— Можна до тебе?
Скажіть, чи на вас коли-небудь падала шафа?
Навряд чи.
Й відро холодної води несподівано теж мало хто і коли отримував. І... ні, з більшими несподіванками навряд чи можна порівнювати, бо все-таки це не шафа.
Далеко не шафа.
Невелика була жіночка, й досить струнка, а зараз стала ще тонша. На диво схудла, і знаєте, що я скажу? Не досягнеш цього ніякими фітнесами-аеробіками, а лише всякими препаратами-паліями жиру.
Ох, дівчата-дівчата, що ж ви з собою робите? Повірте, не подобаються нам сухорляві вішалки для одягу. Пам'ятаю, давно-давно, ще замолоду бачив, як рвонула уся казарма до телевізора, коли там несподівано показали Сабріну. Не слухати кинулися — а дивитись. Тут якраз нагодився й пан полковник, й "струнко!" гукнули... який там чорт струнко!.. Засміявся полковник й лише рукою махнув: ех, мовляв, жеребці!..
Не кажу, що всім дівкам треба бути схожою на ту Сабріну, а все-таки бажано щось мати за пазухою, і я не про каменюку кажу.
Моя гостя колись мала, а тепер... наче щось є, але так просто і не побачиш.
Ех, дівчата, дівчата...
В одній моїй знайомій країні — все навпаки. Там вважається, що заміжня жінка повинна бути гладкою. Мовляв — бачте, годує мене чоловік, забезпечує. Все, як у людей. Воно з першого погляду наче й дурниця, але повії та незаміжні там і справді худі.
Останній раз, коли я взнавав щось про мою нинішню гостю, вона була щасливо одружена.
Ех, дівчата, дівчата.
Мабуть, ми б стояли у дверях з півгодини, але грюкнули двері під'їзду, й одразу кілька дзвінких хлопчачих голосів почали виясняти, хто у яку квартиру дзвонити буде.
Я ступив крок назад і сказав:
— Заходь.
Коли жінка зняла пальто, стало ясно, що грудей так просто не знайдеш, навіть якщо зняти не лише верхній одяг.
Якщо не знаєш, що з гостем робити — напої його кавою. Або чаєм. Вином — не всякий погодиться, та хтозна, що за розмова буде, чи варто мозок туманити, й чим скінчиться — теж хтозна.
Чай або кава.
Хоча, пригадую, одного разу дівчина напоїла мене молоком.
Давно то було.
Гостя критично глянула на банку розчинної кави й вибрала чай. Посміхнулась, побачивши коробку з пакетиками, й сказала, що передумала. Я, завваживши такі справи, почухав потилицю, заліз по шию у антресоль й відкопав пакет кави меленої.
Відносно свіжої. Років зо три пройшло... хоча ні, мабуть, що і всі п'ять.
За турку правила алюмінієва каструлька із довгою ручкою. Колись я навіть кип'ятив у ній молоко — коли продавали ще в магазинах розливне молоко.
У глибинах шафи знайшлося дві майже однакові чашки.
Печива не було, пропонувати до кави бутерброд з ковбасою я посоромився, хотів-був нарізати сиру, але завважив, що він трохи той... ну, ще не пікантний, але вже з цвіллю.
— Коньяк?
— Давай...
— В каву, чи так?
— І так, і так. А лимона в тебе нема?
"Звідкіля б йому взятися, тому лимону..." — промайнула роздратована думка, і тут же проскочила ще роздратованіша — бо я згадав, що мало не кожен вечір проходжу повз лоток з фруктами. Під новий рік там спостерігалася мандаринова навала, і мандарини я брав — бо з давніх-давен в'їлася в голову стійка асоціація — "новий рік — мандарини". Такий собі привіт із дитинства.
Давно воно було, те дитинство...
Цукор, на щастя був. Ще не завадили б шоколадні цукерки або просто шоколадка... та що я її спокушати зібрався, чи що?
Ні, все-таки той, хто придумав коньяк — геніальна людина. Усі наслідувачі — й той, хто вигадав капати ним у каву, й заїдати лимоном, й додавати у торт, й знезаражувати рани — стоять на плечах того велетня. Ось кому треба було б пам'ятника поставити. Але ж не зберегли ім'я невдячні нащадки.
Та й давно це було.
— Як твої справи? — першою спитала вона.
— Отак.
Замість відповіді я мотнув головою — зліва праворуч. Від стопки книжок в одному кутку до купи непрасованого одягу на стільці. На другому стільці теж лежав якийсь мотлох, а на дивані зазвичай лежав я.
Хороший був диванчик, а після того, як піді мною вилежалася улоговина моїх розмірів та мого, знову ж таки, рельєфу — диванчик можна було вважати ортопедичним.
— А твої?
Жінка помовчала, зітхнула, виразно подивилася на пляшку з коньяком. Я негайно налив, а вона так само негайно те випила. Довелося й мені, хоча, між нами кажучи, це не діло. Коньяк треба пити не поспішаючи. Один мій знайомий примудрявся цідити келишок з півгодини, і це при тому, що кагарчик був трохи більшим за два наперстки, якщо їх один на один поставити.
Вона подивилась на пляшку ще раз, але я вдав, ніби цього не помітив.
— Справи в мене не дуже, — сказала вона, і я трохи напружився.
Колись... знову ж таки — давно-давно, бачив карикатурку в якомусь журналі. Чоловік в халаті та капцях, відчиняє двері, а на сходовому майданчику — хаос і розгардіяш, двоє хлопців один одному пики б'ють; дівчинка з кісками на голові роззявила рота, як бегемот пащу — мабуть, реве; ще одна дитина невизначеної статі, але теж із таким самим ротиком лежить на руках у матусі; матуся гладка, як свиня-рекордсменка, й підписано:
— Привіт. Пам'ятаєш, колись ти казав, що раптом я передумаю, ти завжди будеш радий мене прийняти. Так от — я передумала...
Про хороших письменників кажуть — він знає, про що пише, а от цікаво, чи можна так сказати й про карикатуриста?
Мабуть, дядько знав, про що малював.
Мабуть, у мене на морді було написано, про що я подумав, бо гостя посміхнулась — чи то поблажливо, а чи, може, трохи презирливо.
Й сказала:
— Пам'ятаєш, родимку у мене біля потилиці? Ту саму, що ти любив цілувати.
Мабуть, у мене на пиці з'явилася відповідь — пам'ятаю.
— Так от. То була меланома. Рак. Маленький такий рачок, але розташувався він досить вдало. Різати не можна, бо мети вже доповзли у мозок. Болю немає, але надії також. І залишилось мені тижнів зо два, не більше. А потім — сам розумієш.
Замовкла. Я теж сидів, наче мішком прибитий. А що тут можна сказати? Що треба в лікарню? Чи до церкви й молитися? Чи до народних цілителів?
Один чорт. Тут лише на те може бути надія, що діагноз помилковий. Але від помилкових діагнозів так не худнуть.
Мабуть, все це також було у мене на морді написано, бо жіночка засміялась.
— Не треба про лікарню.
— А...
— І про церкву не треба.
— А...
— І досить про це. Я хотіла запропонувати інше. Але спочатку налий.
Ну що тут скажеш? Я налив. І цього разу не здивувався, коли вона перехилила кагарчика, як наче там не коньяк був, а самогонка.
Більш того — я й сам так хильнув. І не відчув смаку, лише гарячий клубок прокотився горлом, але до шлунку не долетів, розчинився десь у районі грудей.
Жінка помовчала, знову глянула на пляшку, але відвернулась. Й, нарешті, сказала:
— От я й подумала... може, ти захочеш провести ці пару тижнів разом?
Сказати, що мене ошелешило — значить не сказати нічого. Це вже не мішком по голові, і не дубцем навіть. Це як наче стати під кручею, на кручу загнати самоскид із гранітними брилами, й скомандувати — "давай!".
Не можна так. Все-таки _треба якось людину підготувати.
А знаєте, що найпаскудніше в людських стосунках? Може, й знаєте, може й ні. Це, пробачте, залежить од віку. Якщо вам досі нема сорока — то, ще раз пробачте, але не знаєте. Якщо від сорока до шестидесяти — то є шанс, що вже починаєте розуміти. І лише якщо вам за сімдесят, а ще краще — за дев'яносто... тоді, мабуть, знаєте. Але знаєте також, що пояснити це молодим неможливо. Вони не слухають. Або слухають, та не чують.
Дехто — в основному дівчата — гадають, нібито головне — це кохання... дурниця це. Біологічний цикл кохання — сім років; потім невпинна еволюційна програма командує жінці — цей набір генів використано, шукай інший! І в жінки наче полуда спадає з очей. Боже, думає вона, як я могла бути з цим нікчемою? Та він же нікчема... а я така гарна!.. Та він і мізинця мого не вартий... а я така розумниця!.. Та він… а я!..
Якщо в цей період потрапить жінці на очі свіжий чоловік, бажано не з її повсякдення, то не він її до ліжка потягне, а вона його.
Чоловіки думають, що на першому місці вірність... і це так само дурня. Одна моя знайома, з вельми слабким передком, водночас уміла зробити так, що мені з нею добре було. Неймовірно добре, надзвичайно, чудово... і я не лише про ліжко. Шкода, що я не зміг того оцінити. Дурня та ваша вірність, їй-богу.
Що там ще в списку? Гроші? Гроші це взагалі тьху. Правильно мотивований чоловік заробить і на відпустку в Єгипті, й на квартиру, й на дачу в лісі. Лиш не треба його пиляти, а треба у нього вірити.
Найпаскудніше — це, я вам скажу, нерозуміння. Це коли кажеш жінці одне, а вона чіпляється за невдале речення й розуміє все зовсім інакше, геть не так, як ти мав на увазі. Або навпаки, вона каже, каже, каже... і раптом виявляється, що ти мав з цього потоку вилущити щось страшенно важливе... але що? А біс його зна. Прогавив. І вже очі її дивляться не в твої очі, а трохи осторонь. А це, я вам скажу, перша ознака.
І обидва потім роблять аналіз помилок, й трапляється, що бачать їх — свої та чужі. А далі… Якщо під час сварки не били морди і посуд, якщо не розлучалися через суд, якщо не душили один одного й не підсипали отрути — тоді, може, хтось зателефонує й скаже — мовляв, отам і там я помилився, ти вже пробач. І почує зустрічне — а я помилялася там і отам, пробач же і ти мені.
Але разом їм все одно не бувати.
Хіба що... хіба що трапиться ось таке лихо.
Мабуть, я задовго мовчав, бо жінка заговорила знову:
— Не турбуйся, — поспіхом сказала вона. — Клопоту зі мною не буде. Болю нема, процедури непотрібні. Можливо, буду втрачати свідомість — але то ненадовго. Блювати...
Вона посміхнулась, і вийшло досить цинічно.
— Поки що встигаю добігти.
Я все ще мовчав, й інтонація її стала ще жалібнішою.
— Можна навіть не пару тижнів. Справді, навіщо тобі бачити вже остаточну агонію. Можна днів десять... або хоча б...
Вона благально подивилась на мене й зовсім упалим голосом додала:
— Я навмисне для цього відпустку взяла…
Ну що я казав? Вся справа, всі труднощі виключно у нерозумінні.
Я мовчав, але не тому, що вагався, а тому, що заціпило. Вагатися тут було нічого.
Два тижні з коханою. Медовий місяць на старості років. Ще не тієї старості, коли жінка вже ні до чого, а старості розуму й почуттів. На самому початку того періоду, коли починаєш збирати розкидане в молодості каміння, ламаєш перший кавалок хлібу, для якого замолоду сіяв жито, відкорковуєш пляшку з урожаю того самого року, коли радісний батько наліпив на неї бирку з роком твого народження.
За два тижні не встигнуть знову сплисти ті протиріччя, що розвели закохану пару багато років тому, а як і спливе дрібниця якась — то кілька днів її можна й перетерпіти.