Євген справді мучився, він потребував поради й співчуття. Одне слово оправдання могло кинути його на коліна. Одне слово осудження могло викликати у нього приплив злості і він міг автоматною чергою зрешетити Якова. Не дочекавшись відповіді, Євген відвернувся від Якова зі словами:
– Він ще у мене проситися буде! – і покинув хату. Пізніше Євген виїхав разом з поляками на захід і де вони його вбили (за неперевіреною інформацією).
Восени 1944 року поляки знову почали показувати свої зуби, і тому в Григорія Андрунішина була відновлена самооборона. Зброю постачав Щербатий Степан. У Якова він поміняв за офіцерську сумку автомат Калашникова. Це вже був не якийсь там обріз, а справжній автомат з двома дисками патронів. Крушний Василь роздобув собі короткий німецький карабін, а. Андрунішин – десятизарядку. Та чомусь для певності всі чергували тільки з ручним кулеметом "Дихтяр". Він важкий, тому ставили його на пліт, дулом на захід. Диск великий і кулі величенькі. Щербатий Степан казав, що він заряджений розривними кулями. Та хлопці самооборони цього не знали, бо ніколи ним не користувалися. Як казав Степан, кулемет повинен своїм гучним боєм навести страх на полячків. В кімнаті були гранати і багато куль для рушниць. Обміняний у Степана автомат підносив авторитет Якова серед хлопців. Вечорами на печі відпочивала мати Григорія, якій було незручно від присутності хлопців, і вона попросила, щоб станицю кудись перенесли. Думали, думали і з дозволу Марцінів Михайла та його матері перенесли чергування до них. Туди приходив на чергування й Грицишин Іван. Він теж роздобув собі зброю, бо це піднімало престиж парубка.
Зброя була і розбратом між учасниками самооборони. Сюди часто приходили хлопці з села (кінець села від Довженської межі) Кравчук Степан і Крушний Василь. Коли чергував Кравчук, то вечорами запрошував кінченських хлопців до себе. Там вони довго не затримувалися, бо картина була не з привабливих. На бамбетлі лежав роздягнений Талас Іван, а до нього тулилася Текля – Степанова сестра. Заряджений автомат лежав у ногах Івана. Розмови ніякої не було. Мовчанка говорила сама за себе, що хлопці тут зайві. Кравчук Степан знав, що Яків має дівчину. Одного вечора він запросив Якова піти з ним до його дівчини. Свою рушницю Степан поміняв у Андрунішина на десятизарядну. Знаючи пароль від Івана Таласа, Степан з Яковим пішли до грицівських дівчат. Довга офіцерська польська шинеля скривала автомат Якова. Степан своєї десятизарядки не ховав, він нею гонорувався. Дарка Крушного, куди прийшли новоспечені кавалери, прийняла гостей прихильно. В хаті було напалено, тепло. Хлопці роздягнулися, демонструючи свою зброю перед привабливою Даркою. На запічку сусідський хлопець і брат Дарки грали в карти. Цю картину запам'ятав сусідський хлопець і через чотири роки описав її на допиті НКВД, в Буданові.
Вбивство 51-річного Дмитра Пружиляка на початку лютого 1945 року в Березині серед білого дня польською боївкою АК потрясло Деренівку. Жалітися на поляків було нікому. Влади в селі не було. Фронт був далеко. З району ніхто не приїжджав. Підпільники ходили вільно. На Великодні свята після Служби Божої вся молодь села вийшла до лісу Крегольця, де проводили різні забави, бо погода була сонячною, теплою. Серед молоді ходив один з чужих підпільників, підпираючись на карабін (бо був поранений у ногу).
Підпільники передоручили охорону села повністю самообороні. І дивно було, що навіть смерть Пружиляка не закликала підпільників до помсти. Вночі трохи постріляли по Підгайчиках з лісу Березини. Єдине радувало, коли сотня волиняків пройшлася бойовим маршем Млиниськами, то до кінця тижня ті поляки, що залишилися, добровільно покинули своє село. Хлопці самооборони пишалися волиняками. Для села Підгайчики їм не вистачило часу, бо вони йшли на Карпати. А самооборона тільки посилила чергування, чекаючи нападу з Підгайчиків. На станицю самооборони заходив часто поранений в ногу стрілець УПА "Лютий". Він єдиний був поранений у бою з поляками в Млиниськах. Стрілець жив у Мальчички, а варила йому їсти Стефа – дочка господині, яка покинула ненависний їй Мшанець, що забрав її молодість і красу.
Через деякий час Яків був вимушений віддати автомат Степанові. Бо так сказав брат Федір, насваривши його за бізнес. (Правдоподібно він належав до СБ ОУН). Ходив Яків на чергування вже з обрізом. Тільки вийшов за фіртку, як прибігла задихана Муравкова Марина: "Ой…поляки йдуть з лісу, стріляй, може втечуть!"
Де взялися перестрашені Кравчукові Настя і Катерина й почали його просити: "Стріляй! Стріляй для постраху, чуєш щось під лісом тріщить! Вони йдуть, чуєш? Стріляй!" Яків ще ніколи з обріза не стріляв. Не раз тренувалися разом зі Степаном стріляти з револьвера в пивниці, а з обріза ніколи. Та сусіди насідали: "Чуєш, як на городі щось тріщить? То вони йдуть, чуєш? Стріляй!" У страху очі великі. Вже і сам Яків немовби чув чиїсь кроки зі сторони лісу. Загнав патрон в цівку і направив у сторону лісу. "Бах", – роздерло нічну тишину". Стріляй! – кричали жінки, – чуєш вони йдуть". Обріз не то, що рушниця, від пострілу сильно віддає в рамено, бо тут приклада нема. "Стріляй! – кричать жінки, і Яків забув про біль у руках і плечі. Стріляв "іфурт, фурт" ладував. Врешті згадав, що у нього залишилося мало патронів. Пообіцявши присутнім привести сюди решту самооборони з дегтярем. Яків відірвався від перестрашених жінок і пішов дорогою до станиці. Раптом біля хати Туркули щось рипнуло. "Значить, поляки", – подумав Яків і машинально ліг у глибоку фосу біля Шкугрової Маруськи, заладував свій обріз і почав вдивлятися в темряву напроти. З фіртки Туркули вийшла висока постать людини і притишеним голосом промовила: "Сховай, Якове свою зброю і йди до мене" По голосу Яків пізнав Вовчка з підпільним псевдонімом "Донець". Яків встав, підійшов ближче, вийняв патрон з цівки і заховав у кишеню. "Йдеш на чергування ?– не то спитав, не то констатував "Донець". –Так ось що, хлопці…, без потреби уночі не стріляйте, тим поляків не відстрашите, а привернете увагу москалів. А це приведе до тотальних облав і репресій в селі."
Яків, маючи таку нагоду для спілкування, почав розпитувати про тактику і стратегію ОУН.
"Політична ситуація між Москвою і Вашингтоном визначить нашу перспективу. Наша тактика – це зберегти кадри, нагромадити зброю і поки що не вступати у бій з ворогом. А якщо прийдеться, то… –задумався, – то дорого продамо своє життя. Можливо, переможемо, а може…, а може всі загинемо. Якщо так станеться, то на вас покладаємо обов'язок продовжити нашу справу. Україна тепер, чи пізніше, мусить бути соборною незалежною державою".
Якове, ти ж маєш середню освіту, то чого сидиш у селі? Чому не йдеш далі вчитися? Ти нам більше потрібний у місті, особливо у великому місті, де для нас будеш пропагандистом, зв'язковим. Будеш нашими очима і вухами, а тут хіба що будеш стріляти по горобцях. І без тебе тут є кому це робити. Негайно вчитися! Це тобі наказ проводу. Зрозумів? А може колись…, – задумався, – може колись згадаєш добрим словом про нас? Зрозумів"? "Зрозумів! Зрозумів…І все життя про Вас пам'ятатиму, бо Ви, бо Ви…, – по тілу пішла дрож, у горлі утворився клубок…"
Весною поляки масово почали покидати наші села. А похоронки з фронту все йшли і йшли. Коли приходив поштар з Янова і вручав трикутником складений лист з фронту, село ціпеніло від страху – у чиїй хаті роздасться жіночий, дитячий істеричний плач і крик?. Гірко Деренівка заплатила за своє "визволення". Біля 50 похоронок оплакувало село. Кожна четверта хата носила жалобу за вбитим: батьком, братом, сином чи чоловіком. Вони загинули за чужі інтереси, на чужій землі, де поховані без хреста і могили. Хто про них напише як бігли в атаку під дулами "заградотрядів" з істеричним криком "За Родіну" – чию? "За Сталіна" – ката України. Як конали в конвульсіях, як гризли під собою чужинську землю. Хто напише про той біль?
У страсний четвер селяни били поклони в церкві, а біля спільної могили членів ОУН на цвинтарі молилися Серафин Текля, Талас Юлька, родина Литнякових і гірко плакали під хрестом без напису. З церкви доносився спів парафіян:
Страдальная Мати
під хрестом стояла
І стала ридати,
в сльозах промовляти:
"Ой сину, сину
За яку провину
Переносиш нині
Тяженьку годину
На хресті.
Я тебе купала
Гіркими сльозами,
Як малим ховала
Перед ворогами.
А нині я плачу,
бо Тебе вже трачу,
Вже Тя, милий Сину,
більше не побачу.
Сину мій!"
Обнялися під хрестом матері і сльозами скроплювали підніжжя могили. "Ця пісня про нас і наших синів. Твій хоч тут лежить, а кості наших порозкидані по чужих полях, зариті в землю невідомо ким і де", – зверталися матері Литняка і Таласа до Теклі.
Війна йшла до закінчення. Звільнені армійські відділи ставали на допомогу місцевому НКВД. Створена "Червона мітла" тероризувала все населення Галичини.
Бабуся розбудила Якова: "Чуєш …в селі облава, якщо маєш якусь зброю, то дай, я сховаю". Яків згадав, що Стефан вчора на чергуванні тимчасово з ним помінявся – забрав обріз,а віддав йому автомат Калашникова. Яків теж згадав те ж, що прийшов пізно з чергування й автомат залишив у кухонці за дверима. Не заховав, бо дуже захотів спати. Бабуся покивала з докором головою, обгорнула автомат ганчіркою і пішла до хліва, де зарила в гною. "Червона мітла" розставила на горі снайперів, а солдати, провівши цілу ніч у засідці ранком йшли від хати до хати в пошуках бандерівців. Під лісом мешкала сім'я Щербатої Марії, діти якої були залучені до підпільної роботи, і вона сама була готова до співпраці з ОУН. Ранком пробудилася і через вікно побачила на горі солдатів. Зрозуміла, що буде облава, і накинувши на себе хустку, миттю побігла через городи до сусідки – Мальчички (Шкугри Марії). Вона знала , що там переховується поранений підпільник, отож хотіла його попередити. На городі чергував солдат, який почав кричати, щоб вона зупинилася. Та вона бігла, немовби не чула крику солдата.