"Весь час на світі", як то смішно вимовлялося по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із відра, зі щасливим здогадом, що чуте з приймача "слотер" — то те саме, що німецьке "schlachten": мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, — "Ну що знов такого, ну ша, ша", — докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про "slaughter" і "schlachten"[12]: "Рахеля"! — і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй, як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле, повзуть по снігу, а однак він зумів їх здемаскувати, — але вона рішуче заперечила: "Спати, спати", — і заходилася щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові, тут-таки й заснув — мов пішов під воду… Але таких філологічних знахідок більше йому не випадало — заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи підручника, не здужав крізь неї продертися.
Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці — тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило — те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, — зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись, — щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому — на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід — не помагала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од "Рахелі" — і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі — все без хвилинки спочину, славна дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, — а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів, від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку… Він старався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, — просто прибрати з пам'яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.
Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознайомив лікарю, "Оркові", — молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному — щоразу, коли підсаджувавсь до Адріяна на причу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька наїжених незнятих волосків. В "Оркові" вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність — та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових, грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, — в цьому місці "Орко" порухав пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався, як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, — операція-бо робилася без знечулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з медикаментами, відколи арештовано наших людей У районній лікарні, стало геть сутужно, спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове серце — і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося загноєння. В "Орковій" мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян радо балакав би з ним більше, але "Оркові" не дуже-то випадало дозвілля на балачки: він був лікарем-нелеґалом, оперував мало не щодня — то на лісничівці, то просто на терені, під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх попечених, побитих та скалічілих, — десь у третьому селі була, правда, прислана совєтами з-за Збруча фельдшериця, але селяни "совітці" не довіряли, воліючи "свого доктора", і небезпідставно, розважливо казав "Орко", бо дівчина мало що й тямила, окрім банок, гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із "Гайовим" трохи їй у голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке воно ще, невміле… Адріянові трохи смішно було чути, як "Орко" когось зве "молоденьким", одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо "Орко" й не встиг закінчити студій, він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.
А ще й так, як тепер, давно вже він не їв: за "Орковим" приписом до криївки щодня перли жінки з села повними кошиками свіже молоко, сметану, яйця, — "як на базар", сміялися хлопці, — і фізичних сил швидко прибувало: він почав сідати на причі, і до виходку, відділеного від великої кімнати вузьким п'ятиметровим коридором, добирався самотужки, хай і держачись за стіни, і "на прохід" на повітря теж став помалу вичовгуватися, — за першим разом, вернувши з такої виправи, довго лежав віддихуючись, а в очу крутилися зелені кола; в перехопленому темному погляді "Рахелі" постеріг був тоді дивно напружену, майже болісну увагу, — вона аж губу закусила, ніби тлумила стогін, і він уперше всміхнувся їй так, як звик: як до слабшого, підбадьорливо, — це вправило його в уже зовсім добрий настрій. Потім пригадав собі її закушену (ні, радше тільки притриману півоголеними зубами…) спідню губу, коли грав у шахи з "Карим" — раненим у бедро східняком, що за час побиту в криївці по вуха заріс чорною розбишацькою бородою, з якої особливо дико виблискували, коли говорив, дужі білі зуби: мов от-от ними клацне, — говорив же "Карий") у як на гріх, багато, скоромовчасто, гейби з кулемета косив, Адріян його розумів п'яте через десяте, бо той ще й сипав незвичними примовками, раз у раз втуляючи недолуге слівце "чуєш", мов умисне когось селепкуватого передражнював, — "ти, чуйш, підожди з своїм рядном до річки, дай, чуйш, доказати", — певно, через мову його й не ризикнули примістити на селі, дуже вже явно він був нетутешній. Адріян трохи здивувався, коли цей дуроляп виявився цілком порядним шахістом і досить дотепно розіграв староіндійський захист, так що іно в міттельшпілі Адріян, який грав чорними, зумів виправити позицію й перейти в наступ. На диво, при тім ціла "шпиталька" вболівала за "Карого", навіть хлопець із простреленою ногою, "Явір", хоч і виснажений гарячкою, подавав зі своєї причі кволий голос: "Карий, падай йому на карк!", "Карий, ану покажи, що Слобідська Україна може!", — східняк був популярний, дарма що всякчас підкреслював свою нетутешність, ба й певну зверхність над ними, галичанами, яких звав, усіх на гурт, "галичменами": "Чуйш, не бачили ви, галичмени, смаленого вовка!.." Сам він, зі своїм чорним заростом, акурат на того таємничого смаленого вовка й подобав, і всі його блазенські монологи теж виголошувались ніби від лиця когось іншого — якоїсь третьої сторони, з якої він чи то кпив, чи так демонстрував, що нічого в світі не бере поважно, — й "галичмени" на нього не ображалися. "Карий" не приховував, що колись воював у совєцькій армії; від нього Адріян, між іншим, почув новину, якої не чув раніше: нібито большевицькі комісари перед боєм прирікали солдатам "від імени партії й уряду", що після війни буде скасовано колгоспи, — Адріян на це аж засміявся: а не дурень же зі Сталіна, що? "Ну да, — несподівано злобно сказав "Карий", і всі на мить притихли, так що стала чутною темрява по кутках, — а за що б я йому, блядюзі, воював, за тридцять третій рік?..", — хлопці зацитькали на нього, але якось мляво, недружно, так, мов не "Карого" соромили, а, збиті його лайливим слівцем із теми, якої не вміли підтримати, засоромилися самі: чшшш, припни язика, ти, таже жінка слухає!.. "Рахеля", одвернута до них плечима, щось там гріла на примусі й ані порухом не зрадила, слухає чи ні, і в цю мить Адріян зненацька ясно усвідомив собі, що не тільки він сам, а всі вони тут, у криївці, цілий час тримаються незвичайно — і не через те, що недужі, а через неї. Через її присутність.
До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене "спідничане військо" й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, — до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання — і те, що вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати… Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, — але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, — кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу, "котусячу" манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню ("кобєцосць пшеде вшисткім!")[13] та "фліртярській" вдачі, і щойно при тій останній сцені — довго вона йому на душі тяжіла! — вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею — за чисту, selbstständige[14] ідею, за ідею як таку, — а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині — чоловікові, синові, батькові — хоч живому, хоч мертвому… Адже ж і Гельця — попри те, що Гельця, звісно, була щось цілком особливого, це розумілося само собою, — але ж і Гельця пригналася в сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий Довган — у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої — за Поштамт.