Галина озирнулась на нього, і їхні погляди зустрілися. Олег відвернувся, але в його очах дівчинка встигла прочитати. "Впіймались!"
В тиші класу уривчасто прозвучав голос Василя Васильовича:
— Кукоба!
Галина здригнулась і встала. Вона стояла бліда, спустивши очі додолу.
— Башмачний!
Дівчинка чула, як устав з-за парти за її спиною Олег.
Учні, нічого не розуміючи, перезирались. У класі стало раптом зовсім тихо, як буває в природі перед грозою.
— Кукоба і Башмачний, вийдіть сюди, щоб вас усі могли бачити, — знову пролунав голос Василя Васильовича. — Це твій, Кукоба, зошит?
Галина кивнула головою.
— А це твій?
— Мій, — тихо промовив Олег.
— Слухайте уважно, — звернувся Василь Васильович до класу, — я вам зараз дещо зачитаю з робіт цих двох (директор кивнув на Галину й на Олега)… цих двох… учнів.
Він узяв зошит Кукоби і почав читати:
— "Найкращі твори Панаса Мирного — роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та повість "Лихі люди". Головний герой роману "Хіба ревуть воли…" — Чіпка. Хто такий Чіпка? Це сільський парубок. Важке злиденне життя та панський гніт призводять до того, що Чіпка стає розбійником. Панас Мирний в образі Чіпки показує в своєму романі протестанта проти панського ладу, проти залишків кріпацтва".
А тепер з роботи Олега Башмачного:
"Найкращі твори Панаса Мирного — повість "Лихі люди" та роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Головний герой роману "Хіба ревуть воли…" — Чіпка. Хто такий Чіпка? Це парубок із села. Панський гніт та важке злиденне життя призвели до того, що Чіпка робиться розбійником. Панас Мирний в образі Чіпки показує в своєму романі протестанта проти залишків кріпацтва".
Учні завовтузились, зашепотіли, а Василь Васильович читав далі:
— У Галини Кукоби:
"Письменник пояснює соціальні причини появи такого протестанта. У Чіпки багатії віднімають останній клаптик землі. Чіпка не знаходить правди. Але не знаходить і революційного шляху".
У Олега Башмачного:
"Письменник пояснює соціальні причини появи такого протестанта. Багатії відняли у Чіпки останній шматок землі. Чіпка не може знайти правди. Але не знаходить і революційного шляху"…
— Досить, — закінчив Василь Васильович. — Я далі читати не буду. Так усе з початку до кінця. Те, що в зошиті Башмачного, знайдемо майже дослівно і в зошиті Кукоби. Я питаю — що це означає?
Галина й Олег стояли мовчазні, не сміючи глянути у вічі ні директорові, ні своїм товаришам. Тоді хтось із школярів голосно сказав:
— Вони списали. Одне в одного…
— Списали… — зашелестів клас.
— Справа ясна, — сказав Василь Васильович, — справді списали, тільки не обоє, а один з них списав у другого.
І тут глухо прозвучав голос Олега:
— Василю Васильовичу… це я списав… І я даю слово, що…
— Почекай трохи, слово даси потім. Що ти скажеш, Кукоба?
Галина підвела голову. Яка ж вона важка була зараз, ця голова! Як же важко було глянути на клас! Хоч би один підбадьорюючий, співчутливий погляд!
— Василю Васильовичу… Башмачний списав у мене, і я…
Галина запнулась.
— А ти — що?
І тут знову обізвався Олег:
— Я дуже просив, і вона… той…
Дівчина метнула очима на Башмачного. Він багато встиг прочитати в її погляді. Він зрозумів — слово "записка" не повинно зірватися з уст.
— Башмачний просив… І я дала йому списати…
Ніколи не бачили школярі Василя Васильовича таким розгніваним. Його пальці тремтіли, блакитні ясні очі потемніли, він увесь палав щирим, глибоким обуренням.
— Чуєте, як усе це надзвичайно просто: попросив списати і списав! У Кукоби не вистачило слів відмовити! Надзвичайно просто! А чи подумав хто з вас над тим, що ви вчинили? Кого обдурити хотіли? Мене? Своїх товаришів? Ні, себе обдурили, себе! З себе посміялись! Думаєш, Кукоба, ти "визволила" товариша? Ні, ти його не визволила, ти його на глибоке штовхнула! На глибоке! Ти — відмінниця й піонерка! Ти — ланкова! Який чудовий приклад для інших — чи не правда?
Галина затулила долонями обличчя. Гарячі сльози зрошували щоки. Вона почувала, що немає їй ніякого виправдання. Кожне слово Василя Васильовича, здається, навіки западало в серце. В усьому провина тільки її. Записка? Що — записка! Дурниці, записка не виправдує її вчинку…
— Чому всі виконали завдання, — продовжував Василь Васильович, — і виконали прекрасно, чому тільки ти, Башмачний, вирішив списати? Чому ти гадаєш, що твою роботу має виконувати хтось інший? Який же громадянин Радянського Союзу з тебе виросте? Де ваша піонерська гідність і чесність?..
Багато ще гірких, але справедливих слів почули Галина й Олег від Василя Васильовича. Обоє дали щиру й урочисту обіцянку ніколи не повторювати того, що вони вчинили. Це була обіцянка перед усім класом.
Тут же Василь Васильович дав Кукобі й Башмачному нову тему для завдання.
На перерві Галина не вийшла з класу. Вона сіла на віконній лутці і мовчазно дивилася на весняний зелений сад, залитий сонячними бризками. У неї не було зненависті до Олега.
— Сама винна, — шепотіла дівчинка. — Записки своєї злякалась… А дати списувати — це, виходить, не страшно і… не соромно?
Несподівано вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Вона бачила очі — пронизливі, широко розкриті очі… І докір, і зневагу, і німе запитання — все прочитала в тому пильному погляді Галина. Вона бачила тільки ці очі — такі знайомі і незнайомі, такі рідні і… такі чужі.
— Сашо! Сашо!
Цей поклик мимоволі злетів з її уст. Сашко Чайка стояв біля неї. І це не був той Чайка, якого знала Галина. Це був не той Саша, з яким вона читала вкупі "Мартіна їдена" й "Капітанську дочку". Холодком віяло від його карих очей, в усій постаті було щось чуже, навіть вороже.
Галина повільно встала з лутки, і обоє вони — школяр і школярка — стояли одне перед одним, не знаючи, що сказати…
— А я думав, що ти… — ворухнулись губи в Сашка.
— Сашо… Сашо… Ти нічого не знаєш…
— Увесь клас знає. Не думав я, що ти… Мені що — давай списувати… Та чому саме Башмачному? Нового друга собі знайшла? Подружилася? На грунті списування!.. Х-ха!..
— Сашко, ти не маєш права таке говорити… Який грунт?.. Я нічого ще тобі не розповіла.
— Розповідай Олегові.
Галина хотіла щось сказати, хотіла крикнути, що він, Сашко, не знає, як усе це трапилось, та в коридорі різко задзеленчав дзвінок, і в клас ускочила галаслива дітвора. Чайка круто повернувся й пішов на своє місце.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Поєдинок на морському березі
Піонервожатий на перерві підійшов до Башмачного і тихо запитав:
— Як це трапилось?
— Максиме, я дав слово, що це ніколи не повториться.
— Знаю. Тільки для мене цей вчинок такий несподіваний, що просто не повірив спочатку. Мені здається, що ти не все сказав. А щодо Галини, то я ніяк не можу припустити, що вона погодилась дати тобі списати. В чому ж річ?
Олег мовчав.
— Сьогодні ми ставимо це питання на зборах загону. І, мабуть, доведеться, як це не важко, виключити вас з піонерорганізації. Напевне, умовно.
Від допитливих очей вожатого не сховалось, як здригнувся Олег і як блідість торкнулась його обличчя.
— І Кукобу? — глухо спитав він.
— Звичайно, її теж, — відповів Максим. — Я, звісно, напевне не можу знати — це як вирішать збори, але настрій у всіх такий, що… Одне слово — вони вже тепер висловлюються за виключення.
Олег не знав, що за кілька хвилин перед цим Максим мав розмову з Василем Васильовичем. Вожатий просто заявив, що ні Кукоба, ні Башмачний, безумовно, не розповіли всієї правди і обмежились тільки визнанням своєї провини. За цією історією, безперечно, ховається щось інше, бо Кукоба не могла дати свого зошита, хоч як би її просив Башмачний. Тим більше, що з Башмачним вона, здається, не дуже приятелює.
— Ви знаєте, товаришу Чепурний, — замислено відповів директор, — у мене теж увесь час таке почуття, що вони щось приховали. Не все сказали. Ви не помиляєтесь. Та що тут могло бути?
— Треба, щоб вони розповіли все. Я не знаю, в чому тут справа, але на зборах ми поговоримо. Спочатку я скажу кілька слів Башмачному. Мені здається, що на піонерських зборах він буде відвертим.
Слова вожатого про те, що Кукобі загрожує виключення, викликали в Олега вихор тривожних почувань ї думок. Це були дуже болючі й бентежні думки. За віщо ж виключати Кукобу? Адже у всьому, зрештою, винен тільки він. Але як же розповісти про все? Про записку не можна обізватись жодним натяком. Він дав про це Галині чесне піонерське слово. Він його не може переступити.
Так і не вирішивши, як йому діяти, Олег почав чекати зборів.
З такими ж важкими почуваннями чекав зборів і Сашко Чайка. Вчора після уроків він бачив, як Галина намагалась поговорити з ним. Про віщо ж говорити? Не треба ніяких виправдань. Він нічого не хоче слухати. Він повернувся до Галини спиною і зник у юрбі товаришів.
Вчинок Кукоби глибоко вразив Сашка. І переживав це болюче Сашко тому, що в змові з Галиною був саме Олег. Адже Галина знала, як Башмачний завжди глузував з Сашкових віршів, як завжди намагався його принизити. Згадалась тут і та бійка, коли Сашко опинився на підлозі, притиснутий Олеговим коліном. Все згадалось. Завжди сама Галина не дуже прихильно висловлювалась про Олега.
І ось… маєш! Цей самий Башмачний, ворог Сашкових віршів, одержує від Галини любо-мило її зошит!
Удома того дня Сашко був неуважний і насуплений. Він не схотів подивитись навіть на акваріум, якого зробив малий Івасик. І навіть десяток крабенят у цьому акваріумі не зацікавили його.
— Ти не хочеш дивитися на крабенят, бо в тебе зараз не порожня голова? Еге ж? — допитувався Івасик. — А я знаю, що в твоїй голові!
— Ну й гаразд, — буркнув Сашко.
— У твоїй голові вірші! Ось що, — весело висловив своє переконання Івасик. — А коли в тебе буде порожня голова, тоді ти й на акваріум подивишся, і на крабенят. Я знаю, що з порожньою головою ти на все подивишся…
Голова у Сашка сьогодні справді не була порожньою. Важка була голова. Тільки Івасик помилився — не до віршів було Сашкові. Думки гнітили хлопця. Він зненацька зрозумів, що ніколи вже, ніколи не буде другом Галині. І так шкода стало тих чудових вечорів, проведених за спільним читанням улюблених письменників, тих вечорів, коли вони вкупі готували уроки, допомагаючи одне одному. Ці вечори вже ніколи-ні-коли не повторяться…
Невесело почалися збори піонерського загону.