— Навіщо вона тут, у безодні терзання?
— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.
— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: "Мамочко, я хочу бачити сонечко!". Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!
— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?
— А потім?
— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…
— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина.
— Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?
Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.
— Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…
…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.
— Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму!
За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!
Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.
Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:
— Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!
Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.
— Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.
— Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…
— Дякую, — заплющивши очі, мовила Христина. — Як добре, що ти прийшов. Як добре…
— Йому дякуй, — кивнув на спанієля Сава. — Він розшукав сліди. Якби не він…
Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню.
Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.
ЧАСТИНА
ТРЕТЯ
Вогнесміх
Дитя принесло мені повні долоні трави
і спитало: "Що це таке?".
Що я міг відказати дитині? Я знаю не більше
від нього про сутність трави…
Може, це стяг моїх почуттів, зітканий
із зелених тканин — барви надії.
Чи, може, трава і сама є дитя –
немовля улюблене зелен-дива…
Уолт Уїтмен "Пісня про себе"
В грудях заграв, заспівав урочисто орган…
клавіші в серці, клади на них пальці страждання,
Ти вже не тіло людське, а думок океан,
Море надій таємничих, вітрило жадання.
Грай, мій органе, вічності старанно грай!
У всебуття хай покотяться звуки хоралу.
В грудях у тебе всерадості згублений край!
Просто як слід капітани його не шукали…
…На заході сонця до сторожки прибіг сполоханий Гриць. Уздрівши Христину й Саву, котрі мирно вечеряли за столом свіжими огірками та суницями, полегшено зітхнув, радісно засміявся і кинувся обнімати сестру й свого побратима.
— Ну й чортяка ти! Ні словечка не сказав мені, не прийшов до лікарні. Де, що — ламаю голову. А він — осьдечки, залицяється до моєї сестрички, у пущу його потягло. Так порядні люди чинять? Га?
Сава винувато покашлював, Христина ласкаво гладила брата по схудлих щоках.
— Як ти схуд! Кощій Безсмертний. Батькам нічого не казав?
— Ти що? — злякався Гриць. — Не казав, та й надалі нема в цьому потреби. Матері лише натякни, вона в уяві такого навигадує. Та й батько вже не той, з серцем у нього погано. Гарно, що Сава прибув, змінить його. Батько наш скупенький на похвалу, а про Саву одразу компліментів наговорив.
— А що він сказав? — поцікавилася Христина.
— Хай покортить. А то носа задере Сава. А я оце прискочив на одну добу — повідомити батькам про Юрася і провідати, бо днями їду з редактором Товкачем у відрядження. Мама зраділа, побачивши мене, і одразу забідкалася, що послали молодого єгеря до Христини, а його й слід прохолов. Каже — по смерть такого посилати! І тривога якась її обняла. Щось, мовляв, погане з Христинкою діється, чує моє серце. Біжи та біжи! Ось я й прибіг. Бач, добре, що мамине серце дарма бідкалося.
— Недарма, — спохмурніла Христина. — Тобі можу сказати, братику, що коли б не Сава, мене б уже не було…
— Як то? — аж підскочив Гриць. — Що за страхи вигадуєш?
— Заспокойся, без емоцій. Кажу щиру правду.
І вона розповіла братові все, що сталося. Гриць вислухав, гостро глянув на Саву.
— Що думаєш робити? В район повідомив?
— Який там район. Я знайомим хлопцям у Київ повідомив, що і як. В районі у бандитів є поважні покровителі. Цей вузол треба розв’язувати обережно і вміло. Та й напасники, гадаю, триматимуться поки що подалі від наших місць…
— Дарма так гадаєш. Логіки злочинця передбачити неможливо. Все-таки тримайся насторожі, проведи нараду з єгерями, попередь. Як гадаєш — батькові можна сказати?
— Я б не казала, — озвалася Христина.
— Треба сказати, — помовчавши, заперечив Сава. — Матері не треба, а старому — необхідно. З такими людьми потрібна повна відвертість. Та й що ти зробиш без нього? Він тут господар, знає все до тонкощів. Пораджуся з ним.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Гриць. — Ну, я побіжу, заспокою маму. А ти як — заночуєш тут?
— Ні, ні, — злякано скрикнула Христина. — Він піде в село.
— Добре, добре, — засміявся Гриць. — У твоїй келії поки що нема місця для двох. Але поспішати Саві нема потреби. Хіба не так? Поговори з ним, розкажи про наш заповідник, про свої ідеї…
— А ти не боїшся тут ночувати сама? — ніяково запитав Сава.
— Тепер боятимусь. Але звикну. Попрошу батька, щоб дав рушницю. А втім — не треба!
— Стрільця з тебе не вийде, — згодився Гриць. — Краще добрячого пса завести.
— Це я зроблю, — втрутився Сава. — Привезу з Києва такого тигра, що браконьєри за кілометр обходитимуть сторожку.
— От і гаразд! — зрадів Гриць. — Тоді я побіжу. Саво, постарайся повернутися хоча б до світанку. Христинко, не метай блискавиць. Так воно й буде, бо ж я знаю — розмов вам вистачить до ранку. Раненько я виїжджаю, хотілося б з тобою перекинутися парою слів.
— Буду вчасно, — мовив Сава, ніжно глянувши на дівчину.
— Тоді — гарної ночі. Не забудьте послухати транзистор або глянути в телек, весь світ вирує, про нашого Юрася говорять.
— Телевізор зіпсований…
— Тоді — радіо. Бувайте…
Гриць вибіг у сутінки вечора. І знову Христина з Савою лишилися наодинці. Дівчина якось раптово притихла, прибрала залишки вечері на столі, мовчки принесла й поставила перед Савою транзистора.
— Пошукай передачу. Про Юрка.
Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.
— Люблю живий пломінь, — прошепотіла вона.
Стало затишно. Почувся голос диктора:
— Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…
Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.
— Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.
— Встигнеш, — задумливо мовила Христина. — Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він — щира душа, відкрита до всього шукаючого.
— Повернеться з неба, — повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. — Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…
— Пошукай ще, — попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею — миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.
З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:
— Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…
Очі Христини потепліли.
— Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…
— Чому? — обережно запитав Сава, милуючись нею.
— Не знаю, — похилила голову дівчина.