Ні матеріального виробництва, ні духовної діяльності, ні сфери краси — нічого не відводиться людині, окрім функцій, власне, машинних. З цього я роблю висновок, що, на превеликий жаль, усі люди так чи інакше однобокі в своїх судженнях і зацікавленнях. Директори заводів дбають про виробництво, художники про красу, кібернетики про інформацію. До універсальності прагнуть хіба що політики, але їм теж не завжди це вдається.
— Це сказав мій вчитель,— кинув на ходу академік,— чоловік, якого я дуже високо ціную, якому завдячую, може, найбільше, але в даному разі я з ним не можу погодитись. Він справді занадто односторонній у цьому судженні. Очевидно, це сказано в полемічному запалі. То де ж ваш центр збору й переробки інформації?
Заводові не було кінця. Директор показував цехи, розповідав, які труби там виробляють — гаряча прокатка, холодна. Труби для нафторозробок, для двигунів, для побутових потреб, сотні різновидів, незліченна шкала технічних характеристик, тисячі адрес призначень.
— Цілий місяць працюємо наосліп,— скаржився директор,— заводські служби не встигають дати повну картину, все приблизно, все в загальних рисах. Коли ж нарешті ми одержимо дані про те, як іде робота, то виявляється, що там недогледіли, там не врахували, там недодали. Ось тоді починається штурм для. завершення місячної програми, штурм вибиває завод з ритму, порушуються всі зв'язки, запановує хаос, тиждень або й десятиденку витрачаємо на те, щоб якось видряпатися з того хаосу, і влітаємо в новий, і так без кінця. А все чому? Немає інформації.
Директор засміявся, засміялися всі.
— Вчасної інформації,— підказав Карналь.— Одне з завдань АСУ — забезпечення керівництва вчасною і точною інформацією. Але для цього треба підготувати людей буквально на кожному робочому місці.
— Ми робимо це в усіх цехах.
— Машина без людини мертва. Хоч ми, кібернетики, обіцяємо невдовзі замінити людей навіть у сфері матеріального виробництва, визначили вже навіть, що станеться це десь у межах двохтисячного року, однак сьогодні не уявляємо своїх електронних машин ізольованими від людей. Навпаки — якнайтісніше співробітництво між машиною і людиною, рівноправне партнерство, діалог, взаємодопомога. На прикладі Со-винського ви бачите це, гадаю, досить виразно.
— Те, що ви тут, Петре Андрійовичу, теж стверджує вашу думку,— зауважив досить скромно Совинський.
— У моїй появі нічого закономірного. Цілковита випадковість. І... задавнені симпатії до одного молодого спеціаліста, який подавав великі надії, та, на жаль...
Але тут Карналь побачив химерну будівлю, яка мала стати машинним центром заводської АСУ, і замовк.
— Що це? — поспитав не так здивовано, як недовірливо. Директор мовчки повів його до приміщення. Совинський і
Олексій Кирилович йшли позаду, не так близько, щоб на них відразу обрушилися громи академікового гніву, але й не занадто далеко, аби не прийти на допомогу директорові у разі потреби.
Карналь вдихнув запах свіжого вапна, побачив дружній шарж на Совинського, прочитав таблички на диктових дверях, наштовхнувся поглядом на суглобисті виверти вузького коридора, глянув угору, в темну, майже соборну висоту. Ось тобі й старовина!
— Ви не лякайтесь цих наших коридорів,— обережно попросив директор, простуючи попереду з упевненістю господаря.
Академік йшов за директором випростаний і спокійний, навіть тішився думкою, що за черговим коліном коридора, ще за одним суглобом цієї безглуздої споруди відкриється зненацька його очам великий світлий зал, високі двері, білі кам'яні стіни, паркетна підлога, кондиціонери, м'яке світло, зручність, доцільність, продуманість у найдрібніших деталях, а серед усього цього — спокійний полиск його машин, їхнє ритмічне дихання, різнобарвне сяяння пультів, сухий шерех перфострічок.
Хіба ж на заводі "Електрон" не прибудували до старого заводського корпусу спеціального залу для обчислювальних машин? Щоправда, там відповідно перебудовано й коридори, та й всі заводські приміщення модернізовано так, що завод не те що відповідає світовим стандартам, а й перевершує їх багато де в чому. Але тут, маючи на увазі тісняву, в якій доводиться працювати, могли й не встигнути прибрати цю допотопну споруду. Бо коли кличуть академіка, то не для ходіння химерними коридорами, а щоб похвалитися чимось новим, унікальним, останнім криком!
Не було крику, були низенькі двері, за якими справді відкрився просторий зал, але не той, що про нього мріяв Карналь, а знов той самий коридор, що лишався в них за спиною, тільки набагато ширший.
Електронна машина стояла посеред безглуздої храмини, мов сирота. Карналь гмикнув. Голосно. З викликом. Зупинився так раптово, що Совинський мало не налетів на нього. Олексій Кирилович вправно обминув обох, опинився перед академіком, ніби ждав від того доручень або хоч якогось слова. Карналь мовби вперше побачив коло себе Олексія Кириловича, згадав про його існування й вельми здивувався: звідки він тут? Але відразу й забув про нього, гнівно поглянув на Совинського, тоді на директора. Сміються вони, чи що? Викликали його, щоб показати свій прогрес? Оце НТР? Оце останнє слово? Загалом кажучи, його важко було здивувати. Бачив усе. Як купують електронні машини й ховають їх на складах, навіть не розпаковуючи. Як платять гроші, а машин не беруть, відкладаючи на потім. Як пишуть у звітах, що вже придбали машини і вже встановлюють, і вже, і вже, вже, а самі ні кують, ні мелють. Як виступають на активах і нарадах, у газетах, по радіо і телебаченню, розпинаються за прогрес і НТР, а самі нишком вважають, що кібернетика — то від лукавого.
Але ж бачив він також прекрасні обчислювальні центри у міністерствах, у трестах, на заводах, навіть у колгоспах і сільських районах. Щодня одержував сотні телеграм і листів: дайте, дайте! Прийнято директиви партійного з'їзду, тисячі обдарованих учених і техніків кинуто на розвиток електроніки, збудовано заводи, про які ще вчора нікому й не снилося, діти грають у кібернетику, як колись грали в війну, академіка Глушкова буквально розшматовують, просять на телебачення, до артистів, до партійних працівників, в університети, на заводи, уважно слухають.
Власне, цей директор разом із Совииським теж керувались якнайліпшими намірами, але ж треба знати межу! Закинути таку техніку в бараки тридцятих років? І тільки тому, що десь якийсь чиновник не може збагнути важливості цієї справи, роками не ставитиме свого підпису під якимсь там папером,, не дасть дозволу на реконструкцію, не відпустить будівельних матеріалів,— не захоче, не зрозуміє, не задумається?!
Карналь повернувся й, нікому нічого не кажучи, пішов назад. Директор тільки глянув і розвів руками, Совинський став коло нього, мабуть, знаючи, що гнатися за академіком даремно, лише Олексій Кирилович несміливо попростував за Карна-лем, бо помічник повинен завжди бути поблизу свого шефа. Так вони й ішли. Один попереду, другий трохи позаду, не дуже й далеко, але й не близько, і вже коло виходу з приміщення на них мало не налетіла висока чорнява дівчина, якої академік майже не зауважив, а Олексій Кирилович відразу впізнав і не те що злякався, якось мовби зіщулився, побачивши.
То була Анастасія.
— Боже, запізнилася! — сплеснула вона в долоні, заступаючи академікові двері, ставши перед ним у позі новоявленої святої: розгубленість, благання, покора.— А як же мій знімок? Академік Карналь коло своїх машин. Металургія і кібернетика.
Справжній жаль чи насмішка? Карналь нарешті мав на кого вилити своє роздратування.
— А ви хто така?
Олексій Кирилович, який заздалегідь висунувся на рівень академікового плеча, мовби ждав саме такого запитання, мерщій пояснив:
— Це Анастасія Порфирівна.
— Я просила вас розповісти про один день війни,— нагадала Анастасія.— Пам'ятаєте?
— Я пам'ятаю лише свої обов'язки!
— Прекрасно! Я теж. Тому й кинулася слідом за вами. Наша газета...
— Мене не цікавить ваша газета.
— Але не навпаки. ,— Що не навпаки?
— Газету цікавите ви.
Поки вони перестрілювалися короткими репліками, кожен не сходячи з місця, кожен не маючи наміру поступатися іншому, директор, який твердо пам'ятав істину, що начальство не можна відпускати розгніваним, вже наздоганяв академіка. Щоправда, Карналь не належав до прямого директорового начальства, але ж однаково: світило, авторитет, величина.
— Петре Андрійовичу,— ще здаля загукав директор,— що ж це ви тікаєте? Хіба не хочете послухати наших пояснень? Вони не позбавлені для вас деякого інтересу, як я вважаю. Так не годиться, Петре Андрійовичу, в нас так не заведено.
Досі це був просто добродушний молодий чоловік. Не шорсткий, самовпевнений технократ-господар життя,— скоріше гуманітарій, філолог, залюблений у Блока або Сосюру. Тепер прорізався в ньому на повну силу творець матеріального, володар законів господарського життя.
— Як бачите, Петре Андрійовичу, історія не була щедра до нашого заводського району: не полишила ніякого спадку. А була б тут якась старожитність, то й спробували б пристосувати під обчислювальний центр. Для нових богів притулки давніх. Хоча забув — машинна цивілізація надто нетривка. Неспроможна змагатися з вічністю. Ваші ЕОМ за двадцять років проскочили вже цілих три покоління. На черзі, кажуть, четверте. Далі змінюватимуться, мабуть, щороку або й пристосовуватимуться до кожної пори року, як модний одяг.
Академік зачудовано озирався. Удари з двох боків. Атака. Штурм. Змовилися, чи що?
— Ну, ну,— відступаючи трохи вбік і мало не натикаючись на Олексія Кириловича, пробурмотів Карналь,— це стає цікаво. Досі нападав я, тепер бачу — без достатніх підстав. Моя поведінка, виходить, мов ті твердження з теореми Геделя: коли вони істинні, то не можуть бути виведені з передумов, а коли витікають з передумов, то не можуть бути визнані істинними. Але я не маю наміру встрявати в суперечки. Моє діло проектувати й виготовляти обчислювальну техніку, а ваше — належно її використовувати. Належно! І на тому технічному й матеріальному рівні, якого нині вже досягло наше суспільство. Директиви партійного з'їзду обов'язкові для кожного з вас. Винятків немає ні для кого. І не може бути. Вам потрібна поміч? Міністерство? Обком? ЦК? Для цього мене покликали?
— Петре Андрійовичу, ну, невже ви могли таке подумати? — Совинський притиснув руки до грудей.
— Сталося непорозуміння,— пояснив спокійно директор.— Я не встиг вас попередити, що це тимчасове приміщення.