Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола.
Трохи відпочивши і зібравшись з силами, Мирон знову розплющив очі. Пильно поглянув на дружину та дітей і голосом, який не міг викликати ні тіні заперечення, наказав:
— Феодосіє, вийди з дітьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семенові і його другові... А також — Саві...
Феодосія з дітьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потім простягнув Палієві руку.
— Семене, друже мій, дні мої полічені, і не сьогодні, так завтра я стану перед богом. Помирати мені не страшно. Шкода тільки так рано розлучатися з білим світом... Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене — як житиме Феодосія з малими дітьми? Пропадуть самі... Знаю, Сава допомагатиме, він добрий... Але ж у нього своя
— Навіщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш — втішив хворого Палій. — І ще не один рік топтатимеш ряст!
— Е, братику, чує моя душа, що й цієї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобі скажу...
— Кажи.
— Семене, друже мій, пообіцяй, що після моєї смерті ти не кинеш на поталу дружину і дітей моїх... Візьми їх під свою опіку... Ти — вдівець, я знаю... 1 тобі, ще не старій людині, теж потрібен домашній затишок і дбайливі жіночі руки. Повір мені, кращої дружини, ніж Феодосія, на всій Україні не знайдеш... Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, і будь щасливий!
— Мироне, про що ти говориш?! — вигукнув вражений Палій. — Ти ще живий. І ми сподіваємося — будеш жити.
— Ні, я вже зібрався ад патрес, друже. Більше того, я говорю з тобою, мені здається, з того світу... Тож не переч. І якщо твоя ласка — пообіцяй, що зробиш так, як я прошу...
— В цьому можеш не сумніватися: я зроблю все, аби доглянути твою сім'ю, друже. Ось тільки щодо Феодосії...
— Що саме?
— Ти не маєш права нав'язувати їй свою волю. Знаєш, жінка, мати у нас на Україні — всьому голова.
— Я не нав'язую. Я ж сказав — якщо вона захоче... Спасибі тобі, брате. Тепер мені і помирати буде легше. Ідіть! А Феодосія хай зайде...
Козаки вийшли.
А перед світанком втікачі були розбуджені голосним плачем Феодосії — Мирон помер.
Похвалили його тут же, на безіменному хуторі, в старому погребі, бо нічим і ніколи було викопати в мерзлій землі могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосія і діти, заливаючись слізьми, припадали до дорогої могили, а потім рушили в дорогу.
Хуртовина ущухла, над безмежним засніженим полем сходило сліпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
Палій махнув рукою — і валка знов повернула на північ.
Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.
Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях — жодного людського сліду. Замість будинків — обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам'яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкращих будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.
Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо-білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.
— Ох, розкіш яка, матко боска! — вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. — Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове-браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!
— І справді тут гарно, — погодився Арсен. — Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою... Тільки сумно як — жодної живої душі.
— До чого довели землю нашу! — з почуттям сказав Палій. — І турки, і татари... І свої яничари... Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли-небудь?
Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів-України, і майже повсюди — попелища і запустіння. Скільки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?
Поки меткий, всюдисущий Іваник, якого Палій в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розміщував людей на нічліг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегіуму, поки чоловіки ходили до Унави по сіно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палій з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм піднялися на горб, де височів фастівський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тільки цурупалки на довгих і міцних залізних завісах, Арсен, котрий ішов попереду, раптом зупинився: по пухкому снігу до фортеці петляв свіжий, людський слід.
— Еге, та тут хтось є! — промовив він і вийняв з-за пояса пістоль. — Цікаво — друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові — жодної душі!
Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.
Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в'язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.
Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:
— Гей, хто тут жявий, озовися!
З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.
Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих очей.
Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.
На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.
— Добрий вечір, матінко! — привіталися козаки.
— Дай, боже, здоров'я вам, дітки! — прошамкала стара. — Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.
— Є люди, бабусю, — сказав Палій. — А от у вашому Фастові — негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?
— Більше нікого... Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах... Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.
— Не прибився, а прийшов, — мовив з печі хлопчина. Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором'язливо опустила великі чорні оченята і шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати років десять чи одинадцять, сміливо дивився на незнайомців з-під острішкуватого білявого волосся.
— Як же тебе звати, парубче? — запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по голові.
Але той відхилився і повагом відповів:
— Звати мене Михасем. А по прозвищу — Цвіль.
— Ясно. Михайло Цвіль... Звідки ж ти родом?
— З Чорногородки... Чули?
— Це та, що на Ірпені? — спитав Палій. — Міцна фортечка!
— Була міцна. Зосталися одні стіни. А від села — головешки...
— І жодної людини?
— Та ці як я йшов розшукувати у Фастові свого дядька Василя то в Чорногородці троє залишалося — баба Мокрина з Марійкою та Мелашкою... Вони й мене кликали до себе, та в них і самих нічого було їсти... Навіщо їм зайвий рот?
Михась говорив як дорослий. І від того жорстока правда ставала ще страшнішою. Козаки зціпили зуби. Спихальський вилаявся:
— Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,
вшисткіх винищили...
Палій важко опустився на піл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками і довго сидів так нерухомо. Ніхто не порушував гнітючої тиші. Тільки бабуся шаргала рогачем у печі, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж він опустив руки і підвів голову, всі побачили, що його обличчя мокре від сліз, а очі світяться якимось дивним вогнем, якого раніш ніколи в них не було...
— Друзі, не дивуйтеся моїй слабкості... Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, і за тими, кого не вернеш... Але разом з тим я не тільки плакав, я поклявся сам собі нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені народ наш нищать і в цьому своєму злому намірі досягли вже чималих успіхів. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя і майбутнє діток оцих. І землю нашу... Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотності, то зараз я подумав, що йду на Січ, до Сірка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу і народ наш! Якщо і ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, піти разом зі мною. Бо ж чуєте, як волають ці руїни до помстиі Бо ж видите, до чого довели нас нерозумні гетьмани наші — до повної руйнації держави нашої, до повної загибелі...
— Ну, винні не тільки вони, — вставив Арсен.
Авжеж не тільки вони, — погодився Палій. — Але в першу чергу — вониі.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич... А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак... Він один з винуватців поразки українських та російських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Росією і Польщею. І якщо Лівобережжя, возз'єднане з Росією, вистояло, вижлло у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята... А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям і Росією. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що линка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя...