Потім колупнула передком черевичка, взутого по-літньому на босу ногу, камінчик і рішуче глянула просто в очі Сергієві Петровичу.
— Ну, дядю, можеш мене привітати: я вже. . . сек-сотка.
Сергій Петрович знову зробився спокійним і поважним.
— Ти жартуєш чи серйозно? — рівним голосом спитав він, і чулось, що він спитав так собі, знаючи вже, що ніякого жарту тут не було.
— Серйозніше не може бути, дядю.
І вона почала жваво, трішки з напруженою іронією, розповідати про свою візиту до Бєлуґіна. Сергій Петрович мовчки слухав її, не подаючи ні одним звуком, ні рухом знаку якогобудь свого ставлення до слів Марусі. Коли вона скінчила своє оповідання, він похилив голову і сидів так, не рухаючись. Іноді, немов вивіряючи небогу, зиркав на неї з-під лоба, потім знову дивився в землю й напружено думав.
— Ну, дядю? Що ж мені робити? Колись ти мені сказав, пам'ятаєш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка... ти сказав мені: "Всякий комуніст повинен бути сексотом і доносити навіть на батьків своїх для партії і Сталіна. Вище за них нема, мовляв, нічого на світі". Таке приблизно ти казав. І ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати і виконувати все, що партія каже. Ну, от я з тобою погодилась і без вагання прийняла сек-сотство. А тепер я думаю: що ж мені робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всіх вас, як ви щось скажете не так, як каже партія? Але звідки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути! вашим суддею? Що мені робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась.
Сергій Петрович підвів голову, глянув дівчині просто, в очі й тихим, рівним голосом спитав:
— А що ж ти інше могла робити, коли тобі було запропоновано?
— Не згоджуватись!
— Значить, бути зараз же за непослух партії викине-ною з неї, арештованою і... і всяке таке інше? Бо, значить, ти — не активна, не щира комуністка, а шкурниця, а, може і таємний ворог народу. А через тебе, може, і тата, і маму, і брата, і мене було б так само викинено і арештовано і всяке інше. То це було б краще? {
Маруся похилила голову, посиділа так і тихо в землю" пробурмотіла:
— Було б не так... гидко, нечесно і... неможливо,.
І, підвівши голову, вона обурено, гаряче прошепотіла, йому в лице:
— Значить, ти радиш мені доносити на тата, на маму,, на всіх, кого люблю? Так?
Сергій Петрович не відповідав.
— Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж мені робити, що??" Ти казав тоді: "Слухай старших". Ну, добре, я слухаю.. Ти, старший, ти найстарший у нашому роді, ніби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фізики, хемії студентів. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тільки не хемії, а що мені робити, як мені тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай мені сказати вже до кінця. Я всі ці дні, після того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю і готова сказитись од дум. Я десять днів не виходила з дому. Я боюсь іти в університет, боюсь зустрічатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я псчую від них щось таке, що повинна донести.. І тепер у мене виникла сила питань, на які я не можу собі відповісти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тільки на непевність і страх. Як мені жити тепер, дядю? Як мені тепер поводитись з людьми, як ставитись до них?
Ну, добре: я — комуністка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталіна, партію, СОЦІАЛІЗМ. Але невже для цього я мушу не довіряти навіть рідній матері або шпигувати за нею, доносити на неї, віддавати її на страшні страждання? Морально це? От покійний Жданов казав, що в комуністів нема своєї моралі. А чия ж є у них? Чия? І коли такий авторитетний комуніст, один із наших вождів, так казав, то кому ж вірити і за чиєю мораллю жити? Нічого тепер не розумію. Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він — сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, іітигуном.
— І разом з собою він волів би ПОТЯГТИ на муки і маму твою, і тебе, і всіх нас? — сумно й немов задумливо, пробурмотів дядько Сергій.
Маруся скинулась і розпачливо заломила руки.
— Ну, а що ж робити? Що? Віддати інших людей на муки? Ворогів, мовляв,.соціялізму? Але який же то со-ціялізм, що вимагає таких вчинків? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боїшся, що я донесу на тебе?
Сергій Петрович раптом узяв її за руку й сильно стиснув.
— Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тількищо з міліції вернувся Ваня. Його там сильно били.
— За що?? — з жахом скрикнула Маруся.
— Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом і щоб він не відмовлявся.
— Від чого??
— Від сексотства... — пошепки сказав Сергій Петрович. — Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти років били гумовою палицею, щоб він не відмовився бути шпигуном за своїм батьком і донощиком на нього. І що ж, по-твоєму, він повинен бути моральним, чесним і не згоджуватись? Га?
— О, Боже мій! О, Боже мій! — з жахом прошепотіла Маруся.
— От він після цієї екзекуції лежить оце лицем униз і не може сидіти. Я ще не бачив його тіла. Коли Гумовою палицею бити, то слідів, кажуть, на тілі не лишається, але всі м'язи напевне посічені. Йому наказано, під страхом лютої кари йому і мені, нікому про це не розповідати. Але дурні люди: не все страхом можна приму-, сити робити. Ваня не мав страху мені сказати. А я не маю страху тобі про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти є. А крім того я маю говорити тобі ще про інші речі. Ходім у хату.
І він, не чекаючи відповіді, трудно підвівся й пішов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввійшли в кімнату, то побачили Івасика, що сидів коло розчиненого вікна боком, на стегні біля столу, поклавши на нього голову. Він зараз же підвів її й голосно сказав:
— Я все чув, що ви говорили. Але я не піду доносити в міліцію.
Маруся швидко підійшла До нього, обняла його за плечі і, пригорнувши до себе, стала жагуче цілувати його в чоло, в голову, в лиця. Івасик тільки похитувався й сильно стискував її за руку.
— А тепер, діти, — сказав Сергій Петрович, — ми зробимо так: зачинимо вікно, щоб ніхто звідти нас не чув, переведемо Івасика на його ліжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самі сядемо коло нього й трішки поговоримо.
Івасик не протестував. Вони так і зробили. В хаті вже починались сутінки, але лямпа зо столу заганяла їх у кутки. Рухи в дяді Сергія були, на диво Марусі, не тахі як звичайно, не шамотливі, а незвично повільні, поважні, і руки злегка тремтіли.
— Ну, от. А тепер, Марусино, та йти, Івасику, слухайте пильно, що я вам казатиму. Хто зна, чи доведеться ще говорити отак, та що буде з нами завтра. Бо я бачу, голуб'ята мої, що на нашу родину почалось уже серйозне полювання. Тому, поки ще не пізно, я хочу переказати вам мій досвід і моє знання, може, вони вам на щонебудь здадуться, та, може, коли ви вцілієте, передасте далі тим людям, які житимуть після нас. Я не думаю, що, коли мене арештують, то арештують і вас. Отже...
— Але за що ж тебе і нас мають арештувати?! — скрикнула Маруся. — Ти — член партії, професор. Батько так само, член Верховної Ради. Що ми зробили?!
— Тіш! Не так голосно такі слова кажи. Ми нічого не зробили, але вони думають, що ми можемо, що здатні зробити. І цього, дитино, досить, щоб нас... "знешкодити".
— Без жодних доказів?!
— Для них найкращі докази в доносах їхніх сек-сотів.
— Значить, я можу тепер кого-хоч загубити своїми: доносами?
— Так, од твоїх доносів багато буде залежати. їх перевірять, і коли вони хоч трошки підтвердяться, загине той, на кого ти донесеш. Не підтвердяться, тебе візьмуть на підозру і ти можеш загинути]. Бо, значить, і ти непевна.
— Вибач, дядю, я не зовсім розумію. Хто ж є для них певний? Ті, що не арештовані?
— Ні, не так. Певні ті, що не можуть шкодити.
— А які ж не можуть шкодити?
Сергій Петрович помовчав і тихо-тихо відповів:
— Ті, що зв'язані, скуті, що не можуть рухнути, ні пальцем проти влади. Звичайно, не фізично скуті, а морально, не фізичними кайданами, а... чимось іншим. Правда, є скуті й фізичними кайданами, в концтаборах, тюрмах, каторгах. Але часом духові кайдани міцніші за фізичні. Так, дівчино, люди воліли б мати фізичні кайдани, піти в концтабори, на каторгу, аніж бутиі в кайданах духових. Та не сила їм порвати їх. Не сила!
І Сергій Петрович кумедно крекнув і знову замовк. А два обличчя впилися в нього двома парами очей і ждаліи!.
— А які ж то духові кайдани, дядю? — нарешті тихо кинула Маруся.
Сергій Петрович пильно по черзі подивився на дітей, немов перевіряючи їх. І з гірким усміхом проговорив:
— Які кайдани? Дуже прості: любов і страх. Любов до себе чи до інших і страх за себе чиї за інших. Любов' до себе — це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тієї сили, що нас створила. В науці ця любов зветься інстинктом життя, або інстинктом егоїзму. Запам'ятай, Івасику: інстинкти!. Це — величезні сили. Всяка жива істота має інстинкт життя і, хоче чи не хоче, мусить підтримувати його всіма засобами: їжею, одежею, приміщенням. І коли якийсь ворог віднімає ці засоби, в неї виникає страх за своє життя. Тоді її інстинкт кричить, ґвалтує, примушує істоту тікати від ворога, або боротися з ним усякими способами.
Та є ще інші загрози істоті: наприклад, фізичні страждання, фізичні болі. Через те от буває, що, коли живу істоту б'ють, завдають їй фізичного страждання, то у неї теж виникає страх. В більшості випадків люди коряться тим, які їх б'ють, виконують усякі їхні вимоги, признаються в усьому, чого й не робили, стають сексотами, шпигунами за близькими людьми, зрадниками, катами, убивниками інших людей. Оце одні кайдани,
А є ще й інші. Це — любов до дорогих людей, страх за них, за їхнє життя. Страх за їхнє життя у батьків, наприклад, такий, що вони готові на все, щоб урятувати своїх дітей від мук. Добре це чи погано, це — інше питання. Але це так. І тому ті, що мають змогу загрожувати життю дітей, можуть використовувати цю силу інстинктів на свою користь.