А потім — стежкою в чагарниках над кручею.
Нарешті зникла й остання доріжка, мов скочила з обриву у провалля.
Йосиф розсунув віти миртів, обплетені чорним бронзом плюшевих гірлянд. Схований у скелі прохід сковзнув ящіркою під водяну запону водоспаду. Вона затягла вхід до печери.
Непомітним дотиком ноги Йосиф немовби вичарував нову стежечку. Бо струмінь водяної запони несподівано ніби відсунувся набік: падав лише вузьким потічком з одного тільки боку. І відкрився вхід у розщілину скелі.
Останній промінь сонця впав у печеру й укрив золотом пурпурові троянди. Потім освітив і хрещаті квіточки південного жасмину.
Білі, позолочені сонцем, дрібні, неначе воскові хрестики жасмину[270] вимальовувалися на майже чорній зелені миртів.
"Мов ті хрещаті зірочки на стелі єгипетських святинь!" — згадала Прокула давнє враження, а з ним і ту щасливу, першу й останню з Понтієм, подорож до острова Філе…
І знов, як перед хвилиною, стиснулося серце…
Йосиф відгорнув тяжкі листки агав. Їхні сріблясто-зеленуваті мечі оберігали вхід до ще глибшої печери. Там, у скельному масиві, біліла вже не стежка, а лише щілина[271].
Прокула зробила крок і затрималась. Сперлася рукою на скелю.
Пилат схилився, роздивляючись, на що йому вказує дружина. Була то рослина, що перекинула свої гірлянди з темними — аж до темно-фіалкового відтінку пурпуровими квітами над стежкою-розщілиною.
Пізнав їх і Понтій: були це ті квіти, що їх колись подала Прокулі Гела на пасіці…
— Квітка нещастя! — промовила Прокула. — Я далі не піду! Почекаю на вас тут.
І сіла на кам’яному виступі.
— Але, світла доміно… — почав Ариматейський.
Та Пилат перебив його:
— Облиш, приятелю! Вона сама, як скеля… невблаганна!
Йосиф замовк і пішов уперед.
Спинився перед рівною скелею, чогось пошукав у заглибині — і немов рука невидимого велетня посунула важку кам’яну брилу.
Поза нею блиснуло тьмяне золото. М’яко засвітилося зеленим світлом, немов велике око, оточене переливчастим мерехкотінням "місячних самоцвітів".
Казковою квіткою віддзеркалювався келех у полірованій лазуритовій плиті стола, мов у плесі містичного ставочка[272].
Із склепіння скельної печери спускалася на ланцюгах велика лампада. Але наче не вона освітлювала печеру, а видавав світло келех, налитий по вінця сяйвом.
Пахло ароматом перських троянд, солодким і сумним, як жаль за втраченим щастям, що його до розпуки хочеться собі повернути.
Кілька хвилин стояли обидва мовчки. Нарешті почулися тихі слова Йосифа:
— І поза межі гробу стелиться надія…
Промовив ніби для себе.
Його погляд не відривався від осяйного келеха. Так само не відривався й погляд Пилатів. Але прокуратор не відповів нічого. І в присутності свого єдиного приятеля почував себе однаково самітним.
Був сам… Тільки зі своїми думками. А вони, мов писані на довгому сувої, розгорталися перед його духовим зором:
— Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І — не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?.. І от надходить уже вечір мого життя.
І рухом жалоби, як на похороні, прокуратор Юдеї накрив свою голову краєм тоги…
IX. ЗЕМЛЯ І НАРЕЧЕНА[273]
Тим часом Кай будував своє особисте життя в Таррагоні.
З його приїздом стара таррагонська садиба Понтіїв помолодшала й роз’яснилась усміхом.
Оселю Понтіїв звичайно називали Преторією, бо ж Понтій Пилат був також якийсь час по батькові претором[274] у рідному місті.
Відділені від столиці римські провінції притримувалися старих звичаїв і назв. Тому й Таррагона воліла стародавні назви для домів своїх визначних громадян, лишаючи нові наймення, як "deversario", insula"[275], столиці Римові.
Для Пилата Таррагона не мала привабливості. Була-бо неприємною згадкою про першу в житті потребу уступити чужій волі.
Тут мусив він схилитися перед рішенням свого батька й розпочати, саме в Таррагоні, свою службову кар’єру, "як годиться римському громадянинові".
— Мусиш спочатку послужити державі, як magistratus[276]! — вирішив старий Понтій. — Коли ж досягнеш зрілого віку, повернешся до землі, як це чинили й чинять усі знатні римляни.
— Але ж я маю нахил до військового стану! — протестував молодий Пилат.
— Обидва Сціпіони, герої таррагонські, завжди були для мене зразком!
Але батько був твердий і невблаганний. Рішення не змінив.
— Не кажу, що це зле! Але спочатку мусиш magistratum gerere[277], щоб навчитися служити скромно, без пихи й зарозумілості. Коли ж умітимеш керувати самим собою, осядеш на своїх землях. Тільки-бо на селі людина стає своїм власним паном. Тільки там живемо своїм справжнім життям. І справжня мудрість родиться з погорджування міськими забавами.
Однак, хоч Пилатові й не довелось бути урядовцем, він на все своє життя зберіг військову вдачу. Ніколи не відступив перед противником; не спинив раз розпочатого бою, доки не допровадив його до переможного кінця.
Це збільшувало кількість його ворогів і розтягало бій із ними часами на довгі роки…
Земля ж, як вірна Пенелопа, витривало чекала на повернення свого пана.
— Покинена, але не забута!
І коли нині, замість старого, прийшов пан молодший, усе довкола немов ураз помолодшало. Слуги стали пильнішими, бадьорішими. Були це переважно люди вільні, не раби.
Мудрість-бо предків навчала: у відсутності пана маєток не повинен лишатися в руках рабів!
Більшість слуг народилася від вільновідпущених батьків на Понтієвих землях. Тому Пилатова садиба була для них не панським добром, але передусім це був "наш дім". І тяжко переносили ці прості серця панову байдужість до таррагонських земель.
Каєві ж по довгій розлуці кожна доріжка в садах, кожний поріг у домі були милими, приятельськими істотами. Все було обіпрядено дрібними згадками з дитячих літ. Усе нагадувало не тільки дні, але й хвилини радісного дитинства сина-одинака у дружній родині.
Каєві було тяжко розмежувати, де кінчається колишня згадка і де починається стара садова стіна, обплетена павутинням оповідань із старої давнини та буйним квіттям лапатих клематисів усіх відтінків, від ясно-блакитного до темно-фіолетового…
Тільки тут він зрозумів слова Галилейського Раббі, що порівнював землю з найближчими істотами, кажучи: "… І хто покине батька свого або матір свою, брата, сестру або землю…"
Так, не тільки рослини тримаються корінням землі! В неї вросло також і невидиме "коріння" людини. Мало хто може вирвати його цілком, навіть і тоді, коли виплекано його на чужій землі…
Стара "Преторія" ожила, немовби на неї впав весняний рій бджіл, повний нового життя…
Напоєний радістю повернення, Кай кидався з Преторії до villae rusticae, підміських ферм; вникав у всі дрібниці їхнього життя та господарської праці; пробував провівати нове зерно, набираючи його широкою лопатою та пускаючи його потоком у подиху вітру.
Наслідуючи Цінцінната, власноручно засівав першу пригорщу насіння, здобутого власним зусиллям.
На коні, з тризубом[278] у руці, заганяв увечері до загород темно-гнідих биків, що паслися на волі по широких розлогих луках.
Коли ж вертався до Таррагони не міг наситити своїх очей усім тим, що бачив із терас та садів своєї міської садиби.
Яким же іншим від єрусалимського був той довгий акведук, що біг там, за містом, у далину поміж двома пагорками! А вони, немов дві міцні долоні, нагріті живим теплом, обіймали Каєву душу й пестили її…
"Стародавня", як називали ще фінікійці, Таррагона оволоділа Каєм, як мати, коханка і як мрія.
Гаряче, однак насичене вогкістю від близького моря повітря цілувало Каєве обличчя. А подих вітру шепотів юнакові:
— Який немудрий людський звичай завжди ганятися за щастям! Чи ж відає людина, що таке щастя? Коли його бажаєш і чекаєш — це недосяжна мрія… В минулому — зблідла й завжди неправдива згадка. Коли ж його осягнеш — це коротка хвилинка, яка дуже швидко й непомітно переходить у пересичення або у звичайну щоденну звичку!..
— Живи з нами!.. Як ми… Ти ж бо наш… наш… наш! — тихенько додавало шепотіння дерев.
А стрімка жовта скеля там, за містом, усміхалася Каєві всіма зморшками свого обвітреного, спаленого сонцем обличчя прастарої бабуні, доброї, ласкавої і поблажливої, яка має раду, поміч, добре слово й лік.
— Не дай перемогти себе тому, що чуже твоєму духові! — доброзичливо радила — всміхалася бабуня-скеля. — Твоєю матір’ю є Земля. З неї взято тіло твоє і їй віддаси його! Але Диханням Вічності є твій дух! Не допусти ж, щоб він заломився, збочив на манівці!.. — навчала скеля, тверда й певна, як стоїцизм, природний іберійській землі.
А нині вже здалека луною долітав відгук єрусалимських юнацьких мрій:
— Учителю! Що маю чинити, щоб бути досконалим?..
Досконалість! Якою бажаною й легкою до осягнення здається вона за юнацьких літ!.. І як легко потім, у зрілому віці, про неї… забувають! Бо стільки інших дрібних і недосконалих речей переповнюють щоденне життя!
І за мить усміхався ясний, як весняне сонце, образ Магдалини… Виблискував, сяяв з далини, як та… вічно-недосяжна мрія про щастя…
Кай здригнувся, вхопивши на лету думку, що зоря його мрій стала вже… минулим!.. Відвіяли її тутешні подихи легкого вітру… Не потрібно було ні трамонтани, ні бори[279]…
І… за короткий час!.. А як ще недавно Кай пив для неї вітер[280]!
Ця думка заскочила юнака й засоромила його.
Відштовхнув сувої та записи, що за них узявся так завзято, ніби за якусь наукову працю… А була це лише перевірка господарських рахунків!
— Чи ж може справді земля так захопити, як мати, коханка і мрія одночасно?
Відкинув кучері з чола. Задумався й заплющив очі.
І раптом здалося, що прийшло… звільнення!.. І, як кожна воля, воно приносило радість… Неусвідомлену, приховану, але… таки справжню радість!
Це неймовірно, незрозуміло! Але це так!
Тоді там, у Галилеї, палке кохання впало на нього бурею. Торкнулося невідхильним дотиком долі…
І ось уже запало за Каєм, як брама, що її зачинено раптом і… на віки…
Як же справно висловився ще в Цезареї батько!
Кай говорив тоді про своє ув’язнене серце. А батько лагідно всміхнувся:
— Сам себе заперечуєш, мій Каю! Називаєш своє кохання ув’язненням. В’язниця не може бути милою! Почесній-бо людині ув’язнення є ганьбою. А справжнє кохання ганьбою бути не може… До того кожна людина прагне до волі й хоче бути вільною.
Тоді Кай обурився батьковою відсталістю… А себе відчув ще більш діткнутим, ніж забороною роздати своє майно.