А лежати просто так не можу. Якщо можеш, сідай краще тут, поруч зі мною, і читай... А я буду записувати.
– Зараз... – сказала Аджире; вона підійшла до колиски, прислухалася до подиху молодшенького, поправила на ньому ковдру і повернулася, загорнувши плечі плетеною шаллю. – Тут холодно. Накинути на вас щось?
І, не чекаючи відповіді, вона дбайливо вкрила чоловіка старим пледом, підіткнула з країв, щоб не піддувало.
Потім Аджире поклала біля столика товсту подушку, набиту соломою, і сіла на неї.
– Спочатку? – запитала вона, гортаючи зошита.
– Початок чистіший. Отут я вже розібрався. Починай звідси: "Я хочу вам пояснити..." – ткнув вказівним пальцем у нижню частину сторінки. – Тільки повільніше.
– О Аллах! – вимовила Алжире і докірливо зацокала язиком.
– Сам шайтан ногу зломить! Ну, пишіть:
"Б е к и р — е ф е н д і (голова зборів). Я хочу пояснити вам мету скликання цього меджлісу. (Устає. Обома руками обпершись об стіл, нахиляє голову й мовчить – думає. Потім спідлоба оглядає людей у залі). Як відомо, часи змінилися. Темному люду дали так звану волю. А що з цього вийшло, самі бачите. Дай худобі волю, вона відразу на чиїйсь ниві опиниться... От і серед нашого народу з'явилися змовники. Ці хитруни, обманюючи людей, змушують їх забувати релігію, викинути з пам'яті шаріат, чуже називати своїм. Вони написали царю заяву з вимогами – зверніть увагу, не з проханням, а з вимогами! – які не відповідають шаріату. Вони вважають, що землі, даровані їхнім нинішнім господарям самим усевишнім, треба поділити між усіма порівну. Наш цар-панотець, звичайно, залишив лист цих безбожників без уваги. Так вони кілька днів тому послали до Петербургу петицію з вимогами, на які немає дозволу Аллаха. Наш цар-панотець у Петербурзі може опинитися в скрутному становищі... Тому ми, мусульмани, мулли й усі інші люди, що знають шаріат, справжні представники народу, повинні серйозно порадитися і написати свого листа батьку нашому, царю. Що ви на це скажете, джемаат[73]?
З місця встає людина в довгому чекмені, в овечій шапці, із сивою бородою, в окулярах. З'ясовується, що це мулла Абдулкелям-ефенді.
(Радо) Прошу вас!
А б д у л к е л я м — е ф е н ді. Я прибув сюди як представник мусульман, що мешкають в околицях Керчі. Ми дізналися, що проект важливих реформ, відісланий минулого місяця до Петербургу, не відповідає шаріату. Я маю пропозицію. Якщо погодитеся зі мною, то ми повинні просити падиша-бабая про те, щоб він проект, посланий йому в травні цього року від імені кримських татар, анулював (Повертається на два боки, оглядає людей і розводить руками). Однак хіба таке міг придумати мусульманин? У тім проекті чорним по білому написано... "щоб духівництво зовсім скасувати". Якщо нас, духівництва, не буде, то під чиїм невсипущим оком темний татарин робитиме намаз? Крім того, у тім проекті є вимога – дев'яносто шість тисяч десятин вакуфних земель віддати бідним селянам. Якщо ці священні землі будуть роздані, тоді з чого ж ми, духівництво, будемо жити?.."
– Одну хвилину, – сказав Усеїн-оджа, торкнувшись плеча Аджире-ханум.– Далі нехай залишиться, як є. – Він перегорнув дві сторінки і тицьнув пальцем у рядок. – Читай звідси.
Аджире легенько відкашлялася і продовжувала:
А х м е т – бей. Заяву напишемо на ім'я царя чи в міністерство?
А б д у л к е л я м – е ф е н д і. На ім'я царя. І треба своїх представників послати в Петербург, щоб вручили особисто в руки його величності.
Присутні перешіптуються, зала шумить, секретар Асан-мурза приготувався писати.
Б е к и р – е ф е н д і. Асане-мурза! Пишіть на ім'я самого падиша-бабая.
А с а н – м у р з а (вмочує перо в чорнильницю, пише). "Заява кримських мусульман його величності падиша-ефенді..." Пункт перший...
Б е к и р – е ф е н д і (звертаючись до залу). Що напишемо першим пунктом?
А б д у к е л я м – е ф е н д і. Проект, відправлений безбожниками весною, мусить бути скасований.
Б е к и р – е ф е н д і (дивиться на секретаря і диктує). "Проект, посланий від імені нижчого стану Криму, не може бути прийнятий як такий, що не відповідає мусульманському шаріату".
Усеїн-оджа, чимось незадоволений, жбурнув ручку на стіл. Узяв зошита з рук Аджире, поклав його на край хони. Присунув до дружини іншого зошита і відкрив потрібну сторінку:
– Прочитай-но оце. І потім ти вільна, можеш іти спати.
Аджире-ханум, наблизивши зошита до очей, щось пошукала поглядом на
сторінці. Може, просто не могла розібрати якусь фразу? Він нетерпляче подивився на неї.
М у а л і м Д у л ь т е р о в (із задніх рядів, де він сидить). А на мою думку, саме той проект, що ми сьогодні написали, настільки огидний, що соромно навіть думати про те, відповідає він шаріату чи ні. Пункти, внесені до цього проекту, не відповідають не тільки священному мусульманському писанню, але й жодному іншому писанню!
І с м а ї л Ч е л е б і. Зачекай! Замовкни! (Встає з місця). Не дери горлянку!
Б е к и р – е ф е н д і (хапає дзвоника, підхоплюється з місця і щосили дзвонить). Ісмаїле Челебі, не личить нам сваритися. Хто б і що б тут не говорив, мусимо зберігати спокій. Сідайте на місце!
А б і б у л а – а к а й (Із простих селян. Встає і показує товстого ціпка). Ви бачите цього ціпка? Голову провалю тому, хто насмілиться хоч щось пропищати раніше, ніж попередній не скінчить промови. (Голова дзвонить, Абібула-акай, не звертаючи уваги на дзвоника, голосно продовжує). Дульгеров-муаліме, ти не бійся! Говори стільки, скільки зможеш! А коли вже не зможеш, то я додам.
Б е к и р – е ф е н д і. Абібула-акай! І ви можете говорити все, що хочете, будь ласка! Але тільки було б непогано, якби вибирали слова.
М у а л і м Д у л ь г е р о в. Якщо буде скасована нерівність, встановлена ще Катериною, то..."
– Досить! – втомлено мовив Усеїн-оджа і вдячно подивився на дружину.– Інші сторінки не дуже брудні, якось розберуся. А ти поспи трошки. Скоро світатиме.
Аджире заперечувати не стала, тому що вже насилу сиділа. Спробувала встати, але права нога затерпла. Посиділа трошки, потираючи гомілку. Потім піднялася і, накульгуючи, вийшла до сусідньої кімнати. Ковдра в Даніяла сповзла, і дитина зіщулилася від холоду. Аджире вкрила його і вляглася поруч із сином.
А Усеїн-оджа, залишившись сам, довго сидів у задумі. І нарешті зважившись, почав дописувати кінець п'єси. Час для нього більше не існував...
Підвівши голову, він побачив, що з вікна ллється сліпуче ранкове сяйво. Ого, як би в школу не спізнитися! Встав і, насилу волочачи затерплі від довгого сидіння на підлозі ноги, пішов на кухню. Аджире вже готувала сніданок. Глянувши на чоловіка, вона злякалася. Виглядав так, наче після важкої хвороби. Змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння.
– Ще дві такі ночі, і я залишуся без чоловіка!..
Оджа винувато посміхнувся. Що він може вдіяти? Іншого часу для творчості у нього немає. А не писати теж не може. Місця собі не знаходить, доки не розкаже на папері, що у нього на душі й на серці...
Не сказавши ні слова, вийшов у двір. Зайшов у хлів, погладив по гладкій, шовковистій шиї коня. Узяв шкребачку, почухав йому спину, боки, почистив пучком сухої трави. Насипав у ясла ячменю. Із кам'яного корита в дворі зачерпнув брезентовим цебром води, напоїв. Це він робив щоранку. А сьогодні якийсь неспокій зійшов на нього. Коли недавно пестив коня, не відчув під руками ні пружних м'язів, ні ребер. Шкребачка, здавалося, ковзала по чомусь м'якому, пухкому. Чому Кипчак так розжирів? Ще недавно його тіло було сухим і твердим, як кизил. Доторкнешся – і трем по ньому пробігає. Б'є, бувало, копитом, нетерпляче очікує сідла. Що ж це з ним? Корму я йому не додавав. А може, Аджире його годує чимось іще, коли я на роботі?
Оджа повернувся в дім. Переступив порога, хотів було розпитати дружину, але перебила інша думка. "Скільки ж часу я нікуди не виїжджаю на Кипчаку? Бідолашний Кипчак... Вічно в стайні. Що ж йому залишається, як не жиріти?"
Однак треба поспішати. Оджа нашвидку поїв, одягнув кожуха, глибокі галоші і вийшов з дому. І так щодня – вранці йде, увечері повертається. Навчає дітей рідної мови й літератури. Якщо в газеті чи журналі друкуються нові твори, читає їх на уроці, пояснює зміст. Він розповідає їм про далекі материки й океани, про холодні й теплі течії, про вулкани. І, як обіцяв впливовим людям села, учить дітей читати Коран.
Іноді, повертаючись після уроків додому, заходить по дорозі в дукан, розмовляє з людьми і п'є з ними каву. Але не кава йому важлива, а бесіда, і якщо вона цікава, засиджується допізна... Іноді стріне на вулиці близьку людину, і той просить його зайти до нього в дім, у гості. Усеїн-оджа не може відмовити, заходить, розраховуючи посидіти хвилин п'ять, але хазяїн скликає сусідів. У таких компаніях Усеїн-оджа бере хазяйську скрипку, грає, співає, наповнюючи серця слухачів то радістю, то смутком, то такими невгамовними веселощами, що так і хочеться кинутися в танок...
Коли таке випадає, Усеїн-оджа приходить додому пізно. У якому він настрої, дружина відразу дізнається по тому, як відчиняє двері. Аджире посміхається. Вигляд чоловіка її веселить. Адже радість на його обличчі – рідкісне явище. Тому бачити чоловіка хоча б зрідка веселим Аджире приємно. До того ж якщо він трішки напідпитку, то стає ще ласкавішим. Цілує рожеві щоки завжди свіжої, здорової Аджире. "Я б не зміг жити без твоєї любові! Я щасливий, що в тебе таке ніжне серце і такі гарні очі, схожі на блакитні квіти в степу. Я щасливий з тобою, люба. А ти... ти, Аджире, нещаслива зі мною. Так, так, і не заперечуй. Я знаю — нещаслива".
Аджире дивується, дивиться на чоловіка з образою: "Це я – нещаслива? Як у вас язик повертається таке казати?"
"Я ж ніяк не можу пристосуватися, – розводить він сумно руками. – Невдаха... У нас із тобою немає статків. Я не можу тебе одягати, мою красуню, як хочу. І це мене дуже засмучує. Я щось пишу, ночі не сплю, але за це ніхто не платить. Єдина мені була б нагорода, якби люди могли читати мої твори, а ти пишалася мною. На жаль, це неможливо, моя Аджире..."
"Ні! Ні! – гаряче заперечує йому Аджире тремтячим голосом.