Фрекен не може цього не помітити і почитає поглядати й собі в коридор.
Я не можу одірвати свого погляду, коли хочете, художника. Бо у фрекен справжні людські соковиті губи, що притягають і живуть. Її ноги спортсменки, пружаві і м'які в міру, не випинають м'язів з-під виточеної круглости захованої панчохи. На ногах бліді жовті легенькі калоші, так сильно розповсюджені в Норвегії.
Мамaша поцікавилася, куди це дочка дивиться, але якось так невдало виглянула, що я зовсім вдало не встиг занурити своєї цікавости у вікно, де грохотів черговий тунель.
Фрекен почала напружено читати журнальчик, а мамаші чогось раптом зробилося дуже потрібно дістати хусточку з пальта, що висіло у дівчини над головою, але одгорнуте було в мій бік.
Мамаша це пальто розправила і, мов ширмою, геть заслонила свою пухнасту доченьку. Але й тій тоді наспіла потреба обережно поправити волосся, а круглий лікоть сам собою нехотячи знову одсунув назад пальто. Після цього фрекен ще пильніше зачитала, потім кинула книжку і замислилась.
Все це я бачив, споглядаючи у вікно чудесні невидимі стіни надоїдливого тунелю, що тягся цілих 15 хвилин. Може, воно й не личило б брати на свій рахунок замисленість соковитої (малина в сметані) фрекен, але далебі, крім мене, в коридорі нікого більше не було, хлопці, захопивши ціле сусіднє купе, галасливо дулись у карти, а всі погляди фрекен, що не попадали в газету, як шпаги, стикалися з моїми (то я їх добре бачив!) і, вибиті з напрямку моїми вдарами, блакитною сталлю падали вниз на такі самі біло-рожеві рученята з золотою обручкою й зеленим круглим камінцем у ній.
І прошу вас, читачу, не заздрити мені, а пожаліти мене. Я гадаю, що в таку хвилину навіть Тантал перестав бн хотіти їсти й питии. А ти, червоно-смуглява рідино, що, як губка, насотала мої м'язи, може, ти заспокоїшся, пригадавши холод чистих снігів, блискучих гір, де застиглий прозорий простір притишує бурхливий захват, нагадуючи вічний смертельний холод і спокій. А може, якраз через те саме ти й бурлиш, червоно-смуглява рідино, шукаючи далеких рис і забуваючи чудесну сім'ю, аморальність ласощів і афоризми про те, що навіть води з усіх криниць нашої безмежно-прекрасної планети все одно не перепробуєш.
БЕРҐЕН
Місто – і на морі, й серед гір
Місто Берґен недаремно носить свою назву. "Берґ" — як, відомо, гора. Берґен заліг між горами на фйордові. Фйорд захищено од океану островами-горами. Море залізло в гори. Це утворює з Берґена чудесний, другий по великості, порт Норвегії, що ніколи не замерзає. Клімат м'який, багато дощів.
Найперше про характер міст.
Берґен — це немов частину середньовічного Гамбурґу взято й перенесено в припортову ділянку норвезького міста. Хіба одна така ріжниця: у Берґені більше дерев'яних будинків, ніж у старовинній частині Гамбурґу, яка зберігає душу й історичний запах Ганзейського союзу.
В Берґені ви побачите чотири-п'типоверхові вузькі будинки на три-чотири вікна, що підпирають один одного боками, а вікнами дивляться просто в обличчя морю. Високі, гострі дахи йдуть, як зубці рубля, один коло одного, червоні, черепичні.
Середньовічні торговельні факторії й військові вежі стоять тут поруч.
Це Берґен готики рибних складів, базару й заморських кораблів.
У Берґені багато німців. Є навіть ціла пристань і ринок, що носять назву "німецький", або, по-норвезькому, "тіск". В тій частині вулиці не можуть очиститись од невеличкого бруду. Byлички — вузенькі, темнуваті й вогкі. Оцей середньовічний Берґен хмуриться й тиснеться до самої води, куди підходять кораблі з найдальших країв землі.
Квартали крамарів і квартали робітників
Але ось другий Берґен — місто торгівлі, сучасної комерції, банків, бюрів і театрів. Тут широкі, чисті, до неможливого чисті і ясні вулиці, багато сонця, коли воно не за хмарами; посередині міста озеро, — далі бульвари, де грає музика й гуляє норвезький демос.
Високі світлі вікна, і зовсім немає тієї похмурої "сучасної" архітектури, як в Осло. Люди нижчі, ніж в Осло, і жвавіші.
І, нарешті, найтяжче видовисько Берґена — робітничі квартали. Тут дерев'яні не будинки, а швидше фургони, що позаставляли вулички, вузькі й темні, як суточки. Тут дощова вода змиває брук. Тут можна лише проходити. Ні деревця, ні оздоби.
Затхла, важка частина міста, і тут якраз живе робітництво.
Гострі дахи, бо дощі
У цілому місті, де не глянь, — високі гострі дахи' (дощі до 1.900 мм на рік), щоб вода збігала, а щоб вода не наливалась у димарі — вони обов'язково під покришками.
Місто скупчилось на трьох півостровах (один ледве виступає), що кам'яними пальцями заходять у фйорд. А далі за водою репані гігантські шишки, мов черствий хліб, — острови.
Канатною залізницею і назад
Місто найбагатшою частиною притулилося до гори Фльоєн і поспиналось геть по цілій горі, викинувши наверх міський нагірний парк, а в ньому ресторан, що вночі сяє з височини, мов якесь феєричне чудо.
На гору біжить канатна залізна дорога — і ви з ґотики кірх і військових веж та з торговельно-приморського шейкання одразу вилітаєте наверх. Східчастий вагон на канатові, що лежить у жолобках на колесах-роликах, іде круто вгору, як ліфт. Перед вашими очима перекидом пливуть панорами гір, будинків, морських просторів і містків, перекинутих понад залізницею. Берґен між горами і над фйордом мені нагадує Севастопільську бухту. Вулиці, покладені на камені, чисті й новенькі, теж нагадують Севастопіль. І навіть те, що ось кілька вулиць і гурт будинків попхалися на високу круту гору, навіть це нагадує Севастопіль. Нарешті, теплаве, ніжне повітря, де в передзимку не чутно замахів холоду, де в листопаді стоять іще зелені кущі вишень, бузини і глоду — і це мені надихає спогад про наш найкращий порт на Чорному морі.
Ранок, десь сонце. Але тут іще смутна вранішня вогкість і тінь.
Лише фіялково-рожевими кострубатими сирами креслять свої контури околишні гори, освітлені звідкись ранковим сонцем. Проте воно самого Берґена ще не дістало своїми цікавими, проникливими вогневими щупальцями.
Ах, нарешті!
З-за потемнілої гори бризкнуло злотовіясте око. Ніжна ворса проміння —це вії сонця, швидко мигаючи, почали одростати й приласкувати берґенську зелень.
Сьогодні початкові дні листопада. У Харкові вже сніг, а тут зелено, тепло, хоч листя лип і каштанів на осінь уже облетіло до крихти.
Вишні зате ще зелені, як рута. Зеленіє трава щирою оновленою радістю життя, зеленіють грядки коло будинків. Поруч них вічнозелені кущі та чорна зелень плюща поповзла на колонку. На квітнику нахабно цвітуть повновиді троянди, так, наче збираються цвісти до самої весни.
Я щасливо попав не на дощ — і тому маю цілу гаму вражінь од ранньої кримської весни до льодовитої міцної зими на верхів'ях скандінавських Альп, що всього на віддаленні добрих кількох годин. Але ось ми піднялися канатною електричною залізницею на Фльоєн-гору, до якої тулиться Берґен своїм правим боком, коли стати лицем до моря.
На горі Фльоєн
На Фльоєні типова гірська рослинність: низькоросла сосна, ялина, веріс, пахучий ялівець — усе це зелене. Густа шерсть трави од приморозків побуріла.
За розливами живого срібла фйордів, за бар'єром шишкуватих островів —відкритий безмежний простір океану.
На гору у міський парк приїхало й прийшло вже чимало люду. Тут сонце, що piдко буває в цю пору в Берґені: отже, понаїжджали грітись, ловлять сонце, осіннє низьке сонце, що до того й коротко залишається на небі, Мають наступити велетенські дощі.
Тут зараз на сонці, на горі, в парку гуляють сотні: батьки з дітьми, цілі сім'ї; окремі табуни дівчат — усі вони в спортових чоловічих штанях. Гурти хлопців і чоловіків — теж окремо. І, нарешті, неодмінні всесвітньо відомі парочки.
Особливо звернула мою увагу одна пара. Вона — типова білявка в яркій червоній кохті з пухнастої в'язаної матерії і в крапчастих шоколядно-сірих штанях в широку клітку. Могутній зад її облягали ці штани, а в деяких місцях зовсім тісно округлили матерію. А поруч такі самі широкі й зовсім порожні штани її супутника, що обвисло збирають у складки сіро-бузкову клітку модного суконного матеріялу.
Під ногами і всюди почувається могутній масив каменю, що витикається з-під трав'янистої шкурки землі гостряками, а то й могутньо дибиться цілими скелями. Поміж ними сосна.
З пагорка на пагорок перестрибують залізні щогли високого електричного струму. Зупинившись, їх оглядає гурт робітників. Сьогодні свято.
На верху гори озеро, одне, друге, третє, мохові болота й мочарі. Всюди шелестять струмки, шумить чатинник (хвоя) і клясична вогкість, що не може всотатись у кам'яну грудь, боркається з вогкістю сирих вітрів з океану.
Привіт антенам, що гудуть, вітрам і льодові
По крутій гранітовій скелі сльозиться вода. Вночі мороз її скував, утворивши поверх каменя льодову кожуру. Зараз на сонці ця кожура одмокає, розтає й опадає пом'ятим, перетопленим склом, як після пожежі. Камінь після цього залишається чорний, мокрий.
Люди йдуть на гору, мов на прощу. Ось столітній дідусь із дітками. Батько з юнкою-дочкою із збільшено-випнутими під светром грудьми, а поруч хлопчик-синок клясичним підстрибцем. Ще краща юнка в гурті подруг. Гурт хлопців старших комсомольського типу іде й підспівує. Мамаша з ногами слона і двома дрослими дітьми.
Дітей коло усе по двоє. Рідко троє або одне.
Старий і старушка: наївно-трагічна пара. Молоде подружжя. Незалежний працівник. Два службовці. Усім їм навіть тут на горі не холодно. Порозкривали шиї. Лише в піджаках або зелених парусинових френчах. Я мерзну в пальті і кашне. Значить, вони натреновані на холод. Звиклі.
На самому чолобку гори, що за півкілометра (560 м) — вітер, лід на озерцях, що мене витримує. Два старички, здається, згодні врости в камінь, щоб закурити люлечки. Чиркають сірники.
Будки — ховатись од негоди і будинки, попримоцьовувані дротяними тросами до кам'яної землі. Значить, тут на горі бувають страшні вітри. Зараз не такий уже вітер, та й то антени радіостанції (ось вона!) гудуть, як далекий поріг, поїзд і ударений рояль одночасно.
На обвітреному камені в щілинках мох, а в мохові плазує і ховається-стелиться повзучий ялівець, завбільшки, як кущі чебрецю, але вже з плодами з добру чорну черемшину.