– Нарешті вибрався до вас. Давно вже хотів тебе бачити.
– І вам доброго здоров'я, – відповіла Дзвінка. – Ходіть до нас у садок, там прохолодніше. Зараз я вам стільчика дам.
– Ого, яка ти стала…
– Яка?..
– Кругла… Та все ж гарна… Думав, не правда, що люди в селі плещуть.
– Переконалися?..
– Ти не гнівайся, дитинко, – лагідно дядько, – та ж то село… Поговорять та й перестануть. Не переймайся…
– А я й не переймаюся… – спокійно Дзвінка. – Я не для людей, а для себе живу.
– Здоров, братику, – це вже проснулася тітка Ганна.
– Здорова й ти будь, сестро, – сказав Федько сідаючи на низенький стільчик. – Ну й квітів у вас тут: і гарно, і зелено, і пахучо, немов у раю.
– Еге ж, – кивнула Ганна, – то ми вдвох із Дзвінкою…
– А знаєте чого я оце до вас приїхав? – спитав дядько.
– Та кажи вже…
– У себе на горищі я знайшов дитяче ліжечко, ще цілком пристойне. Я його полакую, оздоблю різьбленням і, думаю, вам сподобається. Га?..
– Справді, було б добре, – сказала Ганна.
– От, видите… Коли тобі пора, Дзвінко?..
– На початку жовтня.
– У мене ще досить часу. Не сумуй, дитинко, життя воно, як зебра – смугасте: то чорна смуга, то біла… Сьогодні ти на коні, а завтра під конем, а там – знову верхи…
– То вгору, то в долину, – додала Ганна.
– І знову вгору… – сказав Федько. – А там, дивись, і рівно… Все буде добре, адже ми родина, ми – Матули, ми завжди поруч.
– Дякую, – мовила Дзвінка і притулилась до дядькового плеча.
Він злегка жорсткою мозолистою рукою погладив її по голові, точнісінько так, як це у дитинстві робив тато. Відчуття родини, яке проявлялося не в пустих балачках, а в конкретній допомозі, розлилося теплом у грудях, легким розчуленням заросилося в кутиках волошкових очей.
Дзвінка згадала Сашка. З тих пір, як вона пішла від Степана, син так і ні разу не подзвонив їй. Від сестри знала, що він успішно склав іспити, і це тішило. Мала надію, що стане студентом і колись таки помириться з нею. Сподівалась…
"Втратиш і знайдеш…" – крутилось у голові пророкування старої жебрачки.
Вона справді багато втратила: місце проживання в квартирі, яку вважала своїм домом і в якому намагалася створити затишок і сім'ю, нехай і не справжню чи, точніше, не таку яку хотіла б, але все ж сім'ю, в якій були чоловік і син. Усього цього вона позбулася, натомість отримала велику та сильну любов до чужого чоловіка і, як наслідок цієї любові, – дитину, яку чекала. Але разом з тим, Дзвінка збагнула, що в житті завжди потрібно з чимось миритися, щось терпіти і багато в чому себе обмежувати. Не буває ідеального, нічим не затьмареного щастя, яке люди собі вигадали і до якого весь час прагнуть.
"Бери, що дається…" – знову згадала пораду старої.
І вона брала, приймала і дякувала Богові за кожен прожитий день, за кожну подаровану хвилину і, наче мала дівчинка, раділа всьому: голосному щебету пташки, новій розцвілій квітці, легкому подуву вітру.
Якось одного разу Дзвінка йшла лісом (такі прогулянки вже стали щоденними), вдихала на повні груди смолистий запах розімлілої від спеки хвої, милувалася красою літнього дня і непомітно опинилася на галявині, на тій самій, де два роки тому вона розмовляла з о. Михайлом. Тут нічого не змінилося, онде й знайома колода, і трави, і квіти. Тільки вона інша, сьогоднішня, а все решту – вчорашнє.
Сонячна повінь сліпить очі, заливає все довкола і, здається, от-от хлюпне через край, поверх дерев. Дзвінка ховається в затінок, під світло-зелену сосну, впирається спиною в шорсткий стовбур, заплющує очі, завмирає. Стоїть і надслуховує.
– Ш-у-ш-у-ш-у… – шепочуть лапаті, голчасті гілки. – Шша-нуй-сся… Шча-с-ли-ва бу-дь…
Дзвінка посміхається, але не вустами, а самим серцем. По спині пробігає легка дрож і струмінь тепла, а груди здіймаються від ледь помітного хвилювання. Ці відчуття тривають якусь мить, допоки вона не розплющує очі.
Дзвінка сідає на пеньок.
– Дзінь-дзінь, дзень-дзень… – озиваються синенькі дзвоники, що ростуть поруч. – У нас таке ж ім'я, як і в тебе… І барви ми такої ж, як твої очі… Приглянься, Дзві-ноч-ко…
Вона злегка торкається пальцями тонких ніжних пелюсток і згадує, як у дитинстві запихала в сині келихи стиглі суниці, клала до рота й жувала, намагаючись збагнути дивний квітково-ягідний смак.
Біля вуха крутиться бджола.
– Дзз-він-ко… – дзижчить Божа комаха. – Не зав-ва-жжай…
"Гаразд", – киває Дзвінка, підводиться і йде далі.
Тут, у лісі, серед квітів і дерев, і дивно їй, і весело. Вона чує й розуміє природу. Кому сказати – не повірять! А дехто й пальцем покрутить біля скроні, мовляв, уже того… Все, що ми не можемо збагнути в силу свого обмеженого розуму, дивує нас, насторожує і лякає.
І знову мені в пригоді стала книга. На цей раз роман Германа Гессе "Сіддхартха". З задоволенням прочитала його і зрозуміла (так як і герой роману), що події, які відбувалися зі мною впродовж останніх двох років: перелюб, страждання, думки про самогубство – все це було дано для того, аби покласти початок новому. Але щоб це збагнути, я мусила пройти через любов, каяття, покаяння, через муки душі, а подекуди й тіла, навчитися думати, аналізувати, переосмислювати, і лише тоді, відродитися заново, згори, і отримати шанс на інше, непозичене, а своє власне життя. Для мене воно розпочалося тут, на селі, у хатині під лісом, яку збудував мій дід Василь, і де почасти пройшло моє дитинство. Тільки тут я відчуваю спокій, непідроблений, тимчасовий, а справжній, глибинний, коли з легкою душею й чистим серцем можу покластися на Бога і не турбуватися завтрашнім. Адже дасть Бог день – дасть і харч.
Клаптик синього неба над головою, трошки землі, на якій можна працювати – ось все, що мені зараз потрібно. Це розумієш із роками, із першою сивиною на скронях, тоді, коли вже багато втрачено й чимало здобуто, тоді, коли життя виходить на фінішну пряму.
Р. 36
Сьогоднішній день, який добігав кінця, був днем її народження. Добре, що він уже був і вже пройшов. Він минув, але залишив у душі якесь сум'яття та неспокій, ніби пожбурений знічев'я у тихе плесо води камінець, сколихнув її, вивів з рівноваги.
Приїздили гості: Ксеня з Вітею та дітьми, подружка Іра, дядько Федько. Дзвонили колеги з роботи, знайомі, родичі. Вітали, говорили теплі, підбадьорливі слова, після гостини, співали пісень. Все було добре. Але син Сашко так і не обізвався. Гнівався. Мало часу ще пройшло, мало… Та вона чекатиме… Він уже до Ксені заходить, з Вітею на рибалку їздить, і до неї приїде. Чекатиме…
Гості побули трохи, нашуміли й роз'їхалися. Зі столу вже прибрано, посуд перемитий, недоїдки – курям та собаці, і знову все як завжди. Тихо. Але в голові рояться думки.
Дзвінка бреде лісовою стежкою і їй чомусь здається, що на галявині, на поваленій колоді сидить і чекає о. Михайло.
Сонце ховається за соснами, червоніє крайнеба, заповідаючи на завтра гарну погожу днину, тіні щоразу подовжуються, заломлюються та дещо викривляються. Прохолодою дихає земля, вкривається першими крапельками роси трава, виразно пахне смолою. Голосно й завзято сюркочуть цвіркуни.
У дитинстві вона, мабуть, як і всі, любила свій день народження. Тоді їй дозволялося все, і тато ніколи на неї не сварив. То були яскраві дні, з подарунками та веселощами. Тепер усе інакше.
Стомившись трохи, Дзвінка сіла на колоді. Михайла поруч не було. Натомість пригадалися його слова, даровані їй минулого року у форматі есемес: "Я прошу вітер – передай обійми, промінчик прошу – в щічку поцілуй…" Це були найкращі й найдорожчі слова, бо їх для неї написав він!
"Господи, — зітхає Дзвінка, — і чому я це згадую?.."
Попри всі її намагання забути панотця, вона пам'ятала кожне його повідомлення, навіть час, коли воно надійшло, кожне мовлене ним слово, кожне побачення. Минуло вже два роки від першої їхньої зустрічі, і тільки ці роки Дзвінка могла згадати до найменших подробиць. А все, що було до зустрічі з о. Михайлом, зринало в пам'яті фрагментарно, уривками, як щось неважливе й несуттєве. Лише за ці два роки вона зазнала неймовірної радості й великого смутку, злету й падіння, здобутків і втрат. Уся гамма почувань, яка в декого розтягується на ціле життя, у неї спресувалася і вмістилася у два роки. Лише два…
Ось вона, вся заляпана болотом, сидить у калюжі, а він стоїть на сухому, посміхається в смоляну бороду, простягає їй руку…
А ось – галявина поміж високих трав, коли вона вперше йому віддалася. Тоді й було пройдено точку неповернення.
Це вона… А він?.. Що думав він?.. Ким для нього була вона?.. Хвилеве захоплення, симпатія, невеличка пригода, яка прикрасила сільську буденність?.. Святковий смаколик! Який скуштував тричі й більше не хочеться… А щоденні страви споживаєш тричі на день. Це необхідність. Це їжа, щоб жити… А без ласощів можна й обійтись…
Дзвінка знову зітхає.
Літній день поволі згасав. На темному оксамиті неба запалювалися мерехтливі зірки. В лісі сутеніло. Дзвінка підвелася з колоди, пішла додому.
Ось і минув ще один день її земного тривання, день народження. Завтра буде новий, який теж мине і післязавтра… І так далі… Аж до кінця, а чи початку?..
Під дерев'яним плотом пахли різнобарвні флокси.
"Незабаром осінь…" – подумала Дзвінка і прочинила хвіртку.
– Де ти так довго блукала? – спитала тітка. – Я вже почала хвилюватися…
– Все добре, – відказала Дзвінка. – Давайте поседимо трохи. Такий чудовий вечір…
– Справді чудовий, – погодилася тітка і, усміхнувшись, почала розказувати: – А ти знаєш, наша Білянка, ота клята козище, зжерла мою парадну хустку і шлейки від твого ліфчика.
Дзвінка пирснула сміхом.
– Як це?..
– Ну, я, як завше, повісила випрані лахи в садку, на шнурок сушитися, а вона (бач, захотілося їй лагоминки) дотягнулася якось і геть усе погризла. Ненажера…
Тепер засміялися обидві.
– Завтра неділя, – мовила згодом Дзвінка, – чи підете до церкви?
– Не знаю… Вчора баби в магазині говорили, що нашого батюшки нема. Певне й служби не буде.
– Нема?.. – здивувалася Дзвінка.
– Кажуть, до Києва поїхав.
– Чого?
– На обстеження якесь… Хворіє…
– Хворіє?.. – стривожилася Дзвінка.
– На очі чи що?.. Не доведу тобі вже…
Дзвінка мовчала, а в голові стукотіло: хворіє, хворіє… Чим я можу допомогти?.. Чим?..
– Я вже піду, – мовила позіхаючи тітка, – спати дуже хочеться… І ти не барися…
– Добре, – кивнула Дзвінка, а думками була вже далеко, далеко.
За о.