У першому ж бою під час атаки...
Знову махнув полковник рукавичкою, подаючи сигнал, і з усієї сили вигукнув прапорщик Безсалий:
— Взво-од, вогонь!
Жодного пострілу... Охоплений шаленим гнівом, Безсалий закричав:
— Ви?.. Не слухати?.. Бунтувати... в армії бунтувати? — Його душила лють, очі горіли вовчим вогнем. Вдивляючись у спокійні обличчя солдатів, він погрожував: — Розстріляю!.. Цілий взвод розстріляю!
Розгублений стояв біля Софії полковник Бабенко.
— В чому справа? Солдати не чули команди? — І він, п'яно похитуючись, пішов до взводу. За кожним його кроком стежив Артем. Він був захоплений вчинком солдатів. "Що, не слухають? Не виконують наказу? А ви хотіли, щоб солдат убивав солдата? Минулося. По-вашому не буде!"
— Товариші солдати, брати! — заговорив знову Артем, але його голос заглушила повторна команда офіцера Безсалого:
— Взво-о-о-од, вогонь!
І знову тиша. Тоді з наказу полковника Бабенка взвод підпрапорщика Безсалого став у тил першому взводу. Підвелися гвинтівки.
— Солдати, заждіть... зупиніться! — І Терень, вирвавшись з шеренги, побіг до сосни, щоб здійснити свій намір. В ту ж хвилину Метелик схопив Якова за руку й, дивлячись у його розпалені гнівом очі, спитав:
— Ти що... що надумав?
— Не заважай... Уб'ю його, гада... А потім з солдатами сам говоритиму...
Невідомо, що трапилося б далі, але в цю хвилину в повітрі раптом почувся знайомий свист снаряда. Вибух здійняв у повітря сніг і чорні грудки мерзлої землі. Немов підкошені, впали брати Безсалі, впало кілька солдатів, забитих і поранених осколками. Знялася паніка. Скориставшись з цього, Артем швидко помчав до лісу, а Терень радісно кричав йому вслід:
— Біжіть, Артеме, біжіть... втікайте!
Солдати й офіцери кинулись до укрить. Перелякана Софія помчала на конях з такою шаленою швидкістю, що в перший-ліпший момент легкі сани, перекинувшись, могли б скалічити або забити її на смерть. Та про це вона не думала в ті страшні хвилини. Швидше б вирватися звідси, врятувати своє життя.
Снаряди вибухали обабіч, позаду, спереду, і Софія, бліда від страху, наказувала солдатові:
— Жени швидше! Швидше!.. Ну, що ж ти?..— і поривалася сама правити очманілими кіньми, яких нещадно стьобав батогом Гліб Колмиков.
Німці після невеликого перепочинку, влаштованого на час різдвяних свят, почали артилерійський обстріл російських окопів, готуючись до чергової атаки.
А через кілька днів тут же, на передовій позиції, Ніна Черкащина прощалася з Яковом Македоном...
— Вже їдеш? — запитав він, і в голосі його відчулися розгубленість і відчай.— Так швидко...
— Мушу... Не дозволяють мені тут залишатися...
— Розумію...
І замовкли обоє, не знаючи, що сказати в ці останні хвилини вимушеної розлуки.
— До Артема?
— До Артема. Тільки я спочатку Галину Шорохову провідаю, а вона вже скаже, де мені шукати брата.
Він узяв її руки, в очі глянув, і Ніна особливо гостро відчула зараз, що розлука з ним буде тяжкою для неї, що вона любить його, любить безмірно...
— Проведу тебе трошки.
— Хіба що трошки, бо вже коней запряжено... Ждуть мене...
Вони йшли лісовою дорогою. Обабіч них стояли дерева, запушені густим інеєм, і такий же іній посріблив пасмечка волосся на її' скронях, впав холодною окрасою на довгі вії.
— Я, Ніно... Я тепер не можу... без тебе...— Він хвилювався, і його хвилювання передавалося їй, а погляд очей карих грів душу дівчині, сповняв усе єство її незвіданим теплом першого кохання, примушував серце млосно завмирати...
Раптово зупинившись, Ніна сказала:
— Попрощаємося тут.— І мимоволі потягнулася до нього. Сильними, мужніми руками він обійняв її, припавши до губів жадібним поцілунком...
— Я дуже сумуватиму за тобою,— говорив він, дивлячись їй в лице, наче прощався з нею навіки.— Я все хочу знати, все: де будеш жити, що будеш робити... Скажи, писатимеш?
— Писатиму, Якове...— В очах її світилася перша велика й вірна, любов.— Знаю, я теж скучатиму за тобою, дуже скучатиму, але житиму надією, що закінчиться війна і ми з тобою, Якове, зустрінемось... Адже зустрінемось?
— Люба моя, рідна моя! — говорив він ласкаві, ніжні слова і знову обіймав, цілував її рожеві губи, пригортав до своїх грудей.— Я розшукаю тебе, де б ти не була, бо я люблю тебе, Ніно, люблю!..
Наче п'яна, підійшла дівчина до саней, не помічаючи солдата, який нетерпляче чекав її, ледве чутно промовила:
— Рушаймо!..
Цьвохнув батіг, зацокали копита, тонко і дзвінко в морозяному повітрі заскрипів під полозками саней колючий сніг...
17
Ворота були зачинені. Артем переліз через паркан, плигнув у намет. Раніше, коли, бувало, він пізно повертався додому, завжди стукав у крайнє вікно тричі, і мати, відразу прокинувшись, ішла відчиняти йому двері.
І зараз Артем попрямував до вікна. Постукав тричі, прислухався, пішов до танку.
Невеликий садок замело снігом. Нерухомі стояли яблуні, сливи, груші. Ґанок був перевитий лозинням дикого винограду" і на ньому, як і на деревах, лежав густий колючий іній. На протягнутій вірьовці висіла тверда, вкрита памороззю сорочка.
Артем стояв на ґанку перед дверима, але їх ніхто не відчиняв. "Невже матері немає вдома?" І він занепокоєно почав стукати клямкою. Через хвилину з сіней почувся голос:
— Хто там?
— Я, мамо, я, Артем. У сінях стало тихо.
Хвилюючись, мати ніяк не могла в темряві розшукати засув, а розшукавши, не могла одразу витягнути його з хомутиків. Нарешті двері розчинилися навстіж.
Простягнувши руки, вона впала йому на груди і кілька секунд стояла, наче зомліла, неспроможна промовити ані словечка.
Та хіба могла бути більша радість для неї, аніж оця несподівана зустріч із сином?
З очей її котилися сльози, тремтіли плечі, а теплі, знайомі з дитинства, ніжні материнські руки жадібно обіймали його. Здавалося, мати сама ще не вірила своєму щастю і хотіла впевнитися, що це не сон, що перед нею стоїть її син, її Артем, живий, не скалічений, рідний... Але чомусь не в військовій формі, а в штатському.
Він гладив її сиве волосся, цілував обличчя, відчував на своїх щоках вологу її сліз і, хвилюючись, заспокоював матір:
— Не треба... Чого ж плакати? Ходімо, мамо... Ти не одягнена, а надворі мороз... Так і застудитися можна.
— Листа я одержала від Ніни. Дні стали темними для мене, як ніч. Яке щастя... ти лишився живий, живий...
Зайшли до кімнати. На Артема повіяло звичним затишком рідної домівки. Мати засвітила лампу, і тільки тепер побачив Артем, як схудла старенька, змарніла, посивіла. Щоки в неї ще були мокрі від сліз, та очі вже сяяли радістю, ласкою, любов'ю.
— Вони забрали в мене твого батька. Вони хотіли забрати й тебе... Я мало не збожеволіла від горя, коли дізналася про вирок польового суду. Але ти лишився живий, і я щаслива. Ти повинен жити, повинен боротися з ними.— І, посміхнувшись, вона повідомила про новину, яку не могла втаїти від сина, знаючи, що це йому буде приємно.— Я теж допомагаю вам, на заводі буваю, роздаю листівки робітникам, книжечки політичні, брошури... З роботою справляюсь... Шпиків різних та поліцейських навчилася обдурювати. Вони хитрі, а ми повинні бути хитріші за них.
Артем, ніжно обійнявши матір, цілував її в щоки, цілував руки, а вона, вся сяюча, задоволена, дивилася на нього, не відриваючи очей, говорила слова, яких він не чув від неї раніше:
— Хочу за кращу долю разом з моїми дітьми боротися. Хочу й сама бодай трошечки світлого життя спробувати. Бачу, серцем своїм відчуваю велику правду і зрозуміла: вам треба допомагати. Нема у мене іншої дороги...
— Ну ось... Спасибі тобі, мамо... Рідна ти моя, хороша! Вона, отямившись, раптом заметушилася:
— Ти з дороги, напевне, втомився й зголоднів... Зараз води нагрію, помиєшся, а я вечерю тобі приготую.
— Не турбуйся, мамо. Адже я до тебе тільки на хвилинку забіг, провідати... Не можна довго бути... Мене розшукують.
І ці слова погасили в очах матері недавню радість. Вона подивилася на сина, зрозуміла все і більше ні про що не допитувалась,
— А ти все ж таки посидь трохи... Я хоч самовар поставлю, чаєм тебе почастую з вишневим варенням. Є в мене дві банки... Посидь... Я швидко...— і вона тихо вийшла до кухні.
Артем розглядав кімнату. В хаті все було так само, як і два роки тому. Ті ж картинки на стінах, так же любовно на в'язаній скатертині столика розставлені фотографії, навіть червоне яблуко — скринька, в якій мати зберігала нитки, ґудзики, наперстки,— стояло на тому ж місці, відбиваючись у дзеркалі. Тільки ще більшими стали калачики на вікнах, виріс фікус, з'явився в кімнаті кіт. Пухнастий, сонливий, він, розтягнувшись на теплій лежанці, муркотів і мружив очі.
А перед іконою горів червоний вогник лампади. Він нагадав чомусь дитинство, коли маленький Артем ставав на коліна й повторював за матір'ю незрозумілі слова молитви. Давно вже Артем не вірить у бога, а мати, очевидно, ще й зараз молиться вранці та ввечері. Маленький вогник лампади горить рівним неблимаючим світлом, і в його променях виблискує фольгова оздоба ікон, і дивиться на все байдужими очима божа матір з немовлям на руках.
Повернулася з кухоньки мати, спинилася біля дверей. Очі і щоки в неї знову зволожніли.
— Ти б полежав трохи, відпочив, поки я чай подам. Нато-мився, певне, в дорозі.
Хода в неї тиха, м'яка, у кожному слові почувається ласкавість, турбота й водночас тривожна гіркота. їй страшно навіть подумати, що ось він зараз, напившись чаю, піде з дому, в глуху морозяну ніч, піде невідомо куди, і хто знає, коли доведеться побачитися знову. Мати боїться думати про це, намагаючись одігнати тривожні думки і тим самим віддалити час розлуки, забути про неї. Мати сідає поруч сина і знову мовчки й довго дивиться йому в обличчя.
— Ти, мамо, не бійся за мене... Я нове завдання одержу від партії, працюватиму...
Але вона, здавалося, нічого не чула й не розуміла з того, що він говорив.
— Ні вдень тобі спокою не буде, ні вночі. Та чи вистачить же сил? Чи дадуть притулок добрі люди? Бережи себе, Артеме, пам'ятай про мене. Твоя смерть моєю загибеллю буде.
Помовчали. Потім мати спитала:
— Куди ж тепер?
— Знову до Петрограда. Там у мене є товариші.
— Обережним будь. Піймають тебе жандарми — заб'ють або на каторгу... до Сибіру.
Артем посміхнувся.
— Про мене турбуєшся... Ти б про себе подумала.