Але на яничар чекало нове диво. По куршелю від каюти Капудан-паші стали теж підбігати козаки, врубуючись шаблями в ряди яничар. А це могло означати лише одне, Капудан-паша захоплений в полон. Частина яничар з криками кинулася назустріч, вступаючи в двобій з козаками і намагаючись пробитися до кают. На куршелі почалася кривава різанина. На веслувальників, які були прикуті до лавок і могли сховатися лише під ними полилася кров яничар перемішана з козацькою.
Тим часом яничари, полишили рушничний двобій з козаками що були на човнах. Тепер вони всі оголили ятагани, намагаючись знищити козаків, які вже були на галері. Козаки, які щойно прикривали товаришів, що брали галеру на абордаж і палили з рушниць, знаходячись в човнах, отримали можливість теж піднялись на галери. Яничари опинились у шабельному кільці козаків, яке спочатку повільно а потім скоріше почало звужуватися…
Втікаючи вранішні сутінки поступово відкривали картину повної поразки турецьких вояків на галерах. Якби хтось зайшов в цей час до каюти Капудан-паши, то подумав би, що в нього на аудієнції зарубіжний гість якоїсь країни, яких за своє довге життя йому доводилось приймати безліч. Правда виглядав Капудан-паша не зовсім впевнено, видавався хворим, і охорона в каюті була з козаків, що не відповідало етикету. Він говорив, а толмач, який добре володів турецькою, не міг перевести Сагайдачному жодного розбірливого речення.
На українській мові це повинно було звучати приблизно так: "То неможливо.., скільки ж було козаків…, а чому ж ви ще вчора не втекли?…"
Сагайдачний зупинив толмача і звернувся до Капудан-паші латиною.
– Praefectus Domine opus mitescere, iam bello amiserit , quae iuvari non possunt. Vos autem in carne non periculum. Pessima plaga tua: non est, nos suadeant te ad pretium et potest ad Constantinopolim.
– Sed tam turpiter vivere? Quid dicam Sultano?
– Vidnesitsya usque ad victum philosophice, et victorias et clades belli ducem omnes sine exceptione. Alia quaestio est, postquam percussit conclusiones, et si amaritudine offendit recipere. Praesertim post cladem ad meliores factos! Sed hic , haec victoria.
– Ego autem non sum fraudatus victoria… Quod ad me attinet , non sperare salutem! Sed non est me. Non potes me, Turetskaya imperium habet ad voluntatem Allah pax!
(– Пане адмірале, вам необхідно заспокоїтися, бій вами вже програний і з цим нічого не вдієш. Вам особисто нічого не загрожує. Рана ваша не смертельна, ми пропонуємо вам сплатити викуп, і ви зможете відправитися до Константинополя.
– Але як я після такого сорому маю жити? Що я маю сказати султану?
– Віднесіться до своєї поразки філософськи, у війні одержують і перемоги і поразки всі полководці без виключення. Інше питання, які висновки робляться після поразки, і чи можуть змиритися з її гіркотою. А саме головне після поразки стати мудрішим і сильнішим! Тільки в такому випадку можливі наступні перемоги.
– Що стосується мене, то перемоги мене не чекають… Скоріше за все і поразку маю останню! Але справа не в мені. Ви не можете зрозуміти мене, Турецька імперія по волі Аллаха володіє світом!)
– Praefectus obsecro Domine non in toto mundo, et in via sic primus! Nouit historia Aegypti, Babylonem, Persas. Alia sunt victi sunt tempora Alexandri Magni, Regnum, quae nec magnitudine nec magnitudine neque numero parem esse cum militum. Sed sunt non lucri! Et in via patrum vestrorum Seljuk Turcarum Nomades Arabiae deserta Byzantina regia percusserunt civitatem!
– Sed erant viri bellatores et patres mei Allah, ad fetere peremogli! Et classe victus ignotum! Post hanc cladem quae ignominia rei publicae, non ad vitam!
– Classis praefecto, magnus et gloriosus, et percussit usque ad statum Kievan Rus! Bellatores Kievan Rus interrupit murum Constantinopolim, ut ne nuntius nobis! Konashevych-Sahaidachny, et nomen meum, et ego exaudiam adhuc ut spero, Turcicum imperium! Tamen dohovorylys habeo communissima rebus redemptione triginta millia tanta dignitate atque opibus. Sentite de Domino Admiral!
(– Прошу пана адмірала, не всім світом, і, до речі, не перша так вважала! Історія знала Єгипет, Вавілон, Персію. Прийшли інші часи і вони були звойовані Олександром Македонським, царство якого ні у розмірах, ні у величі, ні у кількості воїнів не могло рівнятися з ними. А от перемогти їх змогло! До речі і ваші предки турки-сельджуки, кочівники аравійських пустель звоювали величну державу Візантію!
– Але мої предки були воїнами Аллаха, тому вони перемогли! А мій флот розбитий невідомо ким! Після такої поразки, яка є ганьбою всієї імперії, я не маю права на життя!
– Твій флот, пане адмірале, розбитий нащадками великої і славної держави, Київської Русі! Воїни Київської Русі порушували стіни Константинополя, тож і для нас це не повинно бути новиною! А моє прізвище Конашевич-Сагайдачний, і маю надію в турецькій імперії ще його почують! Проте, ми заговорились, у мене досить нагальних справ, а викуп як для такого великого і багатого сановника всього лише тридцять тисяч золотом. Думайте, пане адмірале!)
Сагайдачний наказав Максиму лишити з адміралом двох неозброєних турок, а самим пильно за ним стежити. Рештки турецьких вояків козаки лишили на семи галерах, знявши з них гармати і потопили. А три галери взяли з собою, і відправилися до Очакова. По дорозі Капудан-паша чи то від ран, чи то від сорому помер. Сагайдачний наказав спалити три турецькі галери, що лишилися, на очах Очаківського гарнізону. А через охоронців адмірала, з якими він відправив його тіло до Очакова передав, що фортецю чекає така ж участь, як і галери.
Після цього козаки без перешкод повернулися до Запорозької Січі.
***
Розгніваний козацькою сваволею і невиконанням польським королем своїх обіцянок, султан під осінь 1615 року послав татарську орду на Поділля а звідти на Волинь. Гетьман Жолкевський не мав достатньо війська, щоб протидіяти кримському хану. Сейм не прийняв рішення про асигнування польського війська, тому у Жолкевського було лише триста жовнірів! Не піднялася на спротив і польська шляхта. Татарські ординці не зустрічаючи жодної відсічі, залили кров'ю міста і села земель Речі Посполитої. Кримський хан, сповнений пихи від своєї безкарності, написав польському королю глузливий лист в якому хвалився, що повоював двісті міст і безліч селищ у Речі Посполитій. Кожний татарин захопив до десяти бранців і без ліку худоби. "Завоювати інші держави то спадщина передана нам батьками, а вам де братися до воювання? То не ваше діло!"
Приймаючи наругу від татар, польський король ще й мав допомагати в будівництві турецьких фортець на Дніпрі на захист від козаків. Єдине що зменшило розмах гніву Туреччини у відносинах з Польщею, то війна з Персією.
Треба віддати належне султану, він добре визначив час коли послати татар на Річ Посполиту. запорозькі козаки по осені роз'їжджалися до своїх осель, і на Січі лишалась лише залога та низівці в кількості до двох тисяч чоловік. Тому, на деякий час, татари лишалися безкарними, святкуючи перемогу, яка їм далася так легко. Але вже за два місяці, на Січ рікою потік люд з міст і сіл, звойованих татарами. Всі горіли бажанням помститися їм, та звільнити з полону рідних і близьких ще до того, як їх продадуть рабами, і вони згинуть безслідно. А це було до снаги, лише запорозькими козаками. Лише вони мали і бажання, і вміння, і сміливість вказати татарам на їх місце.
На Різдво за звичаєм всі козаки, що перебували в зимівниках, на річках, на озерах, у степах і плавнях, поспішали у столицю своєї громади – Запорозьку Січ. Першого січня, за пострілом з великої гармати, козаки зібралися на площі. Вся старшина з непокритими головами без шапок, вийшовши на середину стала в ряд, один біля одного, за старшинством своїх чинів, і вклонилася на всі чотири боки славному низовому товариству. Товариство стало за курінними отаманами, утворивши величезне козацьке коло.
Цього разу, в силу обставин що склалися, козацьке коло не вмістилося на площі. Частина товариства залазила на курені, ставала на вали, розтяглася по високому берегу Червоного Кута. Як і старшина, всі козаки були без шапок і на поклони старшини відповідали поклонами. Перед початком Ради на площу вийшов настоятель січової Тахтемирівської церкви, який щорічно, обов'язково приїздив на Січ, правити молебнями. На той час на Січі церкви ще не було. Після закінчення служби, Сагайдачний на правах кошового отамана оголосив товариству мету скликання ради.
– Панове молодці! Тепер у нас новий рік, тож за давнім нашим звичаєм слід нам розділити між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови і рибні місця!
– Та звичайно слід! Будемо ділити, як споконвіку у нас заведено, за лясами, жеребкуванням! – Відповідало товариство.
Михайло Мазепа, як військовий писар, наперед розписував по куренях всі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку і отамани вибирали по черзі папірці, а Мазепа зачитував що якому куреню дісталось. По розподілу не було жодних заперечень, хоч землі і угіддя відрізнялись один від одного: були кращі і гірші. Поділивши всю землю товариство знову зібралося на площі і взяв слово Сагайдачний.
— Панове молодці! У нас сьогодні новий рік, то чи бажаєте ви за старим звичаєм змінити старшину, і обрати замість неї нову?
На мить площа стихла і почувся густий бас Самійла Чуба:
– Ви добрі пани, пануйте ще над нами!
За ним вся площа на різні голоси і лади повторила сказане. Зачекавши якийсь час на випадок якби хтось висловив незадоволення, старшина поклонилася товариству і подякувала їм за честь. Але по куренях ніхто не розходився, Всі знали про кровавий похід татар і чекали слова Сагайдачного. Він знову вийшов наперед, але він вже був зовсім інший ніж хвилину тому.
– Панове товариші! Дітки! Я разом з вами сумую з того зла яке вчинили бусурмани над нашим людом православним!
"Помсти! Помсти! Крові і смерті розбійникам!" – заревіла площа.
Сагайдачний підняв булаву, і площа поволі стихла.
– Ви вже знаєте, що татари, як завжди підло й підступно обійшли місця запорозьких козаків, де могли отримати гідну відсіч, і пішли через волоські землі на Поділля і Волинь. А гетьман Жолкевський, замість захисту міст і сіл Речі Посполитої, стеріг зі шляхтою свої маєтки!
"Ганьба!" — залунало над площею.
Сагайдачний продовжував.
– Ви всі добре знаєте, як ми пошматували міста Турецької Порти, яка нацьковує татар на наші землі.