Чудасій

Момент чудовий! За всі роки нашого зна­йомства не було кращого й відповіднішого, знаєте? Тіль­ки я горілки не п'ю, про це я вже від самого початку вам сказав. Але горілка єрунда! В горілці нема ніякої сим­воліки! Знаєте, що? Я завтра принесу отой свій свердловський винахід — і ми вип'ємо! Вип'ємо обидва, бо ж і вам він потрібний, ще більше, як мені! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

Олекса відкинувся па спинку фотеля і зайшовся щас­ливим сміхом. Але я, мов опечений, підскочив на стільці й кинувся на свого гостя:

— Геть!!! — крикнув, задихаючись від обурення. — Забирайтеся мені зараз звідси, бо я не можу на вас диви­тися!!!

— Ну, от! — посумнів Олекса й підвівся. — Я вам хо­тів добре порадити, а ви сердитесь...

— Олексо, тікайте!

— Я не тікаю, а просто йду... Два дні по брудершафті були б дуже неприємні, але висліди — радикальні! Кажу вам це на підставі власного досвіду, знаєте? Ц-ц-ц!..

Хіхікання він скінчив уже за порогом, а я зі злістю затріснув двері й замкнув їх на ключ.

Напився води, обмив лице й голову, закурив цигарку й почав нервово ходити по кімнаті, відкидаючи стільці ногами. Тремтів при думці, що Олекса ось-ось зараз вер­неться і постукає. Здавалося, що тоді вже дам собі волю, накинуся на нього і... і не знати, що з ним зроблю.

Та, коли Олекса справді вернувся й поторгав за руч­ку дверей, я не зробив нічого, навіть не відізвався і не від­чинив. Ходив далі по кімнаті, і стискав кулаки.

— Слухайте, ви, приліпко! — забубоніло під двери­ма. — Ви собі можете замикатися, але я знаю, що звук і крізь залізний замок проходить. Ц-ц-ц!.. Так, отже, знай­те, що завтра і ви і Ліда будете про мене цілком інакшої думки! Зрозуміли? Мені ні брудершафт, ні ваша думка непотрібні, але я пообіцяв і зроблю! Запам'ятайте: завтра я буду з Лідою говорити! Ви добре мене чули?

— Ідіть до дідька!

— Ц-ц-ц!..

***

Ранком я встав розбитий, як дрантивий* горщик, і, коли подивився до дзеркала, мав таке враження, що бачу перед собою найшляхетнішого роду лісову кислицю. Аж самому ще кисліше стало на душі.

Дивно. Дуже дивно, як це раптом усе змінилося за кілька годин! Чи ж давно я почував себе таким бадьорим, радісним, молодим? І от зустрів на годину дівчину, що її безнадійно любив мій приятель. Та дівчина пожартувала зї мною, обмінялася кількома думками й пішла. А серце моє після того лишилося порожнім, як бочівка від вина, в дні якої виверчено діру. І мені тужно, мені жалко, мені невимовно тяжко подумати, що ця дівчина за кілька го­дин поїде назавжди звідси. Поїде геть, спокійна й усміх­нена, така, як я бачив її вчора, поїде, навіть не допускаючи думки, що хтось тужитиме за нею.

Ет!

Я безцільно тинявся по хаті, не знаючи, за що взяти­ся. Годилося б використати вихідний день на мою кава­лерську господарку, як я завжди робив: повитирати порохи, поскладати порозкидані речі, витріпати і провітри­ти постіль, зібрати брудну білизну для прання, вичистити брудне начиння, погострити бритву і взагалі зробити багато інших речей, на які в мене постійно бракувало часу. Але сьогодні я не міг нічого того робити. Все мені вида­валося дрібничковим і непотрібним. Тому я лишив усе, як було, а сам зібрався й пішов до ботанічного саду. Га­дав, що там вдасться мені чимсь зайнятися й забути про свою нудьгу.

Та, коли прийшов на місце, на мене з безлюдних до­слідних ділянок і квітників, з порожніх теплиць і лябораторій повіяло таким сумом, що я мерщій позабирав свої папери й записки та вернувся додому. Був переконаний, що дома працювати краще.

Але й дома робота не клеїлася. Речення не в'язалися докупи, потрібні слова повтікали з голови, а врешті-решт і всі мої досліди над тютюнами й уся моя робота в цій га­лузі видалися мені такими безвартісними й непотрібними, що я покинув усе і перед самим обідом ліг спати.

Спав глибоко нездоровим сном, з якого вирвав мене прихід Олекси.

— Фе, — сказав він, переступаючи поріг, — і як ви можете в такій атмосфері спати?! Накурено, душно, а ви ще й віконниці позачиняли!

І, не питаючи мого дозволу, він навстіж порозчиняв вікна, крізь які зараз же до кімнати увірвався гарячий, свіжий вітер.

— Але ж ви й виглядаєте! — заломив руки Олекса, подивившись на мене при яскравому денному світлі. — Цілком, як п'яниця після безсонної ночі. Фе, аж дивитися бридко!

Вирікши своє зауваження, він пірнув у фотель, по­тягнув зі стола якусь книжку й почав її переглядати. Я також мовчки вийшов до передпокою, вмився, зачесався, потім сів на ліжко й закурив. Був розслаблений сном і злий.

— Ви чому мовчите, мухоморе? — спитав Олекса, відкладаючи книжку.

— А вам хочеться говорити? — бовкнув я неохочо.

— Хочеться, — кивнув головою Олекса і раптом, по його обличчі розіллялася усмішка, як масло по гарячому млинці.

— То говоріть...

— Ви мене питайте, а тоді я буду говорити.

— Коли ж я не маю охоти питати.

— Справді? Ц-.ц-ц!.. Та спитайте, хоч що небудь!

— Відчепіться ви від мене! — вибухнув я. — Мені світ немилий, а вам все жарти в голові!

— Бо ви мухомор: труїли мене, труїли, поки самі власної отрути не ковтнули, так як я колись свого вина­ходу у Свердловську. Ц-ц-ц!..

— Бачу, що ви сьогодні дуже веселі. Може, ви й те­пер свого винаходу випили? — спитав я зі злою іронією в голосі.

— Не пив! — весело й енергійно заперечив Олекса. — Не пив і вилікувався. Здоровий, як риба!

— Слава Богу!

— Певно, що слава Богу! Тепер і вас буду лікувати! Ц-ц-ц!..

— Дякую. Я ніколи не був хворий па голову...

— Зате, ви хворі на серце, так? Ц-ц-ц!..

— Олексо! — сказав я з осторогою.

— Ц-ц-ц!.. Герой! Все мене повчали, неморальні на­очні приклади давали, а як прийшлося до діла — пас! Ц-ц-ц!..

— Олексо!!! — повторив я ще більше загрозливо.

— Тільки не лякайте мене, будь ласка, не лякайте, бо я сьогодні нікого не боюсь!

— Справді, ви сьогодні ще більше безличні, як зав­жди...

— При чому тут безличність? Ви пам'ятаєте, що я вам учора на прощання сказав?

— Пам'ятаю: казали, що будете говорити з Лідою, — сказав я їдко, знаючи, що Олекса цієї обіцянки не до­тримав.

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса, хруп­нув пальцями й затиснув долоні колінами з видом скрайнього вдоволення.

— І прийшли знову кликати мене за посередника? — продовжував я.

— Ц-ц-ц!..

— Шкода було вашого труду: я на цей раз не піду!

— Ц-ц-ц!.. Не зарікайтеся, бо підете! Ц-ц-ц!..

Я тільки зміряв Олексу лютим і високомірним погля­дом, але не вважав за потрібне відповідати.

— Ц-ц-ц!.. А яке ви морожене найбільше любите?

— Гаряче.

— Ні, я питаю, з чого?

— З рицини.

— Ц-ц-ц!.. Рицинового мороженого не буває.

— Справді? Тоді часникове.

— Часникового також не буває. Це ви навмисне зі злости таке придумали. Є морожене вершкове, шоколядове, полуничне, цитринове...

— І дьогтяне...

— Ц-ц-ц!.. А знаєте, що за кордоном залізничні квит­ки дійсні цілий місяць? Не так, як у нас: на який день ви­битий компостер — на такий треба їхати. А за кордоном — купив квиток сьогодні, а їхати можеш через місяць.

— За кордоном квитки навіть у борг дають: візьмеш сьогодні, а заплатиш через рік...

— Ц-ц-ц!.. — сміявся Олекса, ні трохи не ображений моїми кпинами. —І це ви також видумали. А... ви знаєте ту стару березу, що росте в кінці парку? Її в молодості буря зігнула, і вона росте лежачи. Цікаво, правда?

— Зовсім не цікаво!

— Ух, який з вас мухомор! Ви маєте чисту сорочку?

— І скажіть мені, — з розпукою в голосі закричав я, — чого ви до мене причепилися?! Когось називаєте приліпкою, а самі прилипли, як шевська смола!

— Ц-ц-ц!.. Перше скажіть ви мені, що таке "приліпка", а що ",шевська смола"? Ну, от, шевська смола і якийсь предмет зліпилися разом. То що є приліпка: сама смола, чи той предмет, що до неї причепився?

— Подумайте самі над цим: адже маєте тепер голову вільну від амурних думок...

— З того виходить, що цими думками тепер ваша голова зайнята?

Хоч який я був злий, але на цей раз не витримав і усміхнувся, а Олекса захіхікав так енергійно, що аж фо­тель почав їздити.

— Маєте щастя, Олексо, — промовив я, ледве стри­муючи сміх, — що ми приятелі і що у вас на моєму рахун­ку є також досить насмішок. У противному випадку...

— Що було б?

— Набрали б поза вуха...

— Я?! Від вас?! Ц-ц-ц!.. Та я вас однією рукою по­боров би! Не вірите? Ану, давайте поміряємося! — і Олек­са встав.

— Ат, відчепіться! — махнув я рукою. — Тут і так від спеки людина ледве дихає, а вам боротися захотілося.

— А коли б не було спеки, ви б відважилися зі мною боротися?

—Відважився б.

— Ну, і опинилися б за дві хвилини на землі.

— І що з того? Кидатися на когось з боротьбою — це ще далеко не означає певности у перемозі.

— Га? А, так, звичайно... Бачу у вас великий поступ... І, до речі, я сьогодні говорив з Лідою, — випалив цілком несподівано на кінець.

Я так шарпнувся при цих словах, що мало з ліжка не впав.

— Що, що, що?!! — наставив ухо. — Що ви сказали?!

— От, прикидається глухим, як зломана голка!

— Що?!

— Ну, як зломана голка: як комусь відламають одиноке вухо, то ясно, що буде глухим. Зрештою, голка і з вухом глуха, правда?

— Ви не морочіть мені голови голками! Ви повторіть те, що сказали!

— Го-во-рив сьо-го-дні з Лі-до-ю, — виспівав роз­дільно Олекса. — Чули?

— Чув, але не вірю! А це при якій нагоді?

— При звичайній: пішов до неї до гуртожитку, ви­кликав і сказав, що маю дуже поважну справу.

Я тільки очі вирячив і розкрив рота від здивування, а Олекса, використовуючи моє остовпіння, спокійнісінько продовжував:

— Дівчата саме там валізки спаковували, до виїзду приготовлялися. Ліда також. Сумна, така, прибита. Але, як лишень побачила мене, покинула все й вийшла в ко­ридор. Тільки ж у коридорі незручно говорити, розумієте самі... То ми пішли в парк, у "Літній Ресторан", знаєте? Замовили морожене й почали розмовляти... Ліда любить найбільше вершкове морожене, а я — полуничне...

— Чекайте, чекайте! — перепинив я його, розтираю­чи чоло. — Це все вам при снилося, чи ви попросту фан­тазуєте?

— От іще приліпка з вас! — обурився Олекса. — Ад­же я вчора сказав вам, що говоритиму з Лідою, чи ні?!

— Та вчора ви багато дечого говорили...

— Ну, так, звичайно... Трохи того...