Обоє вижидали нетерпеливо четверга. Зося цікава була знати, чи Андрій цього четверга також до міста поїде і чи привезе Паслав-ських. Иншої ціли така їзда вже не малаби, бо Дмитрусь вже був в хаті, і не треба йому було харчів підвозити. Андрій хотів конче бачитись з Етлею. Він вправді нічого ще не видумав на її поратунок, але його тягло до неї вдержатися в слові, що її знова підвезе до міста до рабіна. Він дуже був цікавий знати, що Етля скаже на його жінку.
Зося рада була по свому бачити в своїй хаті цю повійницю але на приняття гостей вона ще не була приготована. Перед цим вона хотіла, щось иншого приготовити. І для того, коли Андрій вже сідав на віз, вона вийшла до його і сказала, щоб ще на тиждень відложив привезення гостей, бо шпіхлір ще не був впорядкований...
— Як так, то чогож я буду возом товчись і двоє коней від праці відривати. Поїду моєю однокінкою, тай умовлюся з ними за день, коли приїдуть.
Зося запевнила його, що до понеділка всьо буде готове. В понеділок навіть краще буде їхати, бо буде менше фір і не буде такої куряви по дорозі. Вона справді злилася на це, що Андрій поїде сам до своєї любки, але їй треба було цього, щоб його сьогодня не було в дома.
Андрій поступив під кобилячу голову і забрав з собою Етлю.
Вона вже ждала на/його, і як лише надїхав, вона зараз вийшла і сіла на візок.
Ви, панно Етлю, були такі певні, що я приїду?
Як пан Гороцький сказав, що приїде, то я була певна, що так. Я на ваше слово багато кладу. Вона поглянула Андрієви у вічи.
Андрій зараз зачав:
Ви бачили цю жінку, що я з нею їхав?
Ой бачила, бачила, зі всіх боків бачила, і догадуюся, хто вона є.
Ви певне тата питалися...
Ні, я сама догадуюся, що це або ваша мама, або тета, і вона вас так висватала, що почуваєтесь нещасливим...
Я бачу Етлю, що ви добрі до секретів, як ви батька не питалися. Тепер я вам скажу, що це моя жінка...
Жінка? ви хиба жартуєте з мене.
Ні, не жартую. Це моя слюбна жінка, з якою я вже десять літ жию.
Ха ха ха! А шейне пріце! (гарна жінка). А вам що сталося, де ваші очі були? Та це ще не в цім діло, що вона стара і погана, але вона мусить бути дуже злюча. Я бачила такі жидівки з затисненими губами, а вони були страшно злючі.
Вона лише тому зла, що дуже заздрісна за мене, і ізза цього нема у мене веселої години.
Я не розумію, що ви мущина, що маєте право вибирати, таку собі жінку вибрали...
А я не розумію, як ви можете за цього якогось слинавого рабіна виходити заміж...
Бо мене силують, а я не маю своєї волі. Я вам це вже говорила. Впрочім, я ще не вийшла, і хто зна, чи я за його вийду, я скорше втоплюся.
А мене не силували, але підмовили, піддурили і продали, як я ще дітваком був, і нічого не розумів. Я тоді мав вісімнайцять літ віку. Я не мав ні розуму ні волі... Ми зразу жили собі добре, поки вона не постарілась і не споганіла, а тоді стала мені своєю заздрістю страшно доїдати. Мені не вільно на жадну молодицю подивитися.
Етля поглянула на Андрія:
Вона має чого бути заздрісною. Ви такий гарний, а вона погана мов опудало... Та ви мені ще не пояснили, чого вас звуть малолітним?
Хибаж не догадуєтеся, що мене вженили, як я мав вісімнайцять літ, а по ожененню я був ще шість літ під опікою і це малолітство прилипло до мене як смола. Є малолітних багато на світі, але вони не женяться поки не стануть повнолітними.
— Мені вас дуже жаль, що у вас нема виходу з цього положення.
Як би ви були жидом, ви далиб їй розвідний лист і бувби біді кінець...
Я хочби і на жидівську віру перейшов, то не мавби права таке зробити.
Я цього не знаю, але подякуйте Богу, що ви не жид.
Я ж знова і не кваплюся на жидівську віру переходити... Що до вас, панно Етлю, то я ломлю собі голову, якби це зробити, щоб вас з цього прикрого положення вивести...
Моя неволя булаб стократ гірша від вашої. Жидівка від колиски призначена на невільницю свого мужа, і у нас, як я вам вже говорила, о любов і о згоду не питаються. Я маю сліпо слухати і підлягати чоловікови у всім. А ще бідніша жінка мареморей-ного рабіна. Бо я жиючи з ним мушу перенестися в ці старожидівські часи, в яких він живе. Йому і всім гаситам здається, що цар Давид лише що вмер, а тепер панує який там римський цісар. Вони сидять заєдно в старих книжках і не хочуть нічого про світ Божий знати. Жінкою він нічого не інтересується і не говорить до неї хиба тільки тоді, як йому чого треба. Вона, призначена для його як рабиня, мусить бути така чиста, щоб ніхто її навіть своїм поглядом не споганив. А колиб це навіть проти її волі сталося, то вона мусить відбути ріжні, талмудом приписані ритуальні обмивання. Ну, що я цьому винна, що який мущина на мене подивиться?
Вам мусить бути страшно перед таким життям.
Ще як страшно. Моя ціла душа протів цьому бунтується, і я морочу свою голову, як перед цим обезпечитися. Чи ви читали коли за демонів? Це є такі духи, що опановують чоловіком і він не може з під їх пановання освободитися.
Десь я за це читав, та либонь мають бути демони і лихі і добрі.
Я говорю про лихих. Чоловік від демона слабший, він даремне бореться і втікає, ховається, та ніде не може сховатися та нікуди не може втечи. Мені здається, що і я остаю під владою такого демона, і не можу нікуди втечи...
Я гадаю, що це, що про демонів написано, це байка.
У кождій байці є правди трохи, лише що вона закрита і треба над байкою подумати, заки правду відкриється. Цей мій рабін мені часто сниться, а все страшно. Він ніколи мені не сниться так, як суджений сниться дівчині, що вони разом ходять, співають, збирають цвіти, цілуються. Мій рабін сниться мені як топельник. Я ходжу десь понад берегом дуже каламутної води, а він з під корча з якоїсь кручі липає на мене своїми страшними очима і простягає до мене свої довгі ослизлі від жаботиння руки, похожі на кліщі рака, або знова як лапи велитенного павука. Він рознімає великий рот, щоб мене зараз проковтнути. Я пручаюся, хочу втікати, та не можу з місця рушитись, бо мені ноги задубіли і десь у землю загрузли. А він мене вже досягає, вже хапає. Я тоді кричу в трівозі і від цього прокидаюся. А часом, то мене тато або мама збудить. Тоді я така налякана, що дрі-жу цілим тілом. А знаєте, що сни бувають віщі?
Це правда, бо і мені щось такого снилося, що відтак справдилося.
Я вірю, що ці сни мені також справдяться. Я вже бачу, яка буде моя доля, коли мені з цьою малпою світ завяжуть... А опісля по літах, як з мене цей павук усю молодість виссе, як я споганію і постарію-ся то дасть мені розвідний лист і прожене від себе. Тоді я ні дівка ні вдова, а погорджена від всіх розвідка.
Ні, Етлю, ваш сон показувавби на що инчого. Я вам його інакше виясню... Це всьо незадовго минеться, як страшний сон, бо ви в саму пору пробудитеся, так як і тепер пробудились зі сну поки ще він вас своїми лапами не захопив... Ви лише проволікайте цю хвилю вашого весілля як найдовше... або зробіть щось такого, щоб він скинувся...
Щож я такого можу зробити?
Як вас поставлять вінчати, ви йому плюньте в лице, або видрапайте йому лице...
Мене би жиди убили...
Ну, але вас не забють. Кілька стусанів треба витерпіти, то всеж воно не це, що терпіти відтак ціле життя. Але по такім привітанню, то він певно скинеться.
Хто знає, чи скинеться. Але я вже знаю, що мені зробити. Як не поможуть мої просьби і благання, і не буде для мене виходу, тоді я втоплюся. Вижду хвилі, коли в Дністрі буде велика вода, тоді він мене прийме...
Вона закрила лице долонями і стала судорожно плакати...
Знаєте, Андрію — пане Андрію, що я вже таку думку мала нераз. Мені вже ця єврейська наука з маламедом і рабіном дуже остогидла. Та я відкладаю цей ратунок на кінець. До цього, то таки ви причинилися. Ми стрінулись припадково і припадково розмовляти стали і ця розмова зробилась для мене солодкою розрадою. Бо я бачу, що ми не лиш одним візком їдемо, але що мене така сама, а може ще й гірша доля жде, як ваша. Тому я хочу ці хвилі, коли можу з вами розмовляти продовжати як мога. Я цього певна, що ви говорите зі мною щиро, що мене не обманюєте, що не смієтеся над бідною жидівською безпомічною дівчиною, і мені все здається, що ви мені подасьте якусь спасенну раду...
Ні, Етлю, я би такої підлости не зробив, щоб над вами посміятися. Я таке сам переживаю і багато вже випив цеї отруї, яку вам підсувають, мені вас жаль, а коли не можна буде інакше, то зробите так, як я вам лише що порадив. Це зробіть перше, чим в Дністрі велика вода на вас буде чекати...
Спасибі вам Андрію! — Вона взяла його під руку і кріпко до себе прижала.
Мовчали так досить довго. Андрій хотів звести розмову на що інше.
А затямте собі, про що вас нині буде рабін вчити, то будемо мали про що говорити вертаючи.
Е! шкода собі голову морочити. Ми й так матимемо про що говорити... Може я, саме цим, що буду непонятлива спекаюся біди і рабін мене відцурається... Але тоді мені знова гіренька година від мами...
Е! мама вам не воріг!
Ну, не воріг хиба на стільки, що мене з хати не прожене. Але скільки мене намучить, навіть наштур-кається, то вже і світ остогидне. За цю зневагу, якуби мої родичі від жидів дізнали через це, що я показалася недостойною стати рабінкою, мене мусілаби спіткати кара. А треба вам знати, що наші жиди такі самі мстиві, як їх Бог.
Не попадайте в розпуку, підождіть. Зволікайте, моліться, а Бог вас певно виратує...
Хто? наш жидівський Бог охоронивби мене? Це не може бути. Наші рабіни розмовляють з ним за панє-брацє, то він їх сторону тримавби, не мою.
Так ви моліться до нашого христіянського Бога, моліться до Божої Матери, Марії, они вас вислухають і охоронять.
А мені це вільно? Я ж не хрещена...
Вільно, вільно. У нашу церкву можуть ходити всі і молитися. І наша молитва не мусить бути така довга як у жидів...
Я навчилася Отченаш, та боюся, щоб вашого Бога не обидити...
Не обидите, ану говоріть, чи добре...
Тоді Етля зложила руки і проговорила Отченаш.
От видите, що вийшло добре. Моліться так щиро, а Бог вашу молитву прийме, бо у ній велика сила...
Чому я христіянкою не вродилась?
— Як Бог схоче, то ще будете. Треба тільки вірити, що Бог поможе, а певне так станеться. Ісус Христос говорив до апостолів, що колиб у них тільки віри, що зернятко гірчиці, то такою вірою можна гори переносити.
Етля слухала, мов мала дитина, що говорив Андрій простими словами і була дуже з цього рада, що почула.