їй тільки скажи мені: це ти серйозно?
— Що? — не збагнув Кнурець.— Що ти маєш па увазі?
— Ну, оцю синтаксичну силосорізку серйозно запустив для мене чи для посміху?
— Та ти що? — обурився доктор, швиденько наливаючи собі другу чашку.— Я ж цілу ніч бився над твоїм речоппям, як риба об лід! Такий аналіз...
— Аналізи в нас беруть тепер у поліклініках. Ніхто пе лікує, тільки беруть аналізи. Я питав тебе про іронію, про сміх, а ти мені — синтаксис і п'ятий клас.
— От дивак,— випиваючи третю чаїнку, засміявся Кнурець.— Ти б же так і сказав. А то мені це речення... Цілу ніч... А про сміх — це тобі мала дитипа скаже. Коли я тебе до кінця зрозумів, то ти хочеш простежити в Світлоярську таємппці сміху, трактуючи це питання якнайширше і шукаючи сміху навіть у тих людей, які ніколи не сміялися або не зуміли розсмішити жодної живої душі. Так?
— Пе зовсім, але припустімо. Мене більше цікавить усмішка, розумієш?
— Ага! Ти хочеш сказати: я досліджую феномен усмішкп, а це ще по сміх, і не хихотінпн, і пе регіт, тобто це пе сатира, не гумор, пе іронія, навіть не посміх, а просто делікатне, ледь помітне, сказатп б, пунктирно-невловимо здригання уст без будь-якої участі інших органів тіла. Так?
— Припустімо ще раз.
— Коли так — тоді ніяких претензій з мого боку. Бо я особисто визнаю тільки той сміх, який характеризується досить складним процесом, що супроводжується миттєвим скороченням м'язів живота (кажуть: "кишки рве од сміху"), зміною ритму дихання і розладнанням психічної рівноваги (інакше чим тп поясниш шкірення вубів прп сміхові?), взагалі досить складним комплексом амбівалентних явищ, не останнє місце серед яких належить і загальному відчуттю присмпості, а також ефектам побічним, давно підміченим у народі.
У 1810 році Феофілакт Малиновський у своїй книзі "Правила красноречия, в систематический порядок пауки приведенные и Сократовым способом расположенные" такими словами визначав суть смішного: "Как скоро душа наша чувствует ничтожное насилие естественного или разумного, состоящее в действиях, исходных с законами природы или хорошего произвола, то она, будучи уверена внутренне в непременности и непоколебимости их, предчувствуя, что зла для нее от того не воспоследствует, издевается над слабым усилием, ничтожность которого наполняет ее веселостью и растворяет дух радостью, который ведет за собой физическое потрясение почти целого тела".
Як встановили етологи, дикі звірі, нападаючи па свою жертву, ніколи не вишкірюють зубів, а роблять цс з байдужим виразом. Шкірення зубів спостерігається тільки при обороні. Отя"), МИ теж сміємося з метою самозахисту (беззубий позбавлений цієї природної зброї, що ТЄЯІ тонко підмічено в народі, коли недругу бажають: і(<Щоб ти на кутні сміявся!"), а розсмішити інших памагаємося для того, щоб вони теж забули про свою агресивність і зайняли оборонну позицію. Хто сміється — той пе нападає. Сміх обеззброює, про це знали можновладці всіх епох, бо вони найбільше боялися бути ослабленими, обезвладпеними. Цим же можна пояснити нехіть ігсгодияп до самолоскотапня для того, щоб викликати сміх, і, навпаки, майже хворобливий потяг лоскотати інших, не розбираючи, що, до і як: п'яти чи ребра, в ніздрях чи в горлі, пальцями, чи курячим цірцем, а чи й словом, як це вміє з більшим чп меншим успіхом ваш брат ппсьмешгяк.
На жаль, проблема лоскотання ще досі пе знайшла наложного висвітлення ні в античних авторів, ні в теорії сміху Анрі Бергсона, ні в працях з медпцпнп, неврології й психіатрії. Навіть у грандіозному "Index mcflicns", де реферуються псі медичпі журпали світу, пе зустрінемо й терміна "лоскотання". И ІМіЗ році в провінції Букоба в Танзанії спостерігалася серед населення масова епідемія сміху, але, як встановлено дослідниками, жодного чоловіка там не лоскотано! Припущення, ніби вони самі лоскотали себе, відпадає, бо коли особа лоскотана с водночас і тою особою, що лоскоче,— навіть тоді, коли для лоскотання вяшвається пірцо або соломинка і коли той предмет перебуває в руках суб'єкта лоскотання, що є водночас також і об'єктом лоскотання,— спостерігати доводиться цілковиту відсутність реакції, окрім ледь відчутного дотику до шкіри того предмета, яким здійснюється лоскотання. І ніякого сміху.
Наука стає безпорадною перед цим фактом, як і перед тим, чому мп неспроможпі лоскотати себе самі, викликаючи при тому (в самих себе) такий сміх, як у сатириків, що регочуть від власних дотепів.
Справа заплутується ще більше, коли звернемося до історії і довідаємося, що в Стародавньому Римі мали звичай (запозичений у східних деспотів) страчувати злочинців, підвішуючи їх під пахви ппзенько над землею і натираючи їм підошви сіллю, щоб кози, злизуючи сіль, лоскотали підвішеної о, доки віп захлинеться від сміху. Згодом грубі вояки в час Тридцятилітньої війни зловживали цим жорстоко-витонченим способом покаранпя, про що можпа прочитати в "Сімпліцісімусі" Гріммельсгаузена. Зиаиі також в історії випадки, коли володарі стосували лоскотання (попідбіччю), надаючи своїм підданим того чи іншого титулу (це робили шумери й китайці), в єгиптян і вавілонян спостерігалося лоскотання ритуальне, яке символізувало запліднення жінки (на жаль, з плином часу ця багатозначна процедура звульгаризувалася до примітивного лапання або хапання за цицьку).
Ні
— А наші рідні українські русалки? — нагадав Кпурцсві автор.— Чи ти забув, що в них лоскотання було головним засобом виробництва?
— Йк же. Шевченко: "Може, вийшла русалонька матері шукати, а може, жде козаченька, щоб залоскотати". Але це все в минулому. А що сьогодні?
Чи можемо на підставі вищезгаданих фактів робити висновок, що СЛІІХ нині втратив свою витонченість, а засоби, якими колись викликався,— винахідливість? Навряд. Наведу лиш один приклад. Коли Катерина II під час відомої подорожі по Україні зустрілася в Каневі зі своїм колишнім коханцем Понятовськпм і від радості й солодких спогадів спробувала сміятися, то сміялася на кутні, бо зубів уже не мала: вони повипадали під дією законів природи. Що то був за сміх у всемогутньої імператриці — можпа собі уявити! Нині ж беззубість не загрожує нікому. Маємо протези на вибір: сталеві, порцелянові, золоті, навіть платинові! Смійся, регочи, заливайся хоч до двохсот літ!
Тут Варфоломій Кнурець продемонстрував мені розкішпу колекцію золотих протезів, які йому, треба сказати, лпчпли і навіть прикрашали його товсту, справді докторську, бузковощоку фізіономію. Автор, потопаючи в потоках його ерудиції, тільки й спромігся, що несміливо спитати:
— А коли тобі присвоювали ступіпь доктора ерудичних наук, тенч лоскотали попідбіччю?
— Мені? Присвоювали? — розреготався Кнурець.— Та я сам собі присвоїв!
— Як же? А я думав...
— Щоб я ото ще писав дисертацію? Та пі за які гроші! Ти зна-епц-.які три найстрашніші загрози стоять перед людством?
— Ну, атомна війпа, расова дискримінація... класова нерівність...
— Так можна багато налічити, а все зведеться до економічної нерівності. А три загрози? Не знаєш? Пиятика, крадіжки і дисертації!
Варфоломій Кнурець дістав з алюмінієвого патрона товстезну кубинську сигару, надгриз її кіпчик золотими протезами, розкочо-гарив і закурив так, що з нього задиміло з усіх дірок, і здавалося, що дим проривається крізь легені в шлунок і навіть у кишечник.
— Гляди, не злети в повітря,— застеріг його автор.
— В мені сто десять кілограмів! — махнув рукою Кнурець.— Ерудиція, брат, накопичується па кожен кілограм жпвої ваги, вимірюється теж. Інакше чим ти її виміряєш?
— Все ж таки від сміху ти якось непомітпо перейшов до універсальних загроз людству, а про те, що мене найбільше цікавить, так і не сказав,— повернувся до свого автор. ^— Як мають ставитися мої герої до проблеми сміху і як маю ставитися до неї я сам?
— Сміх — це здоров'я трудящих,— поважно сказав Варфоломій Кнурець. І повторив: — Здоров'я трудящих.
[ ДОДАТКОВИЙ РОЗДІЛ
РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА І В ДУЖКАХ ]
(Спортивних коментаторів нагороджують медалями так само, як і спортсменів. А яка винагорода очікує чоловіка, який добровільно згодився прокоментувати цю розповідь? Невдяч-ціість автора, обурення критиків і подив читачів? "Откуда, мол, и что это за географические новости?" Тому автор відчуває себо зобов'язаним бодай коротенько повідомити, хто такий доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурсць.
Відомостей про самого автора цієї розповіді наводити тут немає потреби, бо охочі мояїуть довідатися про них в "Большой Советской Энциклопедии" (т. 9), в Українській Радянській Енциклопедії (т. 5), в "Краткой Литературной Энциклопедии" (т. 2), в довідниках Спілки письменників України (починаючи з 1954 року), в Британській Енциклопедії (забули включити), в зарубіжних біографічних словниках із серії "Хто є хто?" (теж забули занести), в телефонній книзі міста Києва, де автор згадується, починаючи 8 1957 року, коли йому минуло, як Ісусу Хрпсту перед розпинанням на хресті, тридцять три роки і, видно, на честь цього керівництво Іиіївської АТС розщедрилося і встановило на квартирі автора телефон. Добитися квартирного телефону тільки на 33-му році життя! А є люди, які народжуються і виростають під телефоном! Де ж правда на землі? Адже коли б автор мав телефон хоча б років на п'ять раніше, то йому міг би подзвонпти Варфоломій Кну-рець і знайомство з цим унікальним чоловіком відбулося б, відповідно, на цілих п'ять років рапіиіе. Яка втрата!
Найкумсднішс ж у всій ціп історії, що історично знайомство відбулося не завдяки телефону, а завдяки хропічнііі нестачі квитків на швидкий поїзд Київ — Москва. Авторові конче треба було їхати до Москви, а квиток був тільки в вагон СВ, тобто з двомісними купе, що, загалом кажучи, становить неабияку зручність у поїздці, але водночас занадто обтяжливо для письменника з нестабільною економікою, тобто з нерегулярними гонорарами. Ало в касі спитали: "Берете?" І автор відповів: "Беру!"
В купе вже сидів чоловік. Мав стільки ж років, як автор, але був у всьому набагато показніший: головатіший, мордатіший, носатіший, товщий плечима, руками, ногами, черевом і, як колись казали, всіма "мишцями". Одяг на чоловікові був новий, модний і дорогий. Кращий, ніж у народного артиста" але трохи гірший, ніж у футболіста київського "Динамо".