Тоді Микола звелів своєму джурі підвести іспанця й допомогти йому напитися води та дещо з'їсти.
Переносити обох недужих до Січі було занадто важко, й тому Микола вирішив пливти до затоки Порятунку (тан назвав він затоку біля Січі на спомин про визволення свого джури), а звідси було вже недалеко й до твердині. Кремезний Чінкадавін на плечах переніс іспанця до човна й обережно поклав біля свого батька. На другий човен перетягнув він гармату, поскладав мушкети та зброю дикунів. Потім скочив Чінкадавін у перший човен, а Микола в другий, і вони щасливо припливли незабаром до Січі.
Щоб вигідніше перенести обох немічних гостей, зробили козаки з гілля ноші. На них перенесли спочатку до печери Чінкадавінового батька, а потім іспанця. Чінкадавін зразу повкладав обох слабих в постіль. Потім Микола дав їм перед сном випити по склянці вина, а сам сів та й думає: "От тобі й справжній з мене отаман колонії. Увесь острів у моїх руках, та й обороняти зможу свою колонію, не допускаючи на українську землю чужинців-ворогів, як і зробив оце сьогодні". Міркуючи отак, покликав наш отаман Чінкадавіна та й каже: "Ну, друже, сьогодні в нас подвійне, велике свято. По-перше, тому, що вирвали з кігтів людоїдів двох наших ближніх, а по-друге, тому, що один із них — твій батько, а другий — мій земляк — європеєць. Ось тому-то мусимо справити бучний бенкет".
Усе горіло того дня в Чінкадавінових руках, і, коли гості прокинулися, вечеря була готова. Вино, м'яка постіль і сон так підживили недужих, що вони вже зовсім очуняли. Отож обоє вони підвелись і сіли разом із господарями за стіл. Тепер тільки почали гості розглядати печеру й не могли отямитись от здивування: батько Чінкадавінів — тому, що ніколи не бачив таких розкошів, а іспанець — тому, що, живучи вже півроку серед дикунів, одвик від європейського життя.
За вечерею завели веселу бесіду. Чінкадавін був за перекладача між Миколою, батьком та іспанцем, бо цей останній настільки вже вмів по-індіянському, що міг розмовляти з Чінкадавіном його ріднею мовою.
Миколу найбільше цікавило, яка доля загнала іспанця так далеко, тому й попрохав його оповісти про свої пригоди. Той дуже радо згодився й отак почав:
"Сам я зі столиці Іспанії — Мадрида. Довелося мені служити на кораблі, що провадив торгівлю з неграми на побережжі Африки. Тут за всякі брязкальця, персні, коралі й інший дріб'язок вимінювали ми золотий пісок, слонову кість та інше. Останнім часом вирішили ми пливти до побережжя Південної Африки, та не судилось нам туди дістатися, бо страшний ураган загнав наш корабель аж до побережжя Бразилії. Тут наскочило судно з розгону на підводну скелю й мало не розбилось об гостре каміння.
На наше щастя, невеликий пролом на борту був єдиною шкодою, яку заподіяла нам буря, та не можна було й думати про дальшу плавбу на повному морі. Отже, віднині пливли ми узберіж, але зненацька знову зірвалася буря і розбурхані хвилі відбили нас глупої ночі від берега. Серед страшної темряви загнало наш корабель на скелю недалеко якоїсь землі. Ми вистрелили кілька разів із гармати, сподіваючись, що на острові живуть люди і допоможуть нам, та ніхто не з'являвся. Тоді ми сіли в шлюпки і причалили до берега не знаного нам острова. Тамтешні острів'яни прийняли вас незвичайно гостинно, і тут прожили ми в спокої довгий час.
Але кілька днів тому напало на паш острів якесі. сусіднє войовниче плем'я. Усі, хто жив па острові, кинулися до зброї. Ми почували своїм обов'язком боронити себе і гостинних господарів до останньої краплини крові. Я бився опліч оцього старенького, що, як тур, кидався на ворогів. Та знемігся старенький: зграя розлютованих дикунів обступила його, як стадо вовків. Я кинувся допомогти. Тут і спіткало мене нещастя: я потрапив-разом із дідусем у полон. Два дні й дві ночі минуло, а ми лежали зв'язані без їжі й питва.
Сьогодні, на світанні, затягнули нас вороги на човни й попливли з нами на цей острів. Яка доля нас жде, ми знали, та такі були кволі й виснажені, що чекали як порятунку тої хвилини, коли нас пошматують. Та милосердний Бог якраз у останню мить послав вас, щоб урятувати нам життя. Ми цього вам не забудемо до смерті, а Бог вас нагородить краще за нас, бо Він — справедливий.,."
Іспанець замовк; дві сльози скотилися по його обличчю. Микола стиснув сильно руку іспанця на знак дружби. Потім оповів йому коротко історію колонії та про свої наміри...
...Тиха ніч оповила острів. 1 хоч утомлені були наші герої, ніяк не могли заснути. Чінкадавін, що знав уже ціле життя свого пана, почав оповідати цікавому іспанцеві про золотоверхий Київ, де хлопчиною вчився Микола, про Січ, про славні козацькі походи, про любу Миколину Вітчизну — Україну.
Все повільніше пливли слова, щораз тихіше, аж наприкінці заснули всі спокійним сном. Тільки ясні зорі блищали, мов перлини, на темно-оксамитовому небі...
Другого дня вранці зібрав Микола як отаман Нової України всіх колоністів, щоб узятися разом за одну нагальну справу, а саме — похорон убитих індіян. А що закопувати їх було дуже довго, то з наказу отамана зробили це інакше, так, як ховали своїх небіжчиків наші предки за часів дохристиянських. Нарубали дерева, розклали величезне багаття й позносили на нього трупи, а за кілька годин і сліду не зосталося ні з трупів, ні з багаття.
Як колись Чінкадавін, так тепер і його батько не міг отямитися з дива, чому Микола не дозволив справити бенкету, а каже палити трупи. І довго мусив був пояснювати йому син, заки переконав, що це гидкий, недобрий звичай.
Потім скликав Микола колоністів. Чінкадавін був за перекладача. Сам Микола став спереду, наче кошовий перед запорозьким товариством, розгорнув український прапор і почав: "Панове-громадо! З ласки Божої так сталося, що я відкрив цей острів. Він був дикий і неуправлений, але за дванадцять літ там, де шумів віковічний праліс, хвилює золотавий лан збіжжя, там, де водилися лише хижаки, постала європейська колонія, а в ній твердиня-Січ. І ви всі знайте, що ця колонія належить моїй державі — Українській Республіці! Я назвав її через це Новою Україною. І справді: я відвоював її од хижаків, я боронив її своїми грудьми від ворожих індіянських племен, ви всі знайшли тут захист і рятунок, бо (і тут голос козака забринів гордовитою силою) на вкраїнській землі не можна знущатися над безборонними! І тепер я вимагаю, щоб ви всі, шануючи права Української Держави, перед лицем оцього прапора заприсяглися під час свого перебування на моїм острові поводитися як громадяни України та непохитно виконувати мої накази, як отамана колонії".
Тоді взяв слово іспанець і так відповів: "Сеньйор отаман! Усі права людські й усі божеські закони на вашому боці. Хто посмів би робити замах на права Вашої держави? А особливо з тих людей, які завдячують Вам своїм життям. Наказуйте нам, ми до Ваших послуг!"
А коли нові колоністи склали таку присягу, якої хотів Микола, він продовжував далі: "Панове-товариство! Нова Україна не може допустити, щоб неподалік бідували європейці. Це був би сором моїй Вітчизні! Це була б ганьба Січі й усьому низовому лицарству!"
Потім, звертаючись до іспанця, він промовив: "Як отаман острова Нова Україна, наказую вам пливти з Чінкадавіновим батьком за своїми товаришами і привезти їх сюди, але перед цим вони повинні підписати таку саму присягу, яку ви щойно склали".
Іспанець надзвичайно хотів допомогти своїм співгромадянам й од щирого серця дякував Миколі за його людяність. На цім скінчилася Велика Рада острова Нова Україна.
Але отаман колонії був дуже обачний. Він знав, що на таку силу людей треба буде мати й величезний запас харчів. Отже, він не прискорював від'їзду, а вирішив, притягнувши до роботи всіх колоністів, засіяти якнайбільше поля, щоб не журитися про постачання їжі.
Впоравшись із оранкою та засівом, колоністи під проводом свого отамана почали готуватися до майбутніх жнив: відповідно до нових потреб поширили магазин, поставили клуню, викували кілька кіс та серпів, зробили воза та чотири ціпи.
Заохочені прикладом Миколи, острів'яни щиро бралися до роботи, й іще пшениця не почала викидати колосу, як вони вже готові були до жнив.
Увесь оцей час іспанець та Чінкадавінів батько наввипередки вчились української мови. А що, працюючи з самісінького ранку й до пізнього вечора під керівництвом запорожця, усі колоністи іншої мови, крім української, і не могли вживати, наука ця йшла дуже добре. А коли вже збіжжя почало викидати колос, навіть Чінкадавінів батько міг майже в усіх господарських справах висловлюватись по-українському.
Ох, як це тішило нашого запорожця! Бачачи на Чінкадавіні та його батькові блискучі наслідки своєї цивілізаційної праці, він усе більше й більше приходив до думки переселити на Нову Україну кількасот, а згодом і більше Чінкадавінових земляків і за допомогою іспанців їх цивілізувати та привчити до хліборобства.
І Микола гадав, що утворенням тут української колонії та прилученням до неї згодом сусідніх островів, він не тільки прислужиться Українській Державі, але й виконає важливе посланництво, приєднавши до європейської культури цих інтелігентних та лагідних індіян. Отак постановивши, запорожець був незвичайно гордий за свою націю, бо добре знав, як знущалися й знущаються над нещасними дикунами в своїх колоніях інші європейські народи.
Оповістивши про це при першій же нагоді всіх острів'ян, Микола призначив собі одночасно за заступника Чінкадавіна, щоб той привчався до отаманування на випадок несподіваного від'їзду генерального отамана.
Тим часом до жнив іще лишалось зо три тижні. А що після приїзду іспанців ручними жорнами не можна було б настачити борошна для потреб цілої колонії, Микола вирішив іще до жнив поставити вітряка.
Струменту та всякого матеріалу колоністи наші мали вдосталь, до будівельної праці під час роботи над клунею та коморою вони вже привчилися, та й робота теслярська під керівництвом досвідченого "танджерського млинаря" повинна була йти добре.
Найбільше клопоту мали майстри з жорнами, бо ніяк не могли знайти в околицях Січі каменя-пісковика. Але, коли після довгих пошуків посланий Миколою іспанець знайшов потрібний камінь, виламати з нього дві брили, випиляти з них жорна, перевезти до вітряка, обкувати їх та насікти й потім пририхтувати, — це вже не справило для наших майстрів жодних труднощів.
Саме коли острів'яни закінчили роботу коло вітряка, надійшли жнива.