й маршалок із своєю челяддю,— додав Онисько.
— Отамана треба кликати! — сказав солдат начальницьким тоном.;— Де отаман?
— Та вискочив сюди разом з панею і з шкатулкою.— Андрій показав на терасу.— Велів ждати його тут.
— Гм, з жінкою....—крекнув багатозначно солдат,—доведеться довго ждати, а тут супротивник підступає, та втричі більший, то відступати треба влагоджено! Чи всі в зборі?
— Всі,— відповіли разом розбійники.
— Треба сповістити отамана. Де ти там, сигнальний,— гукнув солдат Ониськові.— Вискочи в сад та бий тривогу!
Онисько вискочив на терасу, і нічне повітря тричі прорізав пронизливий, тривожний крик чайки.
Всі прислухалися,— відповіді не було.
Солдат нахмурився.
— Мабуть... не до того...— пробурчав він сердито й голосно гукнув Ониськові: — Давай ще сигнал!
Чайка прокигикала вдруге.
Всі завмерли.
В цей час серед тиші, яка запала, виразно почулися чиїсь поспішні кроки. Двері відчинилися.
Всі оглянулися, сподіваючись побачити отамана, але в кімнату вбіг розчервонілий, задиханий хлопець, що стояв за двором на варті.
— Біда, дядьку! — закричав він, ледве переводячи подих.— Тупіт... Чути... Селяни кажуть, що це пан, і вже всі повтікали.
Всі сполошилися.
— Де чути тупіт? Звідки скачуть? — крикнув солдат*
— З другого боку, від Рудні, верст за дві... Я духом примчав, коня загнав.
— Солдати! Так і є!—стурбовано скрикнув солдат.— Ониську, чи є другий вихід?
— Можна сюди, через сад... унизу... Тільки чи знайдуть уночі? — сказав фурман.
— Розшукаємо! Гей ви, Галайда й Гололобий, беріть скоріше коней скільки попадеться, та мчіть через посів у ви.-долинок до лісу, де кінчається сад, а звідти, братове, всі врозсип до старого млина. За мною! Ониську, веди!
Гололобий і Галайда миттю вибігли з кімнати.
— Як? — скрикнув Андрій, заступаючи солдатові дорогу.— А батько?
— Що батько?
— Батько наказав ждати його тут.
— Дурень! Та як же ждати, коли сюди скаче ціла рота?
— То, виходить, покинути батька?
— Та батько ж не такий дурень, як ти? Сигнал .він чув?
— А якщо не чув?
— Все одно, навмання в огонь не піде.
-— Та він же без фурмана не знайде виходу...
Не знайде, говори!..
— Коли наказав ждати, значить, вернеться.
— Йолопе! Чого вернеться, щоб схопили, як барана?
— Коли сказав, значить, вернеться,— вперто повторив Андрій.
— Думав вернутися, а тепер, може, вже й за дві верстви нема його!
— Однаково я не піду: батька самого ие покину.
— Бовдур! Хочеш, щоб із живого шкуру злупили?
— Раз мати породила,— Андрій ще дужче нахмурився.— А я не покину отамана самого в руках ворогів! Не покину!
— Ну й зоставайся собі на здоров’я, чортів сину, тільки пам’ятай, що й отаман тебе за твою дурість по голові не погладить! — злісно вигукнув солдат.
В цей час до слуху тих, які зібралися в кімнаті, серед глибокої тиші в дворі, виразно долинув далекий кінський тупіт.
— За мною, хлопці! — крикнув солдат, кидаючись до виходу на терасу.
— Хто ві мною, хлопці? Умрем за батька! — крикнув у свою чергу й Андрій, виймаючи шаблю.
— Я,— обізвався Явтух, а за ним ще двоє.
— Ну й забирайтесь до чорта в зуби! — лайнув, біжучи, солдат і в супроводі інших зник услід за фурманом у саду.
Андрій оглянувся: будуар Розалії, в якому вони тепер лишилися, був зовсім незручний для оборони: він мав троє дверей і двоє вікон, що виходили на терасу, через які не важко було влізти в кімнату.
Він заглянув у сусідню кімнату й радісно скрикнув:
— Хлопці, сюди!
То була опочивальня Розалії, наріжна кімната, що сполучалася всього тільки одними дверима в будуаром.