Ішов з нею гуляти; ходили під руку по холодних вулицях; з дахів тоді ще кушпелив сухий сніжок, Аркадій з любов'ю тиснув руку матері до себе. Надія Василівна тулилася до сина. Можна було подумати, що це йдуть закохані. Через свою увагу до матері Аркадій вечорами не так часто зустрічався з товаришами, і хтось навіть пустив поголос, що мати його не пускає. Аркадій сміявся, але навіть Кірі не розповідав, чому доводиться бувати йому часто з матір'ю.
Додому мати приходила пізно, значно пізніше, ніж раніше. Робота відривала її від сумних думок, і залишатися дома наодинці, на очах сина, Надія Василівна, мабуть, не хотіла. Аркадій постійно сидів у своїй кімнаті. Він часто згадував полковника Пораду. Полковник впливав на Аркадія непомітно, може, навіть мимохіть, але впливав глибоко. Впевненість і переконаність полковника, уміння зразу глянути в саму глибінь і суть життя впливали на Аркадія якнайкраще. Кожне питання, яке колись зачіпали вони в розмовах, відразу ставало ясним і зрозумілим. Одного разу Василь Карпович розповідав про боротьбу з іноземними шпигунами, порушниками кордонів та ворогами, що причаїлись і допомагають їм. Вони пролазять і шкодять всюди. Повинна бути мобілізована кожна родина, кожен громадянин.
Аркадій запально говорив про ворогів, про свою ненависть до них. Він не припускав, щоб ворог міг підлізти до нього.
— Я схоплю його за горло, я не розумію, як мене може обдурити ворог, коли я ненавиджу його, коли я люблю свою Батьківщину. Я...
Василь Карпович вислухав захоплені, справді глибоко щирі слова Аркадія і після паузи промовив:
— Самої ненависті до ворога ще замало. Треба уміти розпізнати ворога, треба бути пильним... Май на увазі — ворога, який діє поряд тебе, найважче викрити. Тут пояснення непотрібні...
Але Аркадієві й тут потрібні пояснення, бо він прагнув героїчного, великого вчинку, чекав нагоди виявити відвагу, мужність, чекав нагоди віч-на-віч зустрітися з таким ворогом, щоб показати себе. Не уявляв, як може ворог обдурити його, Аркадія, який ненавидить того ворога, має сильні м'язи, здорове тіло, міцний несхибний дух... І на цей раз уперше не погодився з Василем Карповичем, хоч той наводив приклади, коли диверсанти використовували відсутність пильності у окремих наших людей, щоб робити своє зрадницьке, прокляте діло.
"Коли б я був на місці тих людей, ніколи не дав би обдурити себе... Ніколи!" уперто думав Аркадій, слухаючи оповідання полковника.
Так і залишився Аркадій із своїми поглядами. Життя здавалося йому значно простішим, ніж воно є насправді. Небезпека не лякала його, смерть уявлялася надто далекою і смішною, у вигляді шкільних наочних приладь з анатомії.
Втіху і спокій Аркадій знаходив з товаришами. З Кірою вони могли годинами бути вкупі, і кожна найнебезпечніша тема розмови, звеличена почуттям, набирала особливого змісту. З Кірою було легко, і Аркадій шукав зустрічей з нею.
Любив дивитись у променясті очі Кіри, шукати в них глибини, як у вечірньому небі, що таємниче мигтить і на нього ніколи не можна надивитись, мріючи про безмежність вічного простору. Розмовляли годинами, не вгаваючи, вештаючись по вулицях чи сидячи в кімнаті, овіяні подихом своїх почуттів. Намічали шлях, яким збиралися проходити через життя, і зростали навколо них казкові вежі.
Випадково до Аркадія цими днями зайшли Руфа з Кірою, потім завітав Вова з книжкою під пахвою, як завжди. Вечоріло... Шовкові оранжеві хмари просвічували крізь химерний візерунок рідкого гілля дерев.
Не хотілося запалювати електрики, в такому присмерку розмовляється особливо душевно, щиро.
— Ким ти хотіла б бути, Руфо, коли б не прагнула стати художником?— спитав Аркадій, сидячи на столі, бовтаючи ногами в повітрі і дивлячись на Руфу, що притулилася до Кіри на дивані.
— Коли б не прагнула бути художником? — перепитала Руфа і мрійно замислилася.— Я б хотіла продавати квіти. Це така втіха. Завжди біля тебе літо, стоїш у крамниці, немов у вінку, і упиваєшся найніжнішими кольорами, барвами, пахощами. На твоїх очах народжуються нові квіти. І не лише продавати я хотіла б, а й розносити кошики з квітами по квартирах. Щоразу приносиш людям радість, зустрічають тебе як дорогого гостя, бо ти приносиш справжню, непідроблену красу...
— І дають карбованця на чай...— похмуро перебив Вова. Сьогодні в нього вселився диявол протиріччя, і лірика зараз не знаходила місця в душі Вови.
— Від тебе інших слів не діждешся, все спотвориш,— розсердилася Руфа.
— Якщо фашисти нападуть на нашу Батьківщину, я хотіла б потрапити у ворожий тил, скажімо, в столицю фашистської держави, і зробити якийсь самовідданий вчинок,— сказала Кіра.— Жорстокий терор і стан облоги в ворожому місті, увечері гаснуть вогні, темрява, жах. В першу ж ніч вилітає радянська ескадрилья з тисячі аеропланів громити центр столиці. Та як вони знайдуть, де саме центр міста? Всюди темрява. Мені випадає доручення — яким завгодно способом вказати радянським пілотам, куди кидати бомби. Що його робити, коли всюди патрулі, за всіма стежать, не будеш ти нести балон з горючими речовинами! Впіймають фашисти, розтерзають! Я надягаю плаття, насичене такою речовиною, що горить, як блискавка, її не можна зразу погасити ніяк, особливо водою чи накривши матерією. Вибігаю я на площу — і вмить спалахує величезна пожежа, яскраве полум'я здіймається вище будинків. Це горю я... Першу бомбу кидає, приміром, Вовка і вона розносить площу.
Палаючими очима дивилася Кіра на стихлих товаришів. Нарешті Аркадій передихнув і промовив:
— Які страшні речі ти вигадуєш, Кіро? Справа в тому, що я, сидячи спокійно десь під Москвою чи під Києвом, розгромлю фашистську фортецю своїми ракетами через кілька хвилин після їхнього нападу.
— А ми й забули про твої ракети! — з іронією сказав Вова. Він ніколи не пропускав нагоди поглузувати з Аркадійових ракет, як і Аркадій — з орнітоптерів Вови..
...Думкам, спогадам було вільно, і вони розгорталися в цілі картини. Раптом хтось чужий подзвонив, і все зникло. Мати дзвонить інакше. Аркадій схопився з стільця, зробив кілька кроків. Хатня робітниця відчинила двері і після короткої розмови пішла в кімнату матері. Напевне приходив листоноша. Але зібрати свої думки Аркадій уже не міг, підійшов до полиці і мимоволі рахував книжки, перечитував назви. Розглядав так, ніби знаходився в музеї або в чужій бібліотеці. Крізь стіну просочувалася елегійна мелодія,— грала на роялі Наталя Павлівна. Яреми немає дома, і вона нудьгує. Уявив собі, як пливуть тонкі пальці по клавішах, потім враз руки збігаються, ніби жменями сиплють звуки у повітря. Музика урвалася зненацька, і неясний відгомін розмови на високих тонах долетів до вуха. Значить, Ярема дома. Хіба зайти до нього? Давно не бачилися. А коли там Медовий? Ото була б зустріч! Цікаво, що б вони сказали один одному? Знову заворушилася неприязнь дд цієї непроникливої людини, якій Аркадій допоміг познайомитися з Наталією Павлівною. А все ж таки цікаво, якщо Медовий справді там,— захоче вийти поговорити чи ні?
Намірився вже йти, та брязнув коротенький материн дзвоник. Аркадій пішов до стола і чомусь бренькнув струнами скрипки. Підсвідомо відчув, що його весь час тягло заграти. Тепер уже пізно. Зараз зайде мати, і вони погомонять, а там треба сідати за уроки. Може, і з хлопців хтось завітає...
Робітниця щось сказала матері, і мати поспішно, не скидаючи пальта, майже побігла в кімнату. Значить, справді був листоноша...
Настала хвилинна пауза, стояла така тиша, немов навколо нікого не було.
З вулиці раптом вдерся шум і затремтіли шибки — проїхав грузовик, з хрипом прокладаючи собі шлях. Вдалині шумувало місто у своєму вічному, зачарованому русі. Аркадій любив місто і всім серцем відчував його ритм. Вони з Кірою часто без ніякої мети вешталися по вулицях, пірнали в глухі провулки, щоб знову вийти на світло ліхтарів, змішатися з натовпом. Іронічно поглядали вслід парам закоханих, що ніжно припадали плечима одне до одного, не відчуваючи землі. Сміючись, ставали в чергу біля каси кіно, лічили вікна в будинках і мріяли про своє майбутнє.
Мати спинилася в дверях. Аркадій миттю повернувся до неї і від несподіванки застиг на місці, потім швидко простягнув до неї руки. Вона стояла одягнена, в пальті і в синьому береті, з-під якого віночком вибивалося волосся. Рум'янець грав на щоках. На губах ворушилася щаслива посмішка, а очі були повні сліз, чистих, блискучих, як вранішня роса. Треба було
тільки блимнути повіками, щоб сльози перекотилися через повіки і потекли по щоках.
Аркадій пошукав у матері на обличчі пояснення цього збудження і, не знайшовши, підійшов до неї. Вона схопила його за шию міцно, судорожно і цілувала щоки, волосся, очі, не говорячи жодного слова і залишаючи йому на обличчі теплі краплини сліз. Потім затихла у нього на грудях, тримаючи в руці телеграму, зібгану в кулаці. Аркадію стало ніяково. На секунду мати здалася йому чужою. Вперше в житті він бачив її сльози. Треба щось сказати, але слів не знаходив, і вся сцена була незрозуміла, химерна, дивна. Що сталося?.. Вихопив з рук Надії Василівни телеграму, затиснуту в кулак, і прочитав лаконічні чітко надруковані слова:
"Вернувся зір тчк видужую оновлений для нового життя мрію бачити тебе цілую Василь".
Аркадій палко притиснув матір до себе.
10
Аркадій підійшов до гурту, коли Яша Баркін, оточений невеликим колом співучнів, розводив свої теревені. Квадратні скельця пенсне виблискували, в них відбивався весняний світлий день.
Крізь вікно лягли на підлогу пасма сонячного проміння.
Вже давно точно вираховано дні, що залишилися до іспитів. Найближчими темами розмов стали питання вибору майбутньої професії. Навідувалися в школу представники різних фахів — військові, лікарі, агрономи, інженери — і провадили бесіди з десятикласниками. Здавалося, кожна професія цікава, потрібна, захоплююча, але багато учнів вагалися і сьогодні погоджувалися йти в медичний, завтра в індустріальний інститут, у військову школу чи в університет. Залишаючись наодинці, прослухавши критику товаришів, приходили знову, переповнені сумнівами, і гаряче шукали порад. Аркадій, Вова і їхні друзі розгорнули агітацію за військові школи. Виступали одностайно не лише на зборах, а й сперечалися в класі і на вулиці.