По Вижницькій окрузі селяни обрали депутатом Лук'яна Кобилицю. Окрім нього, в складі рейхстагу були й інші українці. Але взірцем народного захисника у парламенті для жителів Буковини й Галичини став Кобилиця. Цю повагу здобув непідкупністю, принциповістю, наполегливістю. Із селянськими скаргами він добивався до самих міністрів, знанням законів, вмінням логічно мислити, дотепністю не раз ставив у глухий кут місцевих чиновників. Він воював не барткою, а словом. Не задирав носа перед простим людом, так, як деякі його колеги-депутати, які вийшли з селян. Ось у кого треба повчитися нинішнім народним обранцям. Коли в с. Рознові, що на Галичині, депутатом було обрано Івана Рижку, гуцули через деякий час стали співати: "Коли не знаєш, Іван Рижка, до Відня дороги, туди буди іти Кобилиця через Путилови".
Селянська реформа в Австро-Угорщині, як і пізніше в царській Росії перетворилася на знущання над селянами. Своє законне право користуватися лісами й пасовищами вони мали викупляти у поміщиків. Сотні гуцулів, бойків стали знову щодня приходити у Червоний Діл на пораду до Кобилиці. Усім він говорив одне і те ж: "Земля, ліси, пасовища — ваші. Діліть їх між собою по справедливості, проганяйте продажних війтів та урядовців, над вами лише Бог і цісар".
Гуцул Освіцінський, який жив на галицькому боці в с. Устеріках, розказував: "Бачимо, як на буковинськім боці, отут, за річкою, люди юрбами ходять, кричать щось про свободу, а серед них кілька хлопців на конях з колокільцями та білими рушниками переперезані, як до шлюбу. Питаємо: "Хто то? Чого хочуть?" Кажуть нам: "То Лукин Кобилиця з Плоскої, наш посол, він нам привіз із Відня свободу..."
Стрільці переходили на бік Кобилиці. Селяни зустрічали його в селах салютом із рушниць та пістолів. Вони заявляли комісарам, що виконуватимуть лише розпорядження Кобилиці. На більшій частині Буковини запанувала селянська влада. Але не надовго. З Відня надійшла вказівка приборкати непокірний регіон...
Власті півтора року марно намагалися схопити Кобилицю. Заарештували його у квітні 1850-го, а 12 жовтня цього ж року в м. Гарагуморі (нині територія Румунії) він, побитий і скалічений, помер.
"Із-за гори великої зазоряли зорі,
Поховали Кобилицю у місті Гуморі
Куєт мені зозуленька конець Рапучила,
Ой уже си Кобилиці співанка скінчила... "
Ніхто не знає, де його могила. Ніхто не намагався відшукати її. Не був потрібен Лук'ян Кобилиця колишній, радянській владі, боїться його і нинішня. Бунтарство, ненависть до панства нині не в пошані...
Одна із царинок, на яких колись газдував Лук'ян, належить тепер гуцулу Василю Дробніцькому. Її він одержав на пай. Сіли з ним на горбочку та й гомонимо про се про те. Немає нині в гуцулів роботи й заробітку. Вся надія на власне газдування. Останнім часом підкочувався не один пан з пропозицією, аби Василь продав свій пай. Дають чотири тисячі долярів за сотку. За п'ять гектарів можна було б узяти грубі гроші. Але Василь дає всім одкоша. Бо знає — якщо впустити сюди якогось торбохвата, то Червоному Долу, де живе Кобилиця, — кінець.
Поцікавився я у Василя таємницею садиби Кобилиці, чому, мовляв, збереглася, хоча їй вже понад 200 років. Бо клали дерево віком 80—100 років, нині ж ріжуть молодняк, якому 30—40, відповідав гуцул. Якби на будівництво гірських доріг пішла хоч сота частка прибутків від лісового гендлярства, то були вони золотими, вважає газда. І почав рахувати свіжі "лисини" на лісовому килимі Карпат, які лишила по собі сокира. З ліку збився. "Треба Лукина, йой треба", — зітхнув горянин.
Буковина, Червоний Діл.
Травень 2007року.
Вогонь полонинської ватри
Щороку в останню неділю травня в селищі Путила Чернівецької області проводиться свято "Полонинська ватра". Воно порівняно молоде, йому лише піввіку, але гуцулам припало до душі, бо вшановує їхню важку працю, оспівує звичаї і традиції гуцульського краю. "Ватра" має провести гірських пастухів разом із стадами корів та отарами овець на полонини, освітивши їм шлях своїм вогнем і світлом. Це свято має статус районного, однак давно вже вийшло за межі Путильщини, стало загальногуцульським і навіть міжнародним, бо участь у ньому беруть навіть гуцули із сусідньої Румунії.
Словом, умовляти мешканців гір побувати на святі не треба. Будуть всі: від старого до малого, окрім немічних. Як завжди, триматимуться родами. Та перед цим ретельно готуватимуться: діставатимуть зі скринь свої гуцульські строї: кресані, писані киптарі, гачі, табівки, дротяні запаски, білосніжні гуглі. Митимуть коней, розчісуватимуть їхні гриви та хвости, а потім прикрашатимуть їх квітами та стрічками. Старійшина обов'язково піде до місцевого мольфара (чаклуна), аби попросити, щоб розігнав хмари над Путилою на час свята. І якщо має природа якийсь гнів на гуцулів, то нехай він виллється на гори дощем, виплещеться блискавицями, випаде громами напередодні.
Саме так і сталося. В суботу в горах навколо Путили увесь вечір і всю ніч лютувала стихія. Здавалося, ніби зчеплися у двобої кам'яні ведмеді, б'ючи одне одного лобами, лабами, градом і навіть... сніговою віхолою. Ту негоду я пересиджував в теплій гуцульській хаті в урочищі Лустун. "Ведмеді тут і справді водяться, а від вовків так просто спасу нема: торік забрали у нас двоє теляток", — наганяв жаху добрий газда Василь Дробніцький. Молотив град по шибках, вив вітер у комині, горіла свічка, мерехтіли невиразні тіні на стінах, і здавалося, що то тіні забутих предків...
Зате вранці постали у сяєві сонця вмиті, оновлені гори. Струмки, виспівуючи коломийки, збігали в Путилку, а та несла свої повні каламутні води у Черемош. Наче струмки, стікалися з гір до Путили гуцули. Хто верхи на конях, хто пішо, а хто фірами. Одна з них на моє прохання зупиняється. На ній — родина Слусаряків із далекого Селятина, що розташувався в долині за Плосківським перевалом. Віжки — в руках старійшини роду, вісімдесятирічного Миколи Слусаряка. Поряд із ним рідний брат Іван, онуки Настуся і Катруся, невістка Марія, яка працює ветеринарним фельдшером у Селятині. Нелегке життя у гірських селах, розповідала Марія. Їхні мешканці займаються скотарством — правічним гуцульським ремеслом. Тримають по дві-три корови, по кілька овець та свиней. Але ж молоко та м'ясо посередники скуповують за безцінь. Державних дотацій немає. Тож доводиться гуцулам збувати або ж вирізати свою маржинку. "А чи виплачуються вам "гірські"? — цікавлюся, маючи на увазі закон, за яким жителі гірських сіл мають одержувати 25-відсоткову доплату до зарплат та пенсій. "Пенсіонерам — так, а молодим — ні"...— відповідав старійшина.
Із запитаннями про стан тваринництва в Путильському районі, ціни та дотацію на сільгосппродукцію, про "гірські" я звернувся до голови обласної ради Івана Шелепницького, голови райдержадміністрації Володимира Луканюка, голови райради Андрія Дутчака, які проводили прес-конференцію напередодні свята. "Закон про гірські поселення дуже недосконалий", — пояснювали очільники району та області ситуацію з виплатою компенсацій горянам. З'ясувалося також, що маржини в районі за останніх шістнадцять років поменшало в кілька разів. Нині залишилося близько 14 тисяч голів великої рогатої худоби, 7 тисяч овець, які утримуються в основному в індивідуальних господарствах. Головні біди краю — низькі ціни на молоко та м'ясо, диктат посередників, безробіття, бюджетна бідність, бездоріжжя. Щоб подолати їх, влада планує залучити кошти інвесторів для будівництва сучасних міні-молокопереробних та м'ясопереробних заводів, створення інших виробництв, баз відпочинку. Цього року "Ватра" започатковує нову традицію — проведення щорічних фестивалів сиру. Тож гуцульське свято останніми роками здобуло ще одну функцію: демонструвати інвестиційну привабливість Путильщини. Було ясно, що гірський район відчайдушно бореться за виживання, за збереження хоч якоїсь соціально-економічної перспективи. Цьому сприяє і "Полонинська ватра"...
На трибунах Путильського стадіону — ніде яблуку впасти. На підходах до нього демонструють свої вироби різьбярі, гончарі, майстри вишивання. Гості частуються традиційними гуцульськими стравами: баношем, кулешею, бринзою, а також продукцією, яку представили учасники фестивалю сиру. Веселий гомін, гуцульські вітання, пісні троїстих музик... Раптом у той стоголосий ярмарковий оркестр вриваються звуки трембіт. Усе ніби по команді змовкає. Починається чарівне гуцульське дійство. "Понад плаєм, над плаєчком трембітонька грає, файне свято полонинське всіх гостей скликає", — звучить над стадіоном.
Насамперед гуцули беруться за обрання свого ватага. Справа це відповідальна: з-поміж сотень газд треба вибрати найповажнішого, найдостойнішого, найсміливішого, який не лише символічно, а й насправді зможе захистити інтереси гуцулів у будь-якому кабінеті. Цього року на цю громадську посаду одноголосно обирається керівник ПСП "Толока" Микола Штефуряк. Дівчата накидають йому на плечі сардак, вдягають на голову кресаню, вручають бартку, дарують хліб і сіль. Тепер це справжній ватаг — одягнутий, озброєний, наснажений!
Спалахує ватра. Це кульмінація свята. Учасники свята, затамувавши подих, підводяться. Вони й справді вірять у чудодійну силу вогню, який очищає душі, освітлює гори, боронить маржину від дикого звіра, нечистої сили та мольфарства. Навколо вогню утворюється велике живе коло, яке під мелодії троїстих музик починає швидко обертатися за Сонцем. Учасники художніх колективів, які чекають своєї черги на виступ біля сцени, не витримавши цього запального шаленого ритму, беруться за руки й утворюють стихійні хороводи на смарагдовому полі. Пританцьовують і глядачі на трибунах. Це відбувається не за сценарієм, а за покликом гарячих гуцульських сердець.
Ватагу, який уже сидить на своєму баскому коні, передається смолоскип, запалений від ватри. На чолі великого гурту вершників він повагом їде повз трибуни. "Віват, ватаг!" — чується звідусіль. "Дєкую, громадо!"— відповідає обранець, вклоняючися навсібіч. Три кола робить загін гуцульських ковбоїв навколо стадіону.