Далі не було куди сунутись, бо починалися якісь городи та густий чагарник з порічок. Сонце присіло за Кульпарківський парк, посилаючи їм надобраніч декілька скупих, ніби крадених променів, і раптом у корчах заневиднілось, як серед ночі. Короткозорий добродій попросив партнерів, щоб посвітили йому сірничком, бо він далебі не може відрізнити хлопця від дами.
—А то вже зле, ваша достойносте, якщо ви не відрізняєте хлопця від дами, чи навпаки,— з філософічним спокоєм сказав пан Тосько, блиснувши сірником.— А яка-то небезпечна річ грати в карти при такому освітленні, то я вам зараз розкажу. Раз, пригадую собі, на вакаціях, коли ми з братом ще ходили до Малої семінарії, захотілось нам заграти в "очко". А щоб татко не бачили нас, то ми заховались на так званому "підрю", тобто на стришку над плебанією. А там, розуміється, було темно, тож ми присвічували собі сірниками. Та як присвітили, то за півгодини пішло з димом пів приходства.
Не помогли старому сірнички, як і не вдалася спроба відбитись, зразу засуджена на невдачу при таких лепських партнерах. Бо вийшло, між іншим, таке диво, що добродій з льорнеткою мав на руці раптом просту, звичайну "трійку", а йому, сараці, привидилось, що має "міхалка", значить — 29 очок! Та навіть, якби і мав "міхалка", то це не врятувало б ситуації, бо виявилось, що Тосько Баняк мав "шпіца"!
Ясно, що фраєр лежав, як довгий.
—Сервус, тату,— сказав Тосько, поклепавши партнера по плечу.— То тепер подякуйте панам за товариство, поцілуйте стіл і йдіть додому мешкати!
Сполоканий до рубця, легкий, мов пташина партнер спурхнув на рівні ноги, підтягнув шлейки, прикрив чотири волоски "панамою", і, крикнувши набігу "перепрашаю, на моментик!" — зник у чагарнику. Вернувся звідси з-перегодя, усміхнений, щасливий, відсапуючи з полегшенням, як людина, що оце збулась важкого і зовсім непотрібного балясту…
—То що, панове, граємо далі, правда?.. Я, вправді, вже не багатий на гроші, але даю в застав цю льорнетку. Прошу панів, це дуже дорога штука, марка Цайса, викладана перловою масою. Я привіз її ще з Відня, я, прошу панів, ходив з нею до Бурґтеатру оглядати різні чудові водевілі…
Сльози зашклились йому в очах, коли він, ставши навколішки, тремтячою рукою поклав льорнетку до "пулі". Відав, звага заставити її не прийшла йому отак собі, без душевної боротьби: відав, із цим предметом в'язалися якісь, дорогі його серцю спомини, переживання.
Хлопці переглянулись і стало їм трохи ніяково…
—Та добре, татку солодкий,— промовив мій неоцінений пан іструктор,— ми з колежкою з радої душі вчинили б вам цю приємність, то значить, звільнили вас ще від посідання тієї античної штуки, але ж, як тут далі грати, коли ні чорта не видно?.. А карти не намацаєш, треба таки бачити, що маєш в руці. Поза тим — я кваплюся додому, бо завтра раненько мушу йти на тренінґ, на площу Сокола-Батька. А дорогий колежка покидає Львів і їде на вакації.
—Теж дуже рано,— добавив Тосько Баняк.
—Еге, теж дуже рано… Бррр! Я змерз!— затрусився пан Макс, і став розтирати кулаками драбинясті й косматі, як у ведмедя, груди. Аж тепер спам'ятався, що, крім "швімків", і не має на собі жадної іншої одежини.
—А де мої лахи?— спитав Тоська.
—А ти не забрав їх з-під корча, як ми тягнули коца?
—Та ні…
—Ну, то лети, подивися, може, там ще є…
Пан Макс дременув під гірку, до першого на "шкарпах" місця постою, де залишив свої штани, черевики і спортову сорочину. Сорочина була, біліла ще здалеку в траві. По штанах і черевиках слід застиг.
Злий, як польский поліцай, важко та барвисто склинаючи, вернувся до гурту. В руці тримав мокру від роси сорочину.
—О! Тільки всього маєтку?— свиснув Тосько.— А де решта?
—Сучі сини-давидівці!— заскреготав зубами пан Макс.— Сперли штани і черевики!
—Звідки знаєш, що давидівці? Може то був сихівський батяр?
—Заткайся, бо дістанеш у морду!
—Слово чести?
—Відвались від мене!
Тим часом той сумний факт, що мого неоціненого пана інструктора живовидячки ограблено, не дійшов якось до свідомости добродія з льорнеткою. Так, ніби його взагалі не торкалися події, що прокочувались довкола нього чи понад ним. Чолов'яга був неначе в трансі, сидів напочіпки на коці, зігнувшись у дугу, і з блискавковою швидкістю раз-по-раз перемішував карти, вперши в колоду гострий ніс і короткозорі очі.
Врешті підняв голову, послинив пальці і любенько посміхнувся:
—Ну, то що, прошу панів? Граємо далі, правда?.. Та певно, шкода марнувати час!
—А йди ти в… (тут упала докладна адреса — куди йти, але жадний адресар не надрукував би її). Пан Макс офукнувся і з пересердя копнув босою ногою порожню пляшку з пива.
—Ваша достойносте,— вмішався в розмову Тосько "Баняк",— не чіпайте, будь ласка, цього пана, бо в нього тепер нерви скачуть. Він, цей пан, знаходиться в такому душевному стані, що може вас тяжко скривдити! Ви не бачите, що його, цього пана, обкрадено з ґардероби? Тепер, навіть, якби він хотів штани програти, то не має змоги, бо й штани йому підіванили.
Від цих слів добродій з льорнеткою опритомнів і винувато-розгублено відсунув карти набік.
—О, то я дуже перепрашаю панів… Я не знав, що таке щось сталося. Мені дуже прикро… То значить — на цьому кінець, правда? Далі не граємо?
—Ні, далі не граємо.
—А може, прошу панів, іншим разом?
—Іншим разом, то так.
—А, то дуже панам дякую!
Чемно подякувавши хлопцям за те, що його обіграли, добродій став рачкувати по траві й напосліпки мацати довкола за своєю льорнеткою, сурдутиною, "мотильком" тощо. Хлопці помогли йому позбирати ті всі реквізити, одягли його, підв'язали під бороду поперечну краватку, та й ще, надобавок, позичили йому півзолотого на трамвай, бо просився з сльозами в очах, що не має за що заїхати додому, десь аж на Янівське.
Ось, в такий спосіб, збулися нарешті того жлоба, заробивши на ньому коло десятки, і їхні кавалерські справи стояли б того пам'ятного вечора зовсім непогано, якби не тая сумна обставина, що мій неоцінений пан інструктор опинився без штанів і черевиків.
Правда, ні штани ані теж черевики не були криком моди й чаром елеґанції — от, студентська мізерія, але ж тут проблема лежала не в доброякості чи фасоні ґардероби, а в тому, як до біса тепер дістатись зі "шкарпів" на Церковну вулицю число 5?..
Покищо обидва камрати сиділи тихо в корчах і покурювали, відганяючи комарів та дожидаючи, поки народ порозлазиться додому. Мій неоцінений пан інструктор не проявляв охоти показуватись людям на очі в такому аполлонському вигляді, щоб потім ціла Богданівка дерла собі з нього лаха, брала на посміх.
—То ще нічого,— потішав його вірний друг, Тосько "Баняк".— Я мав, чоловіче, гіршу пригоду. Раз, пригадую, на вакаціях, їду ровером понад Дністром. А тут якраз сінокоси, пахне сіном і всім тим, що в Пушкіна. А сонечко пражить!— ну, аж проситься скочити в річку і намочити свої мощі. Я поставив ровера у верболози, роздягнувся і бабевх у воду, зовсім голий, розуміється. А в лузі дівчата громадили сіно. Підглянули, що єґомостів панич купається і давай — зробити йому збитка: сховали, шельми, моє шмаття в копицю!.. Ти уяви собі, чоловіче, я до самого вечора не міг вилізти з шуварів і показатись наверху! Комарі стяли мене, як сучі сини… Аж пізно, смерком, сів на ровера і поміж жита, заґумінками, заїхав на приходство. Ой, братчику, ти не маєш поняття, як то в біса невигідно їхати голому на ровері!
Так собі хлопці погуторили, попригадували різні оказії з дівчатами, так у корчах, як і на оборогах, ну, та врешті треба було якось вернутися додому. Рад-не-рад мій неоцінений пан інструктор стався з конечности легкоатлетом, що тренується до бігу навпростець: вискочив із кущів, як Пилип з конопель, і розпустив довгі ноги і почвалав ґальопом Шкарповою вулицею, стилем не гіршим від майстра Кусоцінського! А Тосько "Баняк", та зараза, підбігав з-заду за ним та викрикував: "Гей, люди! Тримайте вар'ята! Втік із Кульпаркова!"
А коли обидва добились до хати, то попадали на "недокінчену симфонію" і ржали-реготалися, як коні, аж нашу господиню, пані Евдокію, вибили зі сну. Потім, пан Макс приодягся (він тоді добре стояв — мав дві пари штанів!), і оба з вірним другом пішли до Розенблята на флячки з капустою.
2
На цих флячках з капустою дозвольте залишити в спокою славних побратимів і сказати дещо про себе самого. Пригадую, як нині, що це було після закінчення шкільного року і роздачі свідоцтв, коли то всі школярі з провінції роз'їздились додому на вакації. Прийшла, значить, і для мене та година — попрощати Львів, і свою станцію на Церковній вулиці, і мого неоціненого пана інструктора, спакувати в дерев'яний куферочок всі маєтки та й вертатись до батьків на село, щоб там, упродовж двох із лишком місяців, займатися випасом рогатої худоби.
Настав, значить, час прощання. В той пам'ятний день наша пані господиня не пішла зрання на базар до своєї будки на Новому Світі, а залишилась у хаті, щоб попрасувати мені сорочки, привести до порядку одежину, взагалі в належний спосіб вирядити в дорогу. А десь так з обіду повинні були з'явитися на Церковній вулиці мої татуньо з фірчиною і конятами, розплатитись з господинею за станцію і забрати свого "скубента" додому.
Не можу того сказати, щоб я збирався на вакації, сповнений райдужних надій, розпромінений від щастя… Ой, я добре знав, що там, на селі, не чекає на мене безжурне, солодке безділля, а тяжка гарівка на полі, під час жнив, та й оце прокляте вставання надосвітках, до сходу сонця, щоб виганяти корівки на пашу. А далі — я вже звик був до шумного життя в місті, до Церковної вулиці, до нашої станції, до добрячої пані Евдокії, що стала ніби другою матір'ю для мене…
Ось і тому, мабуть, з вище наведених причин, смуток получений з жалем обгортали їй серце, коли бачила, як я, сидячи на підлозі серед кухні, складав рівненько свої мудрощі в дерев'яний куферочок, з яким ще колись мої татуньо "рокували" до цісарсько-королівської інфантерії. От і тому, мабуть, дорога пані Евдокія, стоячи коло столу з розжареним залізком, раз-у-раз підносила кінчик запаски до зачервонілих очей, не забуваючи при цій оказії голосно висякати носа, прикрашеного бородавками.
А мені теж немов би збиралось на плач… Взагалі, атмосфера була важка, пригноблююча.