Але закони — і божі, і людські — треба знати і тобі... Я йду до чоловіка. До свого чоловіка. Мій Гомер повернувся, і я йду до нього.
— Хе! Чоловік у неї!.. А я-то гадаю, чого ти раптом вирядилася так. Ну й ну!.. Так-от: по-перше, Гомер сліпий, він твого плаття все одно не побачить, а по-друге, ця людина вже давно тобі не чоловік.
— Мене з Гомером на спільне життя благословив жрець біля вівтаря Деметри. З тих пір ми перед богами і перед людьми — чоловік і жінка. А ти забувся, що навіть рідний брат не має влади над сестрою, коли у неї є чоловік?
Ось воно що! Ось, виявляється, з якого боку націлюється вкусити Єлена!.. Як же це він, Аліферс, не передбачив такого? От уже дійсно не вгадаєш, де знайдеш, а де загубиш. Чого тільки не обмізковував, чого тільки не зважував, а таке, найпростіше, ніколи навіть і в мислі не ворухнулося... Ні, він, Аліферс, так просто не відступиться. Він ще покаже, що може багато чого.
Однак усвідомлення того, що не всесильний, уже вчувається в його голосі.
— Гомер тебе кинув двадцять років тому. Напризволяще. Який він тобі чоловік?
— Але ж він не зрікся мене у святилищі.
— Я звернуся до суду.
А в мові Єлени одверта насмішка:
— Цього ти не зробиш — побоїшся. Бо хоч серед присяжних маєш чимало потакачів, та всієї геліеї тобі не підкупити. А закон на моєму боці.
Аліферс хапається за останнє:
— Але я доведу, що твоє стадо усі ці роки паслося на моєму вигоні, що твої пастухи харчувалися із моїх запасів, що житло і одяг твоїм, людям давав я, що мої раби обробляли твій виноградник. Ти уявляєш, у які гроші тобі це обійдеться?
— О, ти постараєшся!
— А ще додам за те, що тебе від смерті одходив, за ті килими, що ти стоптала у моєму домі за двадцять років... Я тобі врахую все-все, до останнього обола.
— Не сумніваюся... Що-що, а це ти зумієш, аякже... Тільки от що: не буду я з тобою судитися. Не знаю, чи зробив ти мені в житті хоч цятиночку добра, але не буду судитися, щоб ти не виставляв себе на посміховисько. Бери батькове стадо, бери виноградник, усе забирай — мені з собою нічого не треба. Пастухи мої — люди вільні, захочуть служити тобі — то вже їх справа. А Зоїла від нинішнього дня вже не рабиня, я її відпустила на волю... Ось тепер, здається, і все.
Ніби тягар з пліч скинула.
Побачивши, що вона вже йде до дверей, Аліферс жалюгідно забелькотів:
— Е-е... Отак зразу?.. Е-е... Чекай, Єлено! Може, ще все можна повернути назад, га?
— Не будь смішним, Аліферсе.
— Мм... Я не те хотів сказати. Я не те мав,— заспішив той.— От підеш ти — а як люди знатимуть, що ти сама відмовилася від батькового добра? Скажуть, це Аліферс придумав навмисне, щоб до своїх рук прибрать. Тепер люди такі.
Змірявши його гидливим поглядом, Єлена каже:
— Гаразд, я підпишу пергамент... Тільки, будь ласка, швидше, бо мені тут дихати тяжко.
— Пергамент! Миттю!..— підхопившись, тонко верещить Аліферс до управителя.
Того наче вітром виносить з кімнати. А через хвилю вже стоїть з клаптем чистого пергаменту.
— Ось тут, на столі,— чомусь переходить на шепіт Аліферс— Тут чорнило... Тут зручно...
І вже обома руками розгладжує на столі той пергамент, щоб краї не загиналися.
Майже не нахиляючись над столом, Єлена скорописом накидає: "Усю батькову спадщину віддаю Аліферсові". Підписується. Розгорнений клапоть так і простягає Аліферсові.
— Ти свого досягнув — радуйся.
У того помітно тремтять руки. Тримаючи перед собою пергамент, він по складах читає:
— "Усю батькову спадщину віддаю Аліферсові"... Хм, в один рядок умістилося... Хм!..
На його обличчі і радість, і розчарування водночас: так довго чекав цього часу, а він прийшов ось так... Єлена уже з порога:
— Радуйся, Аліферсе! Радуйся!..
* * *
Раз у раз постукуючи перед собою палицею, Гомер повільно йде вузькою кам'янистою дорогою. Не обтяжує ні торба з нехитрими пожитками, ні формінга, що на шнурку за плечима. Тільки в душі невимовним тягарем залягла порожнеча.
Тоді, давно, йому теж було тяжко залишати рідний поліс, коли, здавалося, навіть буки кричали вслід: "Повернися!"
Але тоді його живила і гріла Мета. Тепер — нічого не гріє.
Навіть дерева мовчать — чи то їх за ці роки позрубували на дрова, чи, може, стоять вони, як і стояли, але казати їм зараз нічого...
А треба йти. Так визначено людині: треба йти!
Чиїсь кроки шурхотять навздогін.
Наближаються кроки...
Приповільнюються кроки...
Гомер звично підносить палицю вгору:
— Вітаю тебе, подорожній! Куди стелеться твій шлях?
Кроки стихають.
Він чує дихання — людина, певно, поспішала... Чого вона не озивається?
І тут його раптом наче блискавка пронизує:
— Це ти... ти, Єлено?!
— Впізнав?.. Ти впізнав?!
— Як же не впізнати? Ти — то є ти.
— Гомере!
— Єлено!
її руки обнімають його, її голова тулиться до його грудей...
І кам'яниста дорога чомусь гойдається, гойдається...
— У тебе немає поводиря?
— Мені можна й самому — на всі сторони дорога.
— Я буду тобі поводирем. — Єлено!..
— Я була з тобою всі ці роки, всі дні. Тільки з тобою. Думкою, серцем — з тобою, Гомере... Прийми мене поводирем.
її слова — як сон, як дивна казка.
І так не хочеться, щоб ця казка скінчилася. Але ж... За Єленою — багатство, слуги, розкоші. Хіба вони відступляться від Єлени?
Хіба ж вони відпустять її у його, Гомерову, нужденну безвість?
Він пробує сказати їй це, пояснити. Підшукує слова, щоб було зрозуміліше... І чує у відповідь:
— То все — сліди на піску. їх змила хвиля. Немає в мене минулого. А в безвісті є ти. І... я кохаю тебе... Прийми мене. Хоч із жалю прийми. Я спокутую свою вину...
— Єлено!..
— Спокутую... Я тепер знаю, що тінь має бути при господарі. Тільки при господарі... Прости мені.
— Єлено! Про яку вину ти говориш?!
Гомер притискує її голову до грудей, гладить коси, гладить обличчя.
Щока в Єлени мокра.
— Ти плачеш?
— То так, то не знаю чому... А твої очі все ще болять?
— Очі перестали. Усі ці роки ти мені болиш.
— То правда, Гомере?
— Ой, знала б ти, як мені болиш!
— Говори, Гомере, говори.
Його тремтячі пальці обмацують її голову, її плечі, прагнуть упізнати ту, колишню Єлену, стараються розпитати про довгі роки розлуки. І водночас розповідають, розповідають — яка втомлива безкінечність дороги, який глевкий хліб із сліпцевої торби, які холодні бездомні ночі...
— Боюся вірити, Єлено! Скажи, ти мені не снишся?
— О, боги! Хоч на мить зробіть світлими його очі!.. Ось же я, Гомере, з тобою. Хіба може таке снитися?
— Дякую тобі, Єлено. Ти мені теж прости. Це з моєї вини тоді так сталося. Тільки з моєї. То мені гординя засліпила розум. Думав, зможу сам, забудуся, обійдуся. Думав, розумно роблю, а розум виявився обманутий. Думав, ти справді лише тінь, а вийшло — втратив душу... Поки ще повнилося серце твоїм теплом, то і співалося, і пісні складалися. А як тільки останні краплини викрапали — відчув порожнечу. О, яка це страшна річ — порожнеча! Коли жодне слово, жоден звук не народжується в душі. Скільки разів я самого Зевса благав, щоб він повернув мені тебе, щоб я хоч раз ще відчув оте блаженство, коли серце бринить голосніше, ніж струни сотень формінг, і пісня сама собою зривається з уст.
— Не гніви богів, Гомере, твої пісні сьогодні на устах усіх співомовців.
— То все давнє, Єлено, давнє. Ці пісні я склав ще тоді, як тільки пішов. Ще у перші роки склав. А тепер — німота. Тепер я лише повторюю колишнє, як гори луну...
Несподівано Гомер оживляється:
— А знаєш, це мені боги підказали, що Троянська війна почалася саме так. Бо все в житті бере початок від кохання: і радість, і горе, і велич, і ницість. І війни теж. І я розповів, що мені підказали боги, бо така була їхня воля. Я вже не вгадував, як інші аеди, навіть найстарші віком, чи то був такий наказ безсмертних — зруйнувати Іліон, чи то просто ахеї поласувалися на багатство Троади і вирішили здобути її мечем, чи то й справді трапилася ота пригода з Менелає-вою дружиною. Я знав, як воно було. Але боги не відкрили мені образу Менелаєвої дружини. Тож я попросив у золотокосої Афродіти дозволу бачити в дружині спартанського царя тебе, мою Єлену.
— То це в пісні про Іліон — я? О, небо!..
— Ти... Тільки богиня не благословила — я так і не дочекався від неї знаку. Це я сам одважився і вирішив: Мене-лаєва дружина буде моєю Єленою... О, як тоді Зевс потрясав горами!.. Громи так і гули, так і гули. І зливі, здавалося, не буде кінця. І я був один на дорозі... Але я вирішив і не відступився. І серед громовиці тоді й розпочав свою головну пісню, і вона склалася... Потім я у своїй пісні наділяв багатьох смертних образами наших сусідів і знайомих. Але то вже було просто, бо безсмертні змирилися і більше не заперечували. Тоді творилося мені легко і скоро, бо все, про що співав, освячувалося твоїм іменем...
— Говори, Гомере, говори.
— Тоді я ніби десять життів жив одразу. Я за всіх тішився і лютував, любив і ненавидів, йшов на смерть і святкував перемогу. В пісню в'язалося слово до слова, як листя на виноградній лозі... Як її слухали, мою "Іліаду"!..
Він опускає голову, затихає.
І стає чути, як ціркоче жайворонок у високості, як на віддаленому крутосхилі розмірено гупають сокирами лісоруби.
— Чого ти замовк? Говори.
— Уже все сказав,— мовить Гомер з гіркотою.— Потім прийшла порожнеча. І от тепер я — тільки гірська луна. Тільки луна. Я не маю більше снаги складати пісні. Я став зовсім нікчемний. Я не маю сили навіть тебе відпровадити, щоб не тягнути з собою в цю чорну порожнечу.
Єлена відсахується від нього, махає руками:
— Як можеш таке говорить?! Щоб ти Гомер,— і нікчемний? Якби сьогодні в Елладі хтось посмів таке сказати, то його осміяли б. Та що осміяли — камінням закидали б! Гомер — і нікчемний... Ха-ха-ха!.. Та я сама перегризу горло злостивцю, який посміє каркнути це слово.
— Я безсилий, Єлено. Я старий і немічний.
— Ти не немічний. Ти — Гомер! І ти тепер не сам. Тепер твої дороги — на двох, а вдвох легше. Я буду твоїми очима, я понесу твою формінгу і твою торбу.
— Пізно, Єлено.
— Не пізно. Поки живеш — нічого не пізно. Мені розповідали, як тебе слухають у всіх містах і поселеннях. Я плакала від радості за тебе. Я лютою ненавистю ненавиджу оці двадцять літ, які стали поміж нами. Але я і вдячна цим рокам, бо зрозуміла тебе. Я тепер горджуся, що ти такий.