Запорожцю потрібні були матерії і прикраси для його костюму, потрібна була добра рушниця, пістолет, кинджал і набірна кінська збруя з чапраком, і він, не маючи чогось у себе, йшов за цим у Польщу, а Польщі давав своїх степових коней, свою рибу, вовну своїх овець, сало. Торгівля, таким чином, мала зближувати обидві сторони, а між тим гайдамаччина і стояла на самому рубежі двох держав і заважала цій торгівлі, так що тимчасово вона майже зовсім припинилась, і лише зрідка бачили на польських ярмарках запорожців, які, виручивши за свій товар багато польських грошей, гуляли на виду у польської шляхти, бажаючи показати цим, що для них гроші — пусте. А коли гуляв запорожець, то тут і музика, і танці, і невід’ємна принадлежність гульні — бандуристи, які прославляли діяння славного козацтва.
До шістдесятих років правильні стосунки лівого і правого Придніпров’я, порушені було гайдамаччиною, відновлюються.
За це заспокоєння країни поляки особливо дякували кошовому Лантуху. Так корсуньський губернатор Суходольський надсилав йому зшиті сорочки і дякував за те, що з пашпортом, виданим йому Лантухом, він безпечно переїхав усі степи до самої Січі, і ніхто його не чіпав. Лисянський губернатор Кржимовський прямо каже Лантуху, що він своїми розпорядженнями вміє "своєвільне гультяйство суворо карати і стримувати, через що тепер польські поміщики, спокійно живучи у Польщі, Господа Бога за його доброчесність молять" (1761). Найкрупніший магнат польської України, у якого було кілька сот тисяч селян в тій країні, Франц Селезій Потоцький, воєвода землі київської, генерал або предводитель провінційних сеймів, головний регіментар всіх українських військ Речі Посполитої, коли Лантуха знову зробили кошовим, за представленням графа Румянцева, так, між іншим, вітає кошового з новою посадою: "З нагоди покладання на вас з волі її імператорської величності влади над військом вашим, і знаючи розсудливі ваші розпорядження до влаштування своєвільних людей і тим забезпечення миру у краї нашому, бажаю вам довголітнього правління і так далі" (1762 р.).
Усі ці виявлення вдячності Лантуху за тимчасове заспокоєння країни від гайдамацьких нападів ясно говорять про те, в якому страху тримали Польщу українські гультяї, а з іншого боку свідчить про безслав’я Речі Посполитої, яка була невзмозі сама покарати винуватців свого неспокою. "До чого дійшов тепер чудовий наш край, маючи стільки джерел могутності! (говорить поляк, сучасник гайдамаччини). Немає нам ні поваги сусідів, ні безпеки всередині держави. І всьому цьому причиною гордовитість наших магнатів. Вони не хотіли слухатися королів своїх і всіляко старалися послабити у народі повагу до престолу. Отруїли життя віденського героя. Августу II піднесли гірку чашу, хоч, можливо, і по заслугах. А що найгірше за все, на сеймі, прозваному "німим", відняли у вітчизни останні сили, розпустивши народне військо і зменшивши його до кількох тисяч. Сам нинішній король наш не був би нам таким остогидним, якби вони не зв’язали йому руки. У них доволі платного надворного війська, та вони його тримають тільки для власних потреб. Жалюгідне життя ведуть наші пограничні обивателі, перебуваючи у постійній тривозі і побоюваннях". Значить, яким би не було потворним життя у російській Україні, але у польській воно було ще потворнішим. У російській історії ми бачимо, наприклад, що сили народу, які прагнуть розгулу, притікають до тих околиць держави, де найменше тривкий суспільний лад, і тому народні смути переважно розігрувались в районі середнього і нижнього Поволжя. У той час, коли російські війська, під проводом Грозного, стояли під Казанню, все Поволжя було під владою великоросійських гайдамаків, якими можна назвати буйні ватаги козаків, що тинялись по південно-російських рубежах Росії, під проводом Єрмака, згодом підкорювача Сибіру. Повільно встановлювався громадянський лад у Поволжі. Воєводи, які правили цим краєм у XVIII столітті, були не кращими за людей, котрі управляли польською Україною у половині XVIII століття, хоч були незрівнянно грубіші від останніх. Воєводи ці, як і польські губернатори України, не могли влаштувати і убезпечити краю, яким правили, і цей край, легко ставав здобиччю таких гайдамаків, як Степан Разін та його сподвижники. У XVIII столітті громадянський порядок, як у Поволжі, так і в польській Україні був одинаково слабким. Хоч воєводи і коменданти поволзьких міст, без сумніву, нічим не були нижчими за воєвод і комендантів більш центральних міст російських, однак вони нічого не могли зробити для заспокоєння Поволжя у той час, коли в центральних губерніях цей спокій вже давно не порушувався такими смутами, як щорічна поява розбійницьких зграй. Губернатори і коменданти поволзьких міст — Якобі, Кречетников, Циплетєв, Перепечин, Меллін, Юнгер, Піль, Бошняк, — не мали у своїх руках досить сили, щоб з напівдикої країни, куди все йшло шукати або волі, або поживи, зробити щось подібне до центральних російських губерній, де давно вляглося бродіння. Те саме було і польській Україні, де Потоцькі, Браницькі, Яблоновські, Сангушки, Любомирські і Радзівілли, незважаючи на свої матеріальні сили, були так само безсилі навести порядок у країні, де державні елементи ще не вклалися у струнку систему, як безсилі були Якобі, Кречетникови і Циплетєви у Поволжі.
Таким чином, ми бачимо у всіх явищах, що супроводжували розвиток державного життя у нижньому Поволжі і в нижньому Подніпров’ї, примітну аналогію, яка повинна була врешті привести і там, і тут до аналогічних результатів. І там, і тут народні рухи відбуваються біля двох найбільших рік Росії. З самого заснування громадянського суспільства у Росії, Волга і Дніпро, були ареною, де народне молодецтво показувало свої сили. Дніпром колись ходили варяги через усю нинішню Русь до Візантії; це були свого роду завзяті добрі молодці, які при норманській схильності до гайдамацтва, робили набіги на Русь і на Грецію. Ватажки скандинавських гайдамаків, Аскольд і Дір, взяли зі своїми ватагами Київ, подібно до того, як російський ватажок Єрмак взяв згодом Сибір і віддав її Росії. Як варяги ходили Дніпром, так потім новгородські добрі молодці, "ушкуйники", ходили Волгою, і подібно українським гайдамакам, наводили страх на болгар, що володіли Поволжям, і пізніше на татар казанських і золотоординських. Коли новгородську вольницю в рамки державності і Поволжя було підкорене Росією, то через відсутність новгородських "ушкуйників", Волга привабила до себе інших добрих молодців, починаючи з Єрмака, Разіна, і кінчаючи Замітаєвим. Коли у Києві зміцніла державність, бродячі сили народу, або що теж українські "ушкуйники", або завзяті добрі молодці, пішли зі своїм молодецтвом на низ Дніпра і довго не підкорялися державним формам і вимогам порядку. Значить, і на Волзі, і на Дніпрі йшло все те, що не могло ужитися у своєму суспільстві і підкоритися відомим порядкам. Та коли бродячим народним силам стало тісно жити і в Запорожжі, вони виділились звідти у вигляді гайдамаччини, як і у Поволжі виділилась понизова вольниця.
Повторюємо, все це було лише на Волзі і на Дніпрі, і нічого подібного не було ні на Двині, ні на Оці. І на Волзі, і на Дніпрі утворилася ціла народна література, що оспівувала подвиги народних героїв, починаючи з XVI і кінчаючи XIX століттям, і знову ж таки нічого подібного не було ні на Двині, ні на Оці. Врешті і на Волзі, і на Дніпрі одночасно відбулись останні народні спалахи надзвичайного розмаху — пугачівщина і коліївщина, тобто урочистість явищ народного життя і більш-менш близька однаковість стану народу у тій та другій місцевості привели до однакового результату і там, і тут. Отже, і там, і тут, якщо сталось те, що сталось, то інакше й не могло бути, тому що і те, і друге явище — і пугачівщина, і коліївщина, були неминучі.
Але хоча всі явища в історичному житті народів здійснюються за незмінними логічними законами, а відтак неминучі, та з цього зовсім не виходить, що і те, що сталося у Поволжі і в Подніпров’ї у другій половині минулого століття, неодмінно повинно було статися. Всього цього могло й не бути. Походження одного історичного явища від другого є кращим доказом того, що якби у Поволжі і у всій Росії, а також у Подніпров’ї і всій південній Росії і у Польщі, не було того, що було у XVII столітті в цих країнах, якби становище цих країн було більш відрадним, ніж було насправді, то не вийшло б того, що вийшло у XVIII столітті. Отже, якби ті, кому ввірені неминучим ходом подій долі народу, більше дбали про його добробут, то ні в Росії, ні в Малоросії, ні в Польщі цей народ не страждав би ні у XVII, ні у XVIII столітті, і не змушений був би у цьому останньому столітті заявити кровавим протестом про те, що про нього забули, про нього не дбали, що йому нестерпно жити. І там, і тут повторився незмінний закон історичної відплати. Якби на добробут народу у свій час була затрачена праця, якби своєчасно потурбувалися про те, щоб народу легше жилося, то не довелося б пізніше так дорого поплатитися за ту недбалість, з якою ставилися до цього народу ті, хто мали і силу, і можливість дати народу кошти для життя і у крайньому разі не дати йому вмирати з голоду — не дали ні того, ні другого, а разом з тим не навчили його навіть тому, чому повинні були навчити. Через те і склалося і у великоросійського, і в українського народів уперте переконання, що увійшло у повну силу в минулому столітті, про те, що панів треба знищувати; російський народ говорив, що господ "по руках" розбиратимуть, тобто які в кого руки — білі, ніжні або чорні, грубі, мозолясті, і в кого білі руки — тих знищувати. Це народ і виконав у свій час. А український народ мав переконання, що для того, аби на тому світі перейти через вогняну гору, треба набрати цілий лантух панської, польської і єврейської крові і з цим йти на той світ. Ось народ і намагався наповнити лантухи кров’ю у той час, як пани так безтурботно грали і своїм життям, і життям народу, і життям всієї держави.
Таким чином, скільки вся Росія винна у пугачівщині, стільки ж уся Польща, сама того не відаючи, а так само і владні елементи в Малоросії, винні у гайдамаччині і уманській різні.
До уманської різні ми й приступимо тепер.
Розділ XI
"Уманська різня, або як кажуть поляки "Rzeź Humańska", "Уманська біда", "Бунг Залізняка і ГОНТИ" або "Коліївщина" має такий же стосунок до історії гайдамаччини взагалі, як пугачівщина до історії поволзької понизової вольниці.