Всі розбіглися по кущах, і перший — танкіст Костя, а Векленко поставив одного моряка навколішки, поклав йому на плече ПТР, сумлінно підводив під мушку мотор німецького самольота, який летів на нього. Німець помітив Векленка й направив на нього вогонь кулеметів, ще раз повернувся й зайшов, щоб розстріляти нахабу. Але старшина морської піхоти терпляче водив за німцем дуло рушниці й таки підбив йому один мотор, німець важко став набирати висоту, і тут його угробила зенітка.
Векленко витер піт з обличчя й свиснув у свою боцманську дудку, збираючи людей. Один не відгукнувся на його заклик — той, хто правив старшині за підпору до рушниці. Він стояв на колінах, упершися руками поперед себе в землш, й був мертвий. Німецька куля поцілила його в голову. Векленко відтяг моряка пріч з дороги під ясно-золотий кущ глоду, забрав документи, поцілував у неживі губи й накрив обличчя пілоткою. Не було часу затримуватися для віддаи-тя тіла землі, Веклеико пішов позаду всіх, замотуючи легку рану на лівій руці, а його земляк і вірний напарник зостався лежати під осіннім кущем, і це було назавжди.
Попереду стояло кілька підбитих танків Т-34, рудих од вогню, вони завмерли в тих різних позах, в яких зустріли загибель. "Стояти на смерть!" — закричав на майора Коваленка худий генерал. "Моїм людям не треба рекомендацій, товаришу генерал-майор,— сказав твердо й зухвало Коваленко,— давайте завдання!" Генерал не мав права знаходитися там, де зустрів його Коваленко, вже його розшукував по всіх телефонах командувач,армії, знаючи, що безумовно хоробрий генерал полізе до чорта в зуби. "Розумієш майор,— сказав генерал, довідавшися, що перед ним "хазяйство Коваленка",— чекаю танкової атаки. Приймай, окопи, садови десантників, я підкину людей, організуй оборону!" — "Єсть організувати оборону!" — одповів майор. "Із чого ж ти почнеш?" — "Займу район отих спалених танків!" — "Серед білого дня?"— "Попрошу вас вогоньку на 16.00".— "Обіцяю". Генерал вийшов із бліндажа й пішов окопами, не дуже схиляючи голову, хоч куль зовсім не бракувало з ворожого боку. "Покладаюсь на вас,— говорив він десантникам,— держіть марку, орли!"
Людям уже доводилось воювати в подібній обстановці. Хто не знає страшної десантної професії, коли тільки нехтування смертю дає життя, а кожного, хто заховав хоч раз голову й проґавив момент, можна вважати мертвим. Десантники або поляжуть усі до одного, вчепившися в рубіж, потрібний командуванню, або всі стануть в ряд після геройського діла, тримаючи поранених попід руки, для одержаная урядових нагород.
Вони були діловиті до буденності. Не звертаючи уваги на обстріл, заглибилися в землю, порили вузенькі й глибокі щілини для ПТР'івців, Векленко не дав нікому вгору глянути, доки перші заходи оборони не було виконано. Повсюди з собою старшина тягав танкіста Костю,— це був Век-ленків метод виховання бійців. Костя часто пригинався, падав перед міною, повз на ліктях і колінах там, де старшина широким і розгонистим кроком моряка перебігав небезпечні місця., Поступово Костя, бачивши, що на нього дивляться, як на рівного, й не припускають думки, що він може лякатися, й справді пускався берега, наче сьорбнувши хмільного трунку, снував за Векленком, мов нитка за голкою. "З нього будуть люди,— мимохідь кинув майорові старшина,— я беру його з собою вперед до танків!.."
Час наближався до шістнадцяти нуль-нуль. Векленко одібрав людей. В першу чергу пішли морські піхотинці,— без них старшина не мислив собі ніякого серйозного діла. Люди в цивільній одежі, в ватянках поверх піджаків мовчки чекали своєї черги,— старшина не обминув і їх. Шістнадцять нуль-нуль. Почався артналіт, як обіцяв генерал.
Векленко ринувся вперед із двома десятками бійців, вони, не бігли, а повзли по-пластунському, спритними швидкими рухами нагадували команду плавців. Ось і горілі танки. Миттю під кожним запрацювали лопати, копаючи схованки для винищувачів танків. Костя раптом кинув лопату й упав обличчям на землю, загрібаючи руками. Напарник, молодий моряк, не скинув і очима. Артналіт скінчився, попереду розсівався дим, одходив пил од киданої вибухами вгору землі,— моряк почув, що Костя плаче. Замахнувся, щоб ляснути танкіста лопатою,— "давай, копай!"
Костя повернув до моряка заплакане нещасне обличчя: "Браток, друг... Подивися сам... Наварений гак... Прим'ятина на броні... Мій танк!" Моряк чув його слова, але більше уваги віддавав лопаті, одним оком поглядав, де старшина Векленко, і тому не одразу второпав, що танкіст зустрів власний свій танк, згорілий од термітного снаряда. Люки були задраєні, певно, ніхто не встиг вискочити. Костя в безтямі поривався дертися на танк, щоб витягти трупи друзів, ї щоразу його стягав за ногу моряк. "Одставить! — сказав Векленко, невідомо як опинившися поруч.— Ще встигнеш догнати дружків, ховай голову!"
Два дні й дві ночі не виходили десантники з бою. Майор Коваленко сидів у бліндажі, що од мін перехнябився й осунувся, засипавши майорові ноги,— не було людей і можливості змінити бліндаж. Сподіванка на те, що вночі буде легше, не справдилася, німці випускали безліч ракет, на полі стояло світло, як у фотоательє. З німецькою методичністю ворог бив по спалених танках, де засіли винищувачі і де вже стояла зграя підбитих німецьких машин. Земля кипіла й тряслася, але тільки на хвилину ставала тиша, як майор, чув у телефоні голос Векленка: "Ветка, Ветка, я —г Воля!.. От, чорт, повні вуха піску набило!"
Не раз зв'язок рвався, майор посилав лагодити, приносили вночі харчі, приповзало поповнення, Векленко вимагав води — не для себе, звичайно, а для кулеметів, до нього стяглася вже вся його морська команда, люди гинули, встеляючи трупами траншеї, хід сполучення, який наказав майор прокопати для зв'язку з винищувачами танків, а старшина Векленко жив і діяв, наче несмертельний, підбадьорював людей веселим словом. Він сам почепив на танк шматок червоної матерії, написав на панцирі крейдою: "Ні кроку назад!", і всі знали, що ця емблема не віщує життя, тільки перемогу, так старшина повідомляв бійців, щоб стояли всіна смерть.
Скільки їх стояло, отаких старшин, під Одесою, Севастополем, Сталінградом і містом Леніна!
Векленко походив із Чигиринщини, з села над річкою Тясмином, де не був уже років двадцать і куди збирався щороку їхати. Спочатку в нього там була дівчина, товариші, мати й батько, сестри,— всі його чекали, він не їхав. Дівчина вийшла заміж, товариші — хто помер, хто виїхав із села, хто забув. Сестри постаріли, батько підняв проти себе дубка й підірвався, залишилась стара мати, яка ждала довше од усіх. То вона чекала, що син привезе невістку, то, може, хоч сам навідається коли або хоч присниться їй, і то легше.
Векленко подружив із морем, як чимало чигиринських людей,— і ніхто б не сказав, що вони не роджені моряки: високі, худі, темношкірі, маслакуваті, залізного здоров'я й самовладання, з флегмою, за котрою жила енергійна, рвучка натура. Моряк посилав матері фотокарточки з ріаних тих місць, куди його кидала примхлива доля, стара Векленчиха ліпила їх під скло на стіну, поступово тільки й уявляючи собі сина у вигляді шматка паперу, на якому не дуже й добачала що. "Хто та хто?" — питала вона онуки, показуючи чергову синову карточку. Онука показувала бабі, що дядько оце всередині, їхній пароход замерз у кризі, вони сиділи три місяці, чекаючи криголама.
Іншим разом син надсилав листа з повідомленням, що неодмінно буде — коли не в цім місяці, то конче в наступнім, і Векленчиха кидалася шарувати й мазати без того чепурну хату, збивати масла, плести рукавички, який раз витягала на світ божий решетилівську вишивану сорочку, яку придбала ще до першої синової обіцянки приїхати, коли він був молодий, і дівчина ще ждала, й товариші питали.
Нарешті, аж ось коли побуває старшина Векленко вдома! Од цього плацдарму й ста кілометрів не буде до рідної хати. Треба поговорити з майором, той дасть машину, за один день справиться. Не знав старшина, що немає в. живих старої матері, хата з його фотографіями згоріла, а вищивану сорочку запхав фашист до свого рюкзака, розбивши материну скриню. "Вєтка, Вєтка,— гукав Векленко.— Я — Воля!: Василю Йвановичу, чи правда, що чорти купують людські душі? Вони можуть мати з нами сьогодні добрий гендель!"
Старшину Векленка було вбито саме в ті хвилини, коли німці полізли на пробій, коли сонце затьмарилося од вибухів бомб та мін, коли напруга бою досягла найвищого рівня. Тільки що він стояв, вискочивши з нори під танком, розстрілюючи з автомата п'яну ворожу піхоту, що йшла в розхристаних мундирах на його людей, а це лежав горілиць, і ніхто це помітив, як він падав,— на губах легенькими пухирцями схоплювалася кров, він ще дихав.
Танкіст Костя підповз ближче, коли німці побігли назад, цриклав вухо йому до грудей. "Живий,— прошепотів старшина, бризкаючи з рота кров'ю,— скажеш там, у Києві: жили, як уміли!" Б його грудях заклекотіло, мов пробилося джерело, він шарпнувся, випнувся, як тятива, й розлучився з цим світом, поклавши на олтар перемоги могутнє життя.
Костя заридав без сліз, йому на очі потрапила боцманська дудка Векленка, він зняв її з шиї старшини й приклав до уст. "Ого, живий старшина,— гукнув дехто з дальших десантників,— бий фашиста, полундра!" І хтось заспівав хрипким голосом "Варяга", інші підхопили, танкіст Костя безперестану дудів у Векленкову дудку, наче живий старшина підбадьорював бійців.
Душа Векленка, коли вона ще не далеко відлетіла, могла порадіти, як мстилися за нього в тому бою.
Боцманська дудка співала атаку, вже не Костя в неї гукав, а інші теплі уста, бо й до Кості прийшла його хвилина.
Останнім задудів у Векленкову дудку майор Коваленко, де була найвідповідальніша хвилина битви, коли надлюдське напруження тільки й тримало десантників. "За Батьківщину!"— гукали грізні голоси. Гул котився полем бою.
В цю хвилину просто чрез окопи полізли на ворога танки з новими десантниками. До майора наблизився худорлявий генерал, який доручив йому цю дільницю, ляснув по плечі й весело гукнув у саме вухо:
"Спасибі, підполковнику Коваленко! Вітаю вас з нагородою! Та кинь ти вже дудіти в оту дудку!"
XXXVI
Ще напередодні добре похолоднішало, і трактористи намерзлися, вийшовши з дому в самих гімнастерках; доки пригріло сонце.