— І вона подала клаптик зіжмаканого паперу — не в одній, мабуть, сумці терся.
— Це вони, тато, написали? З фронту.
— Сядь коло мене. Сядь отако, — Трояниха всадовила Вовку собі на коліна, обняла, наче малого, він тілом, потилицею відчув, як рівно, з теплим повівом дише мати, немов хоче заколисати його. Але щось нетерпляче й уперте бунтувало в ньому: "Ну кажи… швидше!" Хлопець помітив, що й Василина з Надійкою, витягнувши по-гусиному шиї, не зводять із Троянів очей. І вони ждуть.
А мати чомусь не квапилась, і це дратувало Вовку. Вона ж так марила, так стлівала душею за батьком. Уночі, бувало, Вовка прокинеться, чує: щось крутить, колотить матір, крізь сон бурмоче вона, а то раптом підведеться, незрячими очима втупиться в темний куток, ніби прислухається: "Це ти, Андрію?" — скрикне і хоче бігти, та в стінку — тиць… сахнеться, довго-довго сидить на ліжку, сполотніла й простоволоса, приходить до пам’яті. Кожною кровинкою в тілі, кожним нервом ждала вона: ось-ось постука. І таки виболіла, викликала з пітьми оту цидулку-мучительку. То чому ж зараз вона якась дивно спокійна? Так думав Вовка, бо не бачив її у перші хвилини, саме тоді, коли мати взяла з Ольжиних рук вицвілий потертий косинець. Взяла і… опам’яталась десь у степу. Багряні маки. Багряне небо. Гіркий полиновий дим, за горбом село. Ні душі коло неї — сама. В жмені — мокрий клубок паперу. Як вона бігла з цим листом, від кого тікала, куди й чого, — не могла збагнути.
За півдня, до Вовчиного приходу, все перегоріло, відгуло в її душі, терпким попелом уляглось на дні серця. Зараз лише тенькала раз у раз натягнута, мов струна, болюча жилка в скронях: живий, живий, живий…
— Мам… Не мовчи… З фронту прийшло? — знов нагадав Вовка.
— І я думала: з фронту. Все туди, як сонце заходить, було, позираю. До нього покотилося, думаю. А він з іншого боку озвався.
— А що, в госпіталі? — напружився Вовка. Куценька тінь колихнулась на стіні. То Надійка похитала Вовці головою: "Ні, ні, не в госпіталі… Ти слухай".
— І як воно виходить у житті, — ніби сама до себе говорила мати. — Майже коло дому був. Ну, не коло дому, під Уманню. Рукою подати. Та якби знаття — полетіла б до нього, пішки подалася б. Балками, ярами, де біжком, а де повзком. Хоч краєм ока побачила б. Хоч води піднесла б…
— Ма, що ти плутаєш? Він Умань брав?
— Його, сину, взяли. В полон. Восени, як наші Дніпро штурмували, підбило його… понесла течія до німців. Три місяці. За колючим дротом.
— І зараз?
— Зараз… — вона запнулась. — Звільнили батька… Зараз перевіряють. Різні люди були. Ті, що з окопів тікали.
"З окопів? З яких окопів? — хлопця кинуло в жар, зняв із плеча свого материну руку. — 3 вагона батько тікали, це так…" Вовка глянув у куток, де принишкли дві тіні. Нараз перед ним розступилась пітьма, золотистими валками розлилося житнє поле. З батьком лягли вони під копицею свіжої соломи. Десь гуркотів комбайн, била крильми, скликала свій виводок перепелка. А батько, блаженно розкинувшись на пахкій соломі, впивався духом теплої землі, рутою-м’ятою літньої блакиті. Здалось, не тільки він, а й витерті, аж білі чоботи, і злиняла сорочка, і пшеничні вуса його — все в ньому і на ньому відпочивало після жнив’яних турбот. І Вовка, мале зайча під боком у батька, лежав на його твердій мускулистій руці, дивився теж у голубу височінь.
— Небом ніяк не намилуюсь, — сказав батько. — Така в ньому спокійна богатирська сила. Небо й степ — для крилатих. Для гордих людей і птахів… А колись уже, сину, був я попрощався з усім — і землею, і небом, і з твоєю, Вовко, матір’ю… Тебе, жук, не було ще тоді…
— Як не було? Куди ж я подівся?
— Ну, значить, не приніс ще тебе лелека, — батько смішно стовбурчпть біле остюччя вусів, потім серйозно: — Було те, сину, в двадцятому. Ми тільки побралися. Мати в обозі, а я з третьою ротою — на прорив, до Богуслава. Зійшлися на Росі з поляками. Лобом в лоб стукнулись. І в нас багнетів немає, і в них так само. Давай у рукопашну. Хлопців моїх обойма, а в них батальйон, не менше. Пруть, валять, як сарана, п’яні в дим. Трупом, тілами нас завалили, сніг аж чорний. Зубами просто гризли тих, хто ще стояв. І в цій гарячці жахнуло мене в спину. Куля сюди й навиліт, — батько торкнувся лівого плеча. — Вже й не знаю, як згребли мене, безкровного. Коли очнувся, хотів на бік повернутися — еге, задубів, лежу колодою. І хитає мене сюди-туди, як полову в решеті. Ліва рука, немов чужа, бовтається десь у повітрі. "Куди ж мене кинули?" — думаю. Дивлюсь: старенький вагон. Внизу, на полу, очевидно, збилися в купку люди. Жмер, Падня, Залойко — всі мої, з третьої роти. В тамбурі, бачу, вогник блиска, буржуйка, вартовий куняє, білополяк. Значить, везуть нас, думаю. А куди? У свій тил? Чого ж роздягли до рубця?
На розстріл — точно. І тут неясно зринуло, як нас у Богуславі допитували — занили десна, де вибиті зуби. Ну ось, думаю, і все, Андрію, відвоювався. Згадав хлопців своїх, з якими побратався в окопах, на фронтах революції. Згадав степ інгульський, батьків. Сказав останнє слово Оксані, матері твоїй. "Пробач, — сказав, — солдатська доле, що з-під вінця вийшла ти вдовою…" Отак прощаюся з жінкою, з молодим життям, а тим часом, несвідомо, ковзаю здоровою рукою по стіні. Да, забув: лежав я на верхній полиці; видно, хлопці поклали мене, бо весь у крові. Загледів, нарешті: поруч вікно, замерзле, пальцем проведеш — рипить, наче крохмал. Морози люті стояли в ту зиму. Спідня сорочка прикипіла до скла, живцем одірвав її. Лап-лап рукою по рамі. Гвіздок. Лежу й розхитую бездумно його. Коли це дмухнуло снігом — рама відхилилась. Чую: стукотять колеса, вищить хурделиця. Поїзд тихенько повзе під гору. А мене вогнем обпекло. "Це ж порятунок!" — думаю. Підкликав Залойка, здоровий мужик був, жеребця кулаком збивав. "Тихо! — кажу. — За мною по одному"… Вийняв раму, згорнувся калачем (помирать — так з музикою!) і сторчма у замет.
Словом, на ранок прийшли до своїх. Всю ніч блукали нетрями, босі греблись по снігу, ледь живі були, а таки доповзли. Нас уже списали в штабі. Розвідка донесла, що мене й хлопців повезли на страту в Совиний яр, а ми — здрастуйте, явились із того світу… Уяви собі, Вовко, чого тільки не передумала тої ночі наша бідна матінка!
Тоді було таке юне, таке чисте небо, десь мирно вуркотав комбайн, сонцем пахла житня солома, Вовка ще не знав страшної буденності війни і слухав батькову розповідь, як одну з небилиць про злого змія; тоді війна для хлопчаків була не більше, як захоплююче кіно, де ура! вперед! дайош на Махна. Війна-голодавка, війна-каліцтво прийшла до них пізніше. Мабуть, лише зараз, коли Вовка тримав у руках батьків косинець, давня казка про втечу з полону обернулась для нього жорстокою правдою. Ніч, хуртовина, майже голі бійці, закривавлені, обморожені, продираються хащами, повзуть по заметах, по глибокому снігу. Ноги як подушки, обвуглені щоки, вони падають, знов бредуть, і одна думка веде їх, напівживих: на волю… до своїх… Степ і небо — для крилатих.
"Хто ж з окопів тікав? Батько?" — силкується зрозуміти Вовка материні слова. Йому здається, що Надійка хмурить лоб, хоче по-своєму втішити: "Всі вони, Вовко, такі… батьки". "Брехня!" — жарка пітьма застеляє очі йому, хлопець стримує крик, торсає матір:
— Звідки він тікав? З німецького табору?
— Що з тобою, сину? — мати стурбовано гладить його спітнілий вихрик, його нервово напружену шию. — Радість така… живий, озвався батько. А ти…
— Ну, скажи, скажи!
— З табору, звісно. Тричі нору копав під колючим дротом. Раз уже вирвався був. Зловили… Собаками. В барак до смертників кинули. Але тут наші… В кільце, звільнили весь табір.
"Ну от, бач!" — зиркнув Вовка туди, де мружилась, догорала свічка. "Я ж нічого, Вовчику, — тріпнула кісками Надя. — То здалося тобі…"
— А зараз куди він, — допитувався Вовка, — на фронт чи додому?
— Пише, що для служби вже не годиться. Перевірять їх і відпустять… на поправку. Там, видно, сама тінь од людей.
— І батька перевірятимуть? Хіба не знають його?
— Ех, дитя, дитя! — журно усміхнулася мати. — Світ для тебе — п’ять пальців. А ось подумай: ні орденів у нього, ні документів… Все пропало. Хто він — не заглянеш у душу. Того й передав батько цидулку одним товаришем: так і так, мовляв, якщо живий хтось із рідних чи знайомих, хай напише в комісію, ким він був, як воював ще в гражданську, як під обрізами закладав комуну в степу.
— А знаєте, що ми пошлемо татові? Ой, зараз побачите! — Вовка випурхнув з материних обіймів, скочив на кушетку, шурхнув рукою під стіну — туди, де ховав свій автомат, але витяг не "ППШ", а невеликий пакунок. — "Що це?" — підхопилася мати. Василина й Надійка теж підійшли до збудженого хлопця. Трісь! — лопнула зав’язка, на підлогу впав якийсь шкураток. Вовка зубами розірвав спідню обгортку — так нетерпілось йому! — і щось вишнево-гаряче блиснуло з ватяного кубельця.
— Пізнаєш? — передав у материні долоні те, що іскрилось жарким рубіном.
Трояниха обережно ступила до вогню. Усі четверо схилились над свічкою. Надійка, як те мишеня, просунула голову поміж дорослими. Її очі, повні дитячої цікавості, так і тяглись до Вовчиної знахідки. Перше, що вона побачила, — широку й темну долоню бригадирки. На долоні — мідний кругляк. Ні, не простий кругляк, а ціла картинка, витиснута в металі. Ось підковою — вінок із дубового листя. В центрі, як сонце, маленьке вічко, від нього промінь — багнет, молоток і, очевидно, плуг. А над всім цим — червоне знамено, стяг революції з палаючим закликом: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"
— Орден, — сказала Надя.
— Орден, — сказала Василина.
— Орден, — сказала мати. — За Перекоп Андрію дали… Орден Червоного Прапора. Фрунзе йому вручав, як зараз пам’ятаю той день…
Трояниха, немовби опам’ятавшись, здивованим поглядом обвела хату, знайшла притихлого сина — тут він, під рукою.
— Волошко… де ти взяв? Як ти зберіг?
Хлопцеві наче кропивою натерли щоки — так пашіли вони. І голос охрип від хвилювання. Збиваючись, Вовка розказав, як воно було. А було дуже просто. Коли німці підійшли до села, кинулись хлопчаки рятувати своє найдорожче. Той іспанку ховав — під стріху, той наган з пістонами (все-таки зброя!) — у колодязь між цямрини, той заганяв у депо-димохід свій паровоз (бо червона ж зоря на ньому!).
А Вовчин скарб — "Читанка" та казки Пушкіна.