Нагадаємо, що він відбувався під дулами автоматів російського спецназу, готувався в неприпустимо короткі строки, при відімкнених українських телеканалах, в атмосфері страху. Схоже, що путінський режим почав запроваджувати нові, нетрадиційні, норми міжнародного права, котрі абсолютно суперечать тим, що сформувалися впродовж останнього століття. Тобто лідер РФ нині виступає в ролі правника-реформатора. Свого часу такі лаври власноручно надів собі на голову Гітлер, котрий відправив до крематоріїв мільйони людей, вважаючи, що це відповідає міжнародним нормам. Не дивно, що світ наляканий такими "новаторськими" підходами.
"Ми повинні ухвалити всі необхідні політичні, законодавчі рішення, які завершать процес реабілітації кримськотатарського народу", — наголосив господар Кремля. Можливо, Путін мав на увазі депортацію, бо слово "реабілітація" з уст чекіста-енкавеесівця пролунало якось аж надто зловісно. Мабуть, у кримських татар у цей момент мороз пішов по спинах. Тут знову варто нагадати, що енкавеесівська "реабілітація" кримських татар розпочалася 1944 року репресіями та масовим переселенням цього народу до Сибіру та Узбекистану. Можна лише уявити, яким буде завершення процесу, започаткованого Берією, у виконанні Путіна.
Коли дійшла черга до юридичного обґрунтування анексії Криму, "великий геокомбінатор" продемонстрував зверхність і амбіції політика, який претендує на повноваження володаря всесвіту. Одним махом скасував сотні міжнародних угод, які закріплюють світовий устрій після 1991 року та визначають Україну як суверенну державу в межах нинішніх кордонів. Заодно й ревізував історію: виявляється, що сотні політиків наламали дров: зокрема, 1954 року — генсек Микита Хрущов, який наполіг на передачі Криму до складу УРСР, 1991-го — голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич, президент України Леонід Кравчук, президент Росії Борис Єльцин, коли підписували угоду про ліквідацію СРСР у Біловезькій пущі. Виходить, не все вдома було і в керівників та парламентарів 170 держав, які визнали новоутворені республіки. Тільки полковник КДБ Путін знав про неправомірність таких дій і ще 1991 року став мріяти про виправлення кричущої історичної несправедливості, якої припустились щодо Росії. На думку Путіна, все вирішувалося з очевидними порушенням чинних тоді конституційних норм: кулуарно, "міжсобойчиком". А сьогодні він перекроює кордони Європи на законних підставах?! "Мільйони росіян лягли спати в одній країні, а прокинулися в іншій", — тяжко зітхав доповідач. Який жах! Але Путін забув сказати, що ця "катастрофа" сталася з багатьма народами колишнього СРСР, зокрема з десятьма мільйонами українців Росії. Виходить, росіяни особливі, мають найвищий етнічний статус, який дає право захищати їх, де б вони не були. То чого б не ввести сьогодні військо до Німеччини, де проживає близько двох мільйонів російськомовних емігрантів? Адже їх теж змушують розмовляти німецькою! "Росіяни відчули, що їх обікрали, пограбували", — аж захлинався в патетиці кремлівський вождь. На цих словах російська еліта стала втирати сльози. Бідна, бідна матушка Росія! Всі об неї витирають ноги. Але ось він, справжній месія, який цього більше не допустить.
Крим — колиска російської воїнської слави, а українська влада знущалася над кримчанами, намагаючись стерти їхню історичну пам'ять та асимілювати. Якщо вірити Путіну, то Київ проводив щодо росіян на півострові політику духовного геноциду. Отже, "кримський народ" має повне право на самовизначення, як жителі Косово в Сербії, дійшов висновку полковник. Але пробачте, нешановний, чи можна говорити про населення Криму як про спільноту, що тягне на визначення народу? Це багатонаціональна громада регіону, не більше. Навіть статус автономії для неї був величезним дарунком з боку Києва. Хіба що кримські татари, і тільки за умови, якби становили більшість населення півострова, могли б претендувати на самовизначення. Словом, маячня, висмоктана з пальця.
Характеризуючи ситуацію в нашій країні, Путін кинув українським слухачам ідеологічну принаду, назвавши справжні причини революції. За роки самостійності влада їх дістала, просто набридла. Змінювалися президенти, прем'єри, депутати, але не змінилося їхнє ставлення до своєї країни. Вони доїли Україну, боролися між собою за повноваження, активи і фінансові потоки. Що правда, те правда. Але далі — суцільна брехня: переворот здійснили націоналісти, неонацисти, русофоби і антисеміти, від яких могли постраждати жителі Криму. Влада в Україні, на думку доповідача, нелегітимна, там нема з ким розмовляти, бо більшість держорганів узурпована самозванцями. Виникає запитання: якщо Путін знав про тяжку кримінальну ситуацію в Україні, то чому не допоміг із нею впоратись, а, навпаки, сприяв приходу до влади відвертого бандита Януковича? Мало того — надав йому прихисток після втечі з країни. А тепер, коли народна революція зламала хребта гангстерському режиму, вирішив її задушити? Не логічно, пане полковнику.
Проте головне посилання путінської промови — до США та країн ЄС. Після розвалу СРСР та втрати світом біполярного устрою Америка, на думку керманича Росії, робила, що хотіла: бомбардувала Белград, втручалась у справи Лівії, Афганістану, Іраку, розширювала НАТО на Схід, організувала низку революцій, у тому числі й в Україні, але в останньому випадку перейшла червону лінію, погрожував Путін. "Росія опинилася на рубежі, з якого вже не могла відступити. Якщо до упору стискати пружину, то вона коли-небудь із силою випрямиться", — це пролунало на кшталт хрущовського "Ми вам покажемо, де Кузькина мати". Нарешті шило виткнулося з мішка: підтвердилися геополітичні амбіції Москви, яка хоче відновлення свого статусу міжнародного жандарма. Та чи не розв'яжеться пупок у Путіна під час цих потуг, бо російська економіка сьогодні на ладан дихає?
Володар усія Расєї наостанок утішив українців: він поважає територіальну цілісність їхньої держави і не збирається розвивати наступ на східні регіони. Проте попередив, що всіма засобами захищатиме росіян, які живуть в Україні. Себто залишає за собою право пхати носа в наші справи. Низький уклін вам, Владіміре Владіміровичу, за вашу височайшу милість. Як же нам віддячити за неї? Мабуть, тільки зміцненням нашої армії. Бо з таким братом треба завжди тримати порох сухим.
Один у полі не воїн,
або 35 днів війни
- квітня 2014 року
Та попри пом'якшувальні обставини те, що діється в Криму і на східних рубежах України з 28 березня і по сьогодні, не можна назвати інакше, як війною. Її називають дивною, іграшковою, бутафорною, чимсь на кшталт побиття немовляти. Але хіба вона була б така, якби українська сторона, діючи згідно зі своєю Конституцією, застосувала зброю? Чому ж не зробила цього, коли на момент появи перших "зелених чоловічків" у Криму мала чисельну перевагу? Це питання нині не дає спокою ні громадянам, ні політикам. "Я б цього не допустив...", "Треба було діяти так і отак...", "Зрада!", "Дайте мені владу, і я їм покажу смаленого вовка!" — рвуться сорочки на грудях та ллються крокодилячі сльози. Внаслідок окупації Криму Україна і справді зазнала величезних територіальних, матеріальних, економічних, моральних утрат, які ще належить оцінити. Разом із тим гарячі голови не замислюються над тим, що ми могли б ще місяць тому втратити всю Україну, бо захищати її було нічим, адже армію, Службу безпеки, розвідку практично знищила влада Януковича за завданням Путіна. Зрештою, і самої влади в Україні на початок агресії практично не було.
Не всі беруть до уваги й те, що москвини з їхнім багатим "афганським" та "чеським" досвідом могли захопити столицю та всі наші стратегічні об'єкти за кілька годин. І світова громадська думка їм на заваді не стала б. Може, злякалися "екстремістів" із кийками? Чи, ймовірно, розраховували спершу зробити свою загарбницьку справу в Криму, а решта України, гадали, настільки беззахисна, до того ж населення так ненавидить владу, що зустріне окупантів хлібом і сіллю?
Брехня, якою оточив себе кремлівський правитель, зіграла з ним злий жарт, бо вже через кілька тижнів московські стратеги з подивом зрозуміли, що українці навіть голими руками битимуться за свою незалежність, тож чеченська та грузинська військові кампанії можуть здатися легкою прогулянкою. Треба сказати, що зміна мирного менталітету українців на "войовничий" відбувалася досить болісно: вони довго не могли повірити у каїнову зраду братнього народу. Це був справжній шок. Щоб оговтатись, потрібен був час. Його забезпечили країні військові частини в Криму, які до останнього трималися під натиском озброєних до зубів бійців російського спецназу. Наші хлопці фактично виконали місію прикриття. Ризикували своїм життям, а в цей час відбувалась не просто мобілізація нашої армії, а її відродження. Навіть ті, хто перейшов під прапори іншої держави, перед цим сповна виконали свій обов'язок. Це був золотий місяць для наших Збройних сил — вони фактично постали з попелу. А тому я всупереч шквалу критики на адресу головнокомандувача ЗС Турчинова і колишнього міністра оборони адмірала Тенюха хочу поаплодувати їхній нерішучій тактиці "пасивної активності", яка виявилась... ефективнішою від тієї, що передбачала б застосування зброї. Бо якби пролунав хоча б один постріл у бік окупантів, які цього дуже добивалися, то вже за годину вони бомбардували б Київ, а в Борисполі сідали транспортні літаки з десантниками, відтак матеріальні та людські втрати були б незмірні, а від завоювань революції залишилися б ріжки та ніжки.