— Олександр Іванович злегка кивнув головою Таскірі: — Будь ласка, принесіть їх. На моєму столі з правого боку.
За кілька хвилин Таскіра принесла журнали, але Ходжаєв не встиг навіть переглянути першу сторінку, як у дверях кабінету з'явилась Ніна Олександрівна.
— Чому ж ти не запрошуєш гостей, Сашо? В мене саме поспів обід.
— Прошу познайомитись — моя дружина, — одреко-мендував Ходжаєву Олександр Іванович, мимоволі дивуючись, коли це Ніна Олександрівна встигла дізнатись про приїзд зава, переодягтись і навіть трохи підфарбувати губи?
— Хто-хто, а Марія Андріївна повинна радіти з запрошення, — пожартував Ходжаєв, добродушно всміхаючись до Пісочкіної. — 3 шостої ранку я мордую її сьогодні голодом. Ми з нею вже побували на двох дільницях і трьох фельдшерських пунктах...
— От і прекрасно! — привітно всміхнулася Ніна Олександрівна, з цікавістю і в той же час непомітно розглядаючи лице Ходжаєва. — Тільки прошу вибачити: обід Дуже скромний, туг нічого не дістанеш...
— Ну що ж! Якщо просить господиня, треба скоритись. — Ходжаєв згорнув журнал, узяв кашкета й подався за Ніною Олександрівною.
Жучка прийшла вже в двір і чекала, коли старий 1с-маїл замкне двері амбулаторії. Поява чужих людей, що сміливо, не звертаючи на неї ніякої уваги, переходили, як у себе вдома, через лікарняний двір, змусила її нашорошитись. Вона бентежно настовбурчила вуха, але, побачивши разом з чужими Олександра Івановича, заспокоїлась. Подивилась пильно на Ходжаева, потягла носом повітря, і, збагнувши по-своєму вагу чужого і його право так вільно ходити в неробочий час по двору, Жучка опустила хвіст і, оглядаючись, пішла геть.
Недалеко дверей до кухні стояла коло миски з помиями мати й сумно дивилась услід Жучці.
— Кого це ви, бабусю, годуєте? — привітно спитав, підходячи, Ходжаєв. — Я щось не бачу у вас ні гусей, ні качок...
— Ні, це я собаку, та чогось уже третій день ось нічого не хоче їсти...
Ніна Олександрівна, побачивши виставлену з помиями миску, ахнула в душі. "Навмисно! Безперечно, навмисно виставила з кухні миску стара відьма", — сказала вона до себе і, щоб свекруха не скомпрометувала їх ще якимось простецьким висловом, поспішила відчинити до квартири двері. Одначе Ходжаєв затримався і запитливо обернувся до Олександра Івановича.
— Моя мати, — відповів на його погляд Олександр Іванович, теж скоса поглядаючи на недоречну зараз миску.
Ходжаєв вклонився і з пошаною легко потиснув суху кощаву руку, яку стара, перше ніж подати гостеві, на всякий випадок швиденько обтерла об фартух.
Гість подобався їй. Вона теж уже дізналася від невістки, що до Сашка приїхало начальство, і це трохи збентежило її. Хоч була вона ще квола й не почувалась на силах, та все ж як могла подбала на кухні, щоб начальство було задоволене. Начальник показав себе зараз зовсім не таким пихатим, як думалося їй; видати, не горда, проста людина. І стара заспокоїлась, приємно думаючи, що з таким начальником Сашкові непогано обійдеться.
Ходжаєв, побачивши коло вікна Васю, який не міг одірвати очей від критого брезентом газика на вулиці, одразу подався до нього.
— Ну, давай з тобою познайомимось!
Вася підозріло глянув на смаглявого незнайомого дядька й набурмосився.
— Ти хто ж — лікар, інженер чи пілот? — Ходжаєв присів навпочіпки перед Васею і простягнув йому свою широку смагляву долоню. — Ну, дай мені свою лапку!
Вася боязко зиркнув на простягнуту до нього руку з чорними волосинками і з острахом спитав:
— Ти — бабай? *
— Бабай? — здивовано перепитав Ходжаєв. — Чому — бабай?
Але до них уже спішила від столу Ніна Олександрівна, щоб приборкати Васю.
— Як тобі не соромно? Поганий хлопчисько!.. — І, боячись, як би Ходжаєв не образився за "бабая", мерщій почала виправдовуватись: — Це, знаєте, його лякає бабуся, коли він не слухається, — бабай у торбу забере... Але хіба за ними всіма доглянеш!..
Ніна Олександрівна казала неправду: не свекруха, а сама вона так страхала хлопця, коли він занадто пустував, і Вася вже розкрив ротика, щоб спростувати мамину брехню. Та в цей час голосно зареготав Ходжаєв:
— Он який у вас бабай!.. — І підхопив Васю на руки. — Так, так, я — бабай! Дуже сердитий бабай! Усіх дітей, що не слухаються бабусі й мами, беру в машину і везу з собою.
— Візьми й мене! — попросив Вася, якому вже почав подобатись веселий, чудний "бабай", та Ніна Олександрівна однесла його під догляд Таскіри надвір, щоб малий не зіпсував часом обіду.
Коли посідали за стіл, Ніна Олександрівна взяла до своїх рук керування обідом і, як гостинна господиня, понасипавши в тарілки суп, раз у раз припрошувала Ходжаєва їсти, лишивши Пісочкіну під опіку Олександрові Івановичу та його матері.
* Б а б а й (узб.) — дід.
Старій було шкода, що їй не довелося пригощати такого хорошого начальника. Сидячи поруч нього, вона ретельно використовувала ті невеликі можливості, що лишились їй, і заклопотано підсовувала гостеві то хліб, то сіль, а згадавши, що гість — узбек і, мабуть, як і всіузбеки, любить приперчити страву, швиденько сходила на кухню по перець. Вона навіть пожвавішала й розговорилася з гостем, і Ніна Олександрівна кілька разів уже марно шукала під столом своїм черевиком ветхі свекрушині капці, щоб дата старій знак замовкнути й не заважати нісенітницями гостеві їсти. Та на заваді були ноги Ходжаєва, який сидів насупроти, і Ніна Олександрівна з киплячою всередині, але безсилою злістю чула, як свекруха, забувши про своє місце в товаристві, безцеремонно допитувалась у Ходжаєва:
— А борщ наш український їли коли-небудь?
Щоб одірвати гостеву увагу від надокучливої свекрухи, Ніна Олександрівна, дарма що в тарілці Ходжаєва було повнісінько, простягла до неї руку й мило всміхнулася:
— Я вам ще підсиплю.
— Дякую, дякую, мені досить, — нашвидку відповів їй Ходжаєв і знову повернувся до старої.
— В ресторанах іноді доводилось їсти. Мені дуже смакує український борщ.
— Е-е, що там у тих ресторанах! — аж махнула рукою стара. — Хіба там уміють зварити! Хіба то борщ!.. От коли ви ще до нас приїдете, то якось би наперед дали знати. Щоб мені червоного буряка де знайти, бо без буряка не можна, то не борщ. Отоді я вас нагодую борщем! Справжнім борщем! Í вареничками з сиром та сметаною... А по ресторанах — що! Тільки гроші беруть!..
— Ви, Одарко Пилипівно, хочете мене просто загодувати! А чому ви самі нічого не їсте? А вам треба багато їсти — дивіться, яка ви худенька.
— Мені не можна...
— Як це так? — здивувався гість.
— Ковтати дуже важко.
— А ви синові казали про це? — пильно глянув на неї гість.
Стара витерла пучками слину, що виступила їй на кутках губ, і заперечливо хитнула головою.
— Ні. Навіщо? В Сашка й так багато клопоту...
— Ну як же це так? Маєте сина лікаря і...
— Мені, бачите, полегшало було, а оце знов... То раніш тільки щось тверде важко було, а це вже і кашу ледве ковтаю. А от воду, — здається, всі арики повипивала б...
—
— Така спрага? — перепитав гість, облишив їсти й увесь повернувся до старої.
— Егеж-бо, так ото часом пити хочеться... Ніна Олександрівна не витримала:
— Одарко Пилипівно, ви заважаєте своїми балачками Саїдові Мухтаровичу їсти! Краще принесіть нам другу страву...
— Стривайте! — різко спинив її, піднісши над столом долоню, Ходжаєв і знову обернувся до старої.
— Скажіть, вам болить, коли ви їсте? — спитав він, похмуро і в той же час уважно оглядаючи лице, руки й усю скорботну, худезну постать старої матері.
— Тепер болить.
— Де саме?
— Отут, — і стара тикнула себе пальцем у верхню частину грудей.
— І давно це почалось?
— Надісь, з півроку вже, а може, й трохи більше. Лице гостеві потьмарніло, густі брови зійшлися до
перенісся, і між ними лягла глибока, сувора зморшка.
Ніна Олександрівна, що весь час не спускала Ходжа-єва з очей, помітивши цю зміну на його обличчі, стурбувалась: чи не ляпнула часом свекруха здуру щось таке, що образило гостя? Вона ж бо така безтактна!
Олександрові Івановичу теж хотілося поговорити з завоблздороввідділу, але між ним і Ходжаєвим сиділа Пісочкіна, що детально розпитувала Олександра Івановича про недавній випадок малярійної коми в кишлаку. Відповідаючи Пісочкіній і прислухаючись у той же час до голосу Ходжаєва, Олександр Іванович зауважив тільки, що Ходжаєв щось занадто довго розмовляє з його матір'ю. Коли Пісочкіна вичерпала свої запитання й узялась покінчити з супом, він почув останні слова Ходжаєва:
— Гаразд, Одарко Пилипівно, ми по обіді ще поговоримо про це.
— Про що це ви? — спитав Олександр Іванович. Ходжаєв кинув на нього спідлоба короткий пигли-
вий погляд.
— А ви хіба не чули, що сказала зараз Одарка Пилипівна?
— Ні. А в чому річ? — спитав Олександр Іванович, не розуміючи й дивуючись з тої раптової зміни, що сталась на обличчі зава. Ходжаєв зітхнув і, як здалося Олександрові Івановичу, зневажливо подивився на нього. Потім повернувся до матері.
— Розкажіть нам усім ще раз ваші скарги.
Ніна Олександрівна при слові "скарги" знищувальним поглядом подивилась на свекруху й перевела обурені очі на Олександра Івановича, мовляв, — чи ж можна дійти до такої зухвалості?!
Олександр Іванович здивовано дивився на матір, не годен будь-що зрозуміти. Пісочкіна одсунула від себе спустошену тарілку й повела носом у бік Ходжаєва.
Мати, побачивши, що вона стала центром загальне" уваги, переполошилась, зніяковіла й воліла б краще живцем лягти зараз у труну, ніж повторити все те, що вона так необачно сплеснула Сашковому начальникові. Невістка з неприхованою ненавистю й відразою дивилась просто на неї.
— Та я... та в мене нічого такого...
І вона знову почала витирати пучками з кутків рота слину, що сьогодні, як навмисне, раз у раз виступала їй на губах.
— Кажіть же, Одарко Пилипівно, якщо вже почали! — сказала Ніна Олександрівна тоном судді, що вже склав собі про злочинця несхибну думку й приготував йому гідний вирок.
Ходжаєв запитливо подивився на Ніну Олександрівну, далі на Олександра Івановича, зітхнув і, видимо, здогадуючись про становище цієї матері в родині, тихо сказав:
— Добре. Ми поговоримо потім...
Решта обіду пройшла понуро, майже гнітюче. Ходжаєв став мовчазний і більше длубав виделкою в тарілці, ніж їв. Пісочкіна, якій Олександр Іванович, щоб якось заповнити неприємну мовчанку, почав голосно розповідати про другий випадок малярійної коми, слухала неуважно й двічі сторожко потягла ніздрями повітря; навіть Ніні Олександрівні, попри всю її вмілість і бажання, ніяк не пощастило удати, ніби нічого особливого не сталося.
Вставши по обіді з-за столу, Ходжаєв сухо подякував Ніні Олександрівні й одразу ж узяв Олександра Івановича за лікоть і повів у дальній куток кімнати.
— Ви ніколи не оглядали своєї матері? Олександр Іванович не сподівався такого запитання і
на якусь секунду затримався з відповіддю.
— Я розумію вас, — ми, лікарі, весь час лікуючи інших, не звертаємо уваги на власні недуги та хвороби близьких нам людей; ми часто навіть свідомо уникаємо самі лікувати своїх кревних, надто якщо припускаємо можливість чогось серйозного, але все ж...