Підношу чарку за щастя, здоров'я, успіх батька і дочки, які свої життям це доказали. Слава!
Всі випили, здійнявся говір на двох мовах, в атмосфері зворушення, особливо помітне воно на обличчю Івана, він мовчазний, неприсутній, весь в думках, але Віра, як ніхто, відчувала його переживання... Бо й сама вона насторожена, мов пташка, на яку полюють, таємниця пережитого нею в цьому домі чатувала на неї з кожного кутика, його власники в глибокому траурі, ці тут гості, болюча для них несподіванка, за що, мабуть, загинув їх син, портрет якого стоїть на комоді їдальні. Віра намагалась в той бік не дивитися, але думка її не могла звільнитись від того місця. Щоб помогти собі, її зір шукав зустрічі з Нестором, який, здавалось, безтурботно гомонів з Еммою, так що Віра відчула в собі особливе відчуття своєрідного гніву, ніби цим порушено право на якусь її власність.
Тож то Татяна, Микола Іванович, Ірина не гамували радости, вони на висоті, їх мова свобідна, їх зір сяючий. Пізніше, Емма, не дивлячись на час жалоби, запропонувала піяніно і вибрала шматок її улюбленої "Недокінченої симфонії" Шуберта.
Це збільшило настрій, посипались оплески. Після того Емма вимагала, щоб щось заграла й Віра, та сперечалася, її пальці відвикли, але глянула на батька, який, здавалось, не був проти, підсіла до піяніна і почала брати ноти, що нагадували Шопена. Іван зареагував одразу. Він не мав пам'яти до музики, але це його торкнуло. Десь згодом, він навіть встав і відійшов до комоду з портретом. — Не можу! — викрикнула Віра. — Мої пальці розучилися! — додала вона і встала з наміром відійти д батька. Але його там вже не було. Як і коли він щезнув? Всі були заслухані в музику... А ті що й помітили його вихід, не придавали тому значення. Одначе згодом, коли він не вертався, почали дивуватись, а Віра навіть вийшла в коридор, Ганс вдався перевірити інші місця. Даремно. Його ніде не було. Замішання, стривоження, настороження. Нестор допускав, що той міг відійти до Тавбаху, з ним годилася Віра, це було по дванадцятій ночі, час розходитись, плянувалось, що частина гостей лишиться наніч у Врінглєрів, але тепер всі кинулись йти. Мусять же знати, що воно сталося.
У цій темноті, у мовчазності, під віддалений гуркіт автостради з другого взгір'я, яка не вмовкала, як ден так ніч, вузькою, асфальтовою дорогою, рухалось п'ят мовчазних людських зарисів. Віра вела перед, Татяна ледве за нею встигала, Микола Іванович помітно відставав, Нестор з Іриною залишились зовсім позаду. Коли дійшли до села, з чорного простору над ними, почало накрапати, у невеликому домику, де жив Іван, одно вікно світилося. Так, він вдома, Водяні з Вірою повернули до його дверей, Нестор з Іриною вирішили йти до себе, пояснень не вимагалося.
X
На цьому драматичному моменті, епопея Морозів для Нестора могла скінчитися, його самаритянська місія завершена успішно, епізод зі зникненням Івана не вимагав особливого втручання, це був вибух перевантаженого чуттям батька, якому не хотілося, щоб сторонні очі бачили його зворушення, особливо коли дочка нагадала мельодію, під яку вони прощалися дев'ять літ тому.
Нестор має досить того в комітеті, приходять і приходять нові люди, а тим самим, нові епопеї, надсвітові арені, у Сан Франціско розпочато конференцію сорока шести держав для схвалення статуту Об'єднаних Націй, на річці Ельбі, біля міста Торгаду, вперше зустрілись фронти У-Ес-Ей — СССР, біля села Донґо в Італії піймано й повішено за ноги Беніто Муссоліні, у бункері Берлін Гітлер поповнив самогубство, у Реймсі Франції, перед силами аліянтів, капітулюють воєнні сили Третього Райху.
І, як сказано, у Нестора з його Морозами, як він каже, фікс унд фертіґ, що з ними станеться далі, їх справа, при першій зустрічі з Татяною, вона сказала, що Іван весь в дочці, що нічого інше його не проймає, що в нього лиш одне питання — зголоситися вже тепер до табору поворотців, а чи відкласти це на трохи пізніше. Добре, зрозуміло, кінець.
З втікацтвом, що не верталося, інша справа, воно набирає відваги, кілька тих сотень, що містилося у славетній, без вікон і дверей, школі Гердера, перенослося до бувшої казарми ес-есів з цілими вікнами, м'якими матрацами, блискучими туалетами, інші заповнили, люксусовий колись Стрілецький клюб, багато простору, сонця, посилено харчові раціони. У комітеті цокотять машинки і засідання, засідання й засідання, а це значить посилений рух в напрямку шукання місця під сонцем у нових, мирних, націооб'єднанських умовах земної кулі.
А в цьому також, у понеділок, тобто третього дня, після знаменного бенкету в Мелінґені з його містерійним закінченням, у годинах пообідніх, у Ваймарському кабінеті Нестора, як стій, з'явилася елегантна панна з карміновими устами і чарівною на них усмішкою, в якій ледве чи можна було впізнати недавну Віру Морозівну. Певний погляд очей, рішучий тон мови, незалежність цілої постави. — Нестору Павловичу — привіт! — гомоніло мажорне її контральто вже з порога кімнати, де було вже кількох інших інтересантів.
— Шолом-Алейхем, шановна! Чим можу служити? — відповів Нестор і вказав стілець збоку. — Зараз буду д ваших послуг.
— Чи дозволяється тут курити? — запитала вона ноншалантно.
— Дозволяється — зрозуміло, — відповів Нестор.
— І також частувати? — простягнула вона йому пачку "Пел-Майль"-ю.
— Що до мене — з подякою відмовляюся, але той о поет напише вам за таке оду, — говорив Нестор.
— О, так, о так. Не одну, — озвався поет і потягнувся за цигаркою. — Цигарочко, американочко, жду й не діждусь тебе, коханочко, — завіршував спонтанно поет.
— Ви сюрреаліст, — зазначила Віра.
— В цьому випадку, без сюр. Просто реаліст, — відповів поет.
— Яка різниця з "сюр" і без "сюр"? — жартувала Віра.
— А така: ви, наприклад, зі "сюр". Маєте "ПелМейль", я без "сюр", бо збираю бички. Особливо солідні бички лишають мурини. Зі солідарности гноблених, — говорив поет.
— Для ясности! Бички, це недопалки цигарок. Мурини — американські вояки. Гноблені — вони чорні, ми без диму, — озвався ще один поет.
— Слухай, Оресте. Виясняєш і так ясне, а затемнюєш суть. Бойс! Кіп бички! Звичайна мова кожного воїн Америки, — говорив перший поет.
— Як там все завершилось? — звернувся Нестор д Віри, щоб скінчити з бичками.
— Гепі-ендом, — відповіла вона зрозумівши питання. — Втікача знайдено, конфлікт розв'язано. Деталі пізніше. Дозволите зачекати на вас унизу, у тітки? Маю д вас справу.
—— До ваших послуг. П'ять-десять хвилин, — відповів Нестор.
Віра вийшла.
— Несторе Павловичу? Звідки така, піф-паф, парижанка? — зворушився поет.
•— З Києва, — відповів той.
— Нє вєріш ґлазам. Такі щасливіші... Їм не приходиться "кіп бички".
— У неї заслужений батько... З ордена "Бухенвальд".
— Потомственний дворянин. Зрозуміло.
Чверть години згодом, Нестор з Вірою залишали будинок комітету, вибирались на вільніше місце, Віра пропонувала парк, Нестор не перечив, у Віри мінявся настрій, з демонстративно-визовного на поважно-роздумливий, Нестор дивувався чому парк, яка у неї справа, чому не полагодила її в комітеті і, нарешті, чому так вирядилась. Багато чому, але не перечив. Йшли, розмовляли, дійшли до замку Герцогів, перейшли мостик Штерн, звернули на доріжку здовж річки, по зеленому лугу, залиті водою, кратері бомб. Безлюддя, тиша. Ваймарська вулиця сюди не сягає.
Дійшли і минали домик Ґете. Мовчазно поглядали на боязько-мовчазний будиночок, старі дерева, альтанка, лавиці і знов кратері бомб, йшли доріжкою імени Корон Шротер. — Хто це була та Шротер? — порушила мовчанку Віра.
— Співачка, акторка... Приятелька Ґете, — відповів Нестор.
— Ґете. Скільки це років? Кажете, він тут жив? — говорила Віра роздумливо.
— Вам не віриться.
— Уявіть — не віриться. Таке божество... Чи він міг подумати?
— Наприклад?
— Що в його квітник Америка підкине бомби.
— Тоді ще не було Америки.
— Як не було?
— Коли це тут починалося, її було лиш проголошено.
— Всього? Коли це сталося?
— Півтора століття тому.
— І вона вже така? — дивувалась Віра.
— Її темпо. Історія там біжить швидше.
— Не віриться.
Вони повернули в напрямку річки, мостиком Дюк перейшли на другий берег, натрапили на Фельзентреппе, де побачили таблицю присвячену німфам, "які заселяють скелі й дерева, щедро уділяють кожному хто чого забажає у його осамітненню... Для творчих — творять відвагу, зневіреним уділяють розраду, закоханим щастя... Тому, що боги дарували їм те, що відмовлено людям: помічниками й розрадниками бути".
— Ви це розумієте? — питала Віра.
— Мова поетів.
— Чи також тих, що збирають бички?
— У тих свої німфи.
— Чи ви з цим годитесь?
— Наприклад?
— Що німці — нація Ґете, Бетговена, Канта.
— Чому б ні.
— А чому той там Бухенвальд?
— Може це також мистецтво й філософія. Гітлер малював, Сталін писав вірші... І навіть Дзержинський. Головним їх рупором був Маяковський. Херувіми, серафіми... Рай в небі, рай на землі... Океани чуття. Колов якому чорти й боги змагаються за першенство. Для людей недосяжне, — говорив Нестор.
— Думаєте, що Совєтський Союз і Третій Райх адекватне явище?
— Крапля в краплю. Тому вони й зчіпилися. Двоє подібних тіл не можуть зміститися в тому самому просторі. Це закон.
— І їх початок, кажете, від поезії? — невгавала Віра.
— В кожному разі від натхнення святого духа. Їх рушійною силою — надмірна любов, що взноситься до висот недосяжних. Не всі можуть жити, як Ленін чи Гітлер, а вони цього вимагають. Інакше — куля в потилицю.
— То ми з вами, Несторе Павловичу, ніщо інше, як двоє недосяжників... Недостойних щастя. І куди тоді з нами?
— Дві альтернативи: Сибір, або Америка.
— О! Америка! Що таке Америка? — захоплено запитала Віра.
— Звалище для таких, як ми недосяжників. Вигнанців з раю... Які не розуміють "Капіталу", "Майн камф"-у, а просто будують хмарочоси з бетону й заліза, як мурахи мурашню. Не турбуючись раєм.
— О, Алах! Виходь — Америка велика духова порожнеча заставлена хмарочосами.
— Так. Порожнеча. Там вам, ні Бухенвальду, ні Колими. Там настільки дурні, що не розуміють, чому треба стріляти людину, яка не годиться з Леніном чи Гітлером. Там ти можеш вийти на Бродвей і на ціле горло розносити президента і хоч би що. Такі ось там ідіоти.
— Ха-ха-ха! — розреготалась Віра.