Але розмовляти надворі незручно і холодно, давайте зайдемо в хату. Ходімо, товариші,— озирнувся Аркадій назад.
Впевнений тон хлопця трохи збентежив Степаниду, і вона мовчки повернулась, за нею пішла вся делегація. Переступивши поріг просторої низької кімнати, школярі побачили проти дверей сухого чоловічка, що сидів на вузькому дивані. Вова і Кіра переглянулися і зразу зрозуміли один одного. Вова шепнув Кірі:
— Пам'ятаєш трамвай? Це той провокатор, а вона кричала, як скажена.
Розглядати інші прикраси квартири не було часу, бо почалися переговори. Вова виклав причини приходу делегації. Звичайно, ніхто не запропонував делегатам сісти, та вони й не сподівались на гостинність осіб, що вигнали Тамару на вулицю...
Степанида слухала мовчки, стоячи посеред хати, потім пішла до величезного ліжка, сіла і накинула на плечі хустку. Поклала руки на живіт і байдуже глянула на делегацію, солодко, смачно позіхнула. Вова закінчив. Степанида погойдала коротенькими ногами і глузливо сказала:
— Ну, тепер забирайтеся звідси, я з вами розмовляти не буду!
— Нас уповноважила школа говорити з вами! — обурено відповіла Кіра.
— А я на вашу школу плювать хотіла, подумаєш, щастя! Як ви такі добрі, беріть собі Тамару й годуйте!
— Гони їх звідси, гони! — тріскучим голосом швидко сказав чоловік, що сидів на дивані. Він говорив, як автомат, розтягуючи тоненькі сухі губи.
Пещера розмовляв так смішно, що Вова не витримав і закрив собі рота шапкою. Кіра зціпила зуби до болю, але стримала себе. Аркадій і Віктор робили серйозний вигляд і продовжували виконувати громадські обов'язки.
— Прохаємо, щоб Тамара принаймні жила у вас, а ми подбаємо про харчі. В школі матиме і обід, і сніданок, і вечерю,— знову почав Аркадій.
— А я не прохаю, я вимагаю, щоб ви зараз же викидались звідси. Бо доведеться погнати вас в шию або почастувати вас березовою кашею!..— розгнівано крикнула Степанида.
Аркадій образився.
— Тоді ми знайдемо тих, хто на вас вплине. Вас примусять пустити Тамару в її будинок, ми все знаємо.
— Я кажу, я казав... Ще до міліції справа дійде. Тоді...— заскрипів Пещера і не закінчив.
Здавалося, така рухливість не властива ледачій, товстій жінці. Та на цей раз Степанида показала зразок хуткості. Вмить повернулась до свого чоловіка і ловко ляснула його по обличчю. Знову через ліве плече повернулась і пішла на піонерів. Аркадій не ворухнувся з місця і виставив уперед груди:
— Громадянко, опустіть руку! — крикнув Аркадій, а Віктор по-військовому скомандував:
— Друзі, готуйсь! Кіро, виходь на вулицю і чекай нас. Ми їй зараз покажемо, як знущатись із піонерки!
Кіра не схотіла залишати хлопців. Рука Степаниди висіла над головою Аркадія, потім повільно опустилась. Степанида стояла оточена з усіх боків розгніваними делегатами і злякалась.
— Зачепите пальцем когось із нас, доведеться вам іти в лікарню,— повільно сказав Віктор.
Такої дружної відсічі Степанида не чекала. Вона думала, що з цими піонерами можна поводитись, як із Тамарою, та помилилась. Рішучість хлопців примусила відступити, і Степанида навіть не наважувалася їх лаяти. Стояла мовчки і зиркала на всі боки.
— Це гідра контрреволюції, нам тут більше нема чого робити, пішли! — скомандувала Кіра.
Виходячи, діти почули ззаду скрипучий голос Пещери. А Степанида, замикаючи двері, крикнула в щілину:
— Я вам покажу!
Таким чином, висока мирна місія делегації змінилася на підготовку до війни. На вулиці піонери, нашвидку обговорившії стан, вирішили, що Тамарі повернутись сюди не можна. Вирішили також помститися за товариша, за образу всієї школи і за контрреволюційний вигук Степаниди. Про помсту необхідно порадитись з Тамарою.
Делегація рушила назад у школу, чесно виконавши покладені на неї обов'язки.
6
Після уроків Василь Петрович Чернуха вийшов із школи в поганенькому настрої. В присутності Ольги Карлівни завпед Кужіль зробив йому зауваження за погану методичну розробку уроку в сьомому "А" класі. Кужіль, як завжди, несподівано з'явився на урок географії.
Василь Петрович відповів досить різко, хоча розумів, що сваритись з Кужелем не варто. Завпед — людина з міцним характером, настирлива людина, наполеглива і спокою не дасть.
Це зрозумів Василь Петрович відразу, тільки Кужіль прийшов працювати в школу. Хоч викладач географії й не дуже розбирався в людях, але й він втямив, Що Кужіль — це не Платон Юліанович. Стриманий, небагатослівний, вимогливий до себе, Кужіль багато вимагав і від інших. На педагогічній раді він заявив, Що справжній педагог мусить всього себе віддавати роботі — вихованню молодого покоління. І ті вчителі, Що думають інакше,— то є чиновники, а не радянські педагоги.
А Василь Петрович і жив інакше, й робив інакше... В школі він абияк виконував свої обов'язки, відбував свої уроки, а потім, виходячи з дверей школи, забував про неї і про своїх вихованців. Коли йому запропонували взяти керівництво класом, Василь Петрович знайшов десятки причин, щоб відбитись від цього клопоту. Він був скептик, проте любив жити для себе.
Ще перший час після того, як він закінчив перед самою революцією Глухівський учительський інститут, Василь Петрович захоплено взявся працювати в школі. А потім, коли батько його, заможний прасол і різник глухівський, раптом збіднів і помер від хвороби серця у двадцятому році, Василь Петрович теж змінився. Особливо ж після того, коли його покинула дружина... Ні про батька, ні про дружину Василь Петрович ніколи не згадує у розмовах, хоч людина він дуже нестримана на язик. Проте Василь Петрович більше не одружувався і, як сам сміючись каже, вирішив парубкувати все життя.
Василь Петрович жив тільки для себе, любив лише себе, намагався всім посміхатись і з усіма бути в добрих взаєминах, обминати гострі життьові ситуації. Він любив товариство, компанію, гомінку бесіду, веселий жарт. Показний з себе, завжди з розважливою посмішкою, він швидко ставав душею того товариства, куди потрапляв. До того ж трохи грав на роялі, наспівував глухуватим баритоном романси, вмів потанцювати...
Тільки в школу прийшов Платон Юліанович, викладач географії швидко зумів наблизитись до нього, став своєю людиною навіть вдома у свого завідувача. Та, заприятелювавши з завідувачем, довелося Василю Петровичу і підтримувати його, а це й порушило спокійне життя. Досі ніколи глибоко не втручався Василь Петрович в життя школи, він лише викладав, а тут зрадив своїм принципам. Іще рік тому, коли група учителів, на чолі з Ольгою Карлівною, вимагала кращої методичної розробки уроків, змінити дещо бригадний метод, встановити суворішу дисципліну на уроках — проти цих учителів різко виступив завідувач, а за ним і Василь Петрович... Платон Юліанович просто обвинувачував Ольгу Карлівну в реставрації старої школи, а Василь Петрович виголосив глузливу промову про заведення таких порядків, як у старій гімназії.
— Ви ще двійки почніть ставити учням, форму заведіть...— посміхаючись у борідку, проказав з убивчою іронією Василь Петрович.
— Ну що ж, я за те, щоб була форма. Це дисциплінує школяра на вулиці... А дівчатка не будуть барипіенствувати, не будуть заздрити одна одній. Он, будь ласка, у мене в класі є Рожко Марія. Мати в неї відстала людина, але заможна, тільки в шовкових платтях посилає в школу свою донечку. А з яким заздрісним презирством до неї ставляться інші дівчатка. До того ж Рожко й вчиться погано. Для матері вона й досі лялька... Так, повторюю, я за форму! А коли двійки, разом з іншим, звичайно, сприятимуть поліпшенню дисципліни і навчання, я й за двійки і за п'ятірки! — спокійно і впевнено відповіла Ольга Карлівна. Нестриманий завідувач заявив, що йому дуже прикро, що в нього в школі працює така відстала, консервативна вчителька, як товаришка Райко... Платон Юліанович образив цим Ольгу Карлівну, але вона не схотіла більше з ним сперечатись. Особливо з Василем Петровичем, якого вона бачила наскрізь і швидко оцінила як педагога...
Звичайно, тепер ніхто не згадував про той конфлікт. Але ворожнеча залишилася. Для Ольги Карлівни було ясно, що бригадний метод давав змогу таким, як Василь Петрович, базікати на уроках, розповідати різні історії, провадити урок без плану. Що Василь Петрович і зараз продовжує те ж саме...
Як не уникав Василь Петрович гострих конфліктів У житті і в роботі, не пощастило йому. Довелося-таки взяти участь у боротьбі на боці Платона Юліановича. Це дуже тривожило його, бо він відчував силу волі і характеру Кужеля. Ні, Кужіль це не той, що спиняється серед дороги! Цей доведе своє!..
"Мабуть, треба якось звертати з дороги. Потроху доведеться відходити від Платона Юліановича... Навіщо мені цей неспокій? Проживу й без цього. І без цього Життя не погана штука!.."
З такими тривожними думками виходив із школи Василь Петрович, хоч Платон Юліанович і просив почекати його. Та Василь Петрович відмовився, сказавши, що сьогодні він має вечеряти в одних знайомих.
Думав Василь Петрович провести додому Валентину Сидорівну, але вона пішла з Ольгою Карлівною. Якісь там у них свої справи...
Несподівано трапилося так, що Василь Петрович сказав правду Платону Юліановичу... Тільки він дійшов до хвіртки, а тут назустріч Пещера. Радісно привітав Василя Петровича і заявив, що той сьогодні у них вечеряє.
— І не думайте відмовлятись! — проскрипів Пещера.— Мене дружина послала і заявила, щоб я без вас не повертався. Ви їй тоді дуже сподобались! А ще я про нашу зустріч розповів... А вона в мене дуже культурна людина і любить культурне товариство... Ах, яка вона прекрасна, гуманна жінка! Дітей любить, книги любить, все красиве ніби створене для неї!.. Ходімо, ходімо пограємо, поспіваємо,— не вгавав Пещера, вже ведучи під руку Василя Петровича по морозу, що в'їдливо щипав за щоки.
Виходячи з школи, Василь Петрович уже почав думати, куди б справді піти сьогодні, щоб трохи розвіятись. В кіно чи, може, до яких знайомих? А знайомих у Василя Петровича дуже багато в місті...
Нагодився цей Пещера, висушене опудало. Гаразд, вирішив Василь Петрович, раз так настирливо запрошують, давай піду! Будиночок у них затишний, а люди... різні бувають на світі!
Степанида сидить близько Василя Петровича і дивиться на нього ніжним поглядом, оскільки вона тільки може вдати ніжність на своєму глянцевому, рожевому обличчі.