Нас п'ятеро в цьому підводному човні, що прилип до дна океану. Ми чуємо голоси наших близьких, але нас відділяє од них непрохідний мур, кордон, через який ми не сміємо переступити, — шляхи надто нерівні: ціна нашого маленького життя або безпека міста, в якому, нічого не підозрюючи, тисячі натомлених за день людей додивляються останні телевізійні програми, вечеряють, читають книжки, стелять ліжка, цілують сонних дітей, сидять на вокзалах в очікуванні автобусів та поїздів. Ось чому ми лежимо на дні океану. Ми відповідаємо за це місто, що перебуває поруч з нами: але надто нерівні шляхи, щоб казати про якийсь вибір. Наш маленький підводний човен поки що живе: працюють термостати, холодильники, синім світлом заповнені бактерицидні лампи, метушаться звірята у віварії, дихають люди. У нас є запаси харчів. Але ми не схожі на інших людей. Ми вже не ті, якими були два дні тому. І навіть якщо наш маленький підводний човен, наше вутле суденце буде врятоване, якщо воно випливе на поверхню океану, увійде в гавань великого міста і ми ступимо на землю — ми подивимося на світ іншими очима..."
"...іншими очима", — прочитав тихцем Ігор, покусуюча ковпачок авторучки.
Махов примостився на ліжку, курив сигарету "Джебел". Він викурив півпачки за вечір. Махов навіть піджака не зняв; навіть не підгорнув ковдру та простирадло. Він курив, скидаючи попіл у чашку Петрі: там валялися обслинені, засохлі, обгорілі недокурки. Махов був економною людиною.
— Заповіт? — пихнув сигареткою Махов.
— Вірші, — сказав Ігор. — Трактор тягне культиватор, рівний слід за ним лягає. Тато мій — механізатор. Кукурудзу обробляє.
— Піде. Щось схоже на Степняка. Можуть надрукувати, — похвалив Махов.
— А по-моєму — паскудство.
В двері постукали.
— Можна? — спитала Ліля.
Махов швидко зіскочив з постелі й одчинив двері. Ліля принесла дві пляшки кефіру, поставила на стіл перед Ігорем.
— Ну й накурили, — сказала вона.
— Знову кефір? — спитав незадоволено Махов.
— Озвіріти можна, — підтакнув Ігор.
— А я тут при чому? Я його теж не терплю,
— Нам би чогось такого, Лілю, — ляснув пальцями Махов. — Тепленького. Ти як, Ігорю?
— Підтримую клопотання товариша С. О. Махова.
— То як, Лілю? Ключ у вас?
— Можу налити, — сказала Ліля. — Тільки щоб Микола Петрович не бачив.
— Гарантія, — посміхнувся Махов. — Добре?
— Скільки?
— Двісті, я думаю, досить. Для профілактики. Щоб усі віруси виздихали.
— Зараз, — сказала вона.
— Гарна дівка, — сказав Махов, коли Ліля вийшла. — Як тобі?
— Нічого.
— Дівка те що треба.
Ігор підійшов до урни, що стояла в кутку кімнати. Натиснув педаль. Піднялася кришка, відкривши темну горлянку бачка. Ігор розчепив пальці — і зім'ятий, списаний папірець ковзнув у бачок.
— Шкода, — сказав Махов. — Гарні вірші.
Ігор відпустив педаль.
— Вірші, Махов, паскудні. Я не годжуся в поети. Надто декларативно. Зараз не той час... зараз патетика не в моді.
Ліля повернулась, несучи конічну колбу зі спиртом.
— Тільки глядіть, — сказала вона. — Дізнається Микола Петрович — вб'є.
— Не вб'є, — зневажливо сказав Махов. — Дякую... Лілю.
— Карантин тобі допоміг, — помітив Ігор. — Ти галантний, наче лорд Х'юм.
— Зоставайтесь, — попросив Махов. — Вип'ємо по маленькій.
— Ні, — сказала Ліля. — Мені не можна. "Березівську" я б з великим задоволенням випила. Що-небудь шипуче... А цю гидоту...
— Зоставайтесь. Посидимо, побалакаємо.
— Ні-ні. Чим заїдати будете?
— Лікті гризтимем, — сказав Ігор.
— Кефіром зап'ємо, — відповів Махов. — Зостанетесь?
— Дякую, — сказала Ліля. — Я, мабуть, піду. Євдокія Іванівна чекає. Ми реакцію наново поставили. Ви тільки не галасуйте. Добре?
— Гаразд, — сказав Ігор. — Чого галасувати? На власних поминках?
— Закінчите реакцію, повертайтесь, — попросив Махов.
— Подивлюсь, — сказала, виходячи, Ліля. — Тільки тихше.
— Гарна дівка, — зітхнув Махов.
Надворі було вже зовсім темно. Мокра, неспокійна ніч повисла над містом. Одноманітно подзенькував гачок на кватирці, що гойдалася з кожним поривом вітру.
— Слышен звон бубенцов издалека. Это тройки знакомой разбег. — Ігор підійшов до раковини, відкрутив кран.
— Почекай, — сказав Махов. — Нехай іржа зійде. Знаю. Белым саваном искрится снег. Яке розведення?
— Зроби шнапс. П'ятдесят на п'ятдесят.
— Охоче, мон женераль. Фіфті-фіфті. Маємо хлоровану горілку. Бери склянки.
— Тепла, — скривився Махов.
— Якраз. Не матимеш ангіни.
— За що вип'ємо?
Ігор узяв склянку в руки, подивився на світло — всередині закипали білі бульбашки, глянув на Махова — при краватці, все чин чином, ті ж очі та повіки, позбавлені майже вій, темне волосся акуратно зачесане (поки Ліля ходила по спирт, Махов встиг причепуритися); поступово суміш у склянці світлішала, ставала прозорою. Нарешті Ігор сказав:
— Вип'ємо, Махов, за сенс.
— За що?
— За сенс. Все повинно мати сенс. Життя, смерть. Інакше не варто жити. Краще одразу в ящик.
— Філософія, — сплюнув Махов. — Вип'ємо за те, щоб не здохнути. Не бачу я в смерті сенсу. Розумієш?
— Розумію, — сказав Ігор. — Я п'ю за сенс.
Він випив, не переводячи подиху, теплувату, гидку рідину, після якої сухість обпалила горло.
І Махов теж випив. Двома ковтками. Хукнув і похитав головою.
Ігор одламав шматок хліба. Пожував, потім запив кефіром.
— Коктейль імені товариша Джосера, — сказав.
Вони захмеліли одразу. Ігореві здалося, що тепле світіння розливається в тілі, розноситься повсюди струмками крові, і все стало іншим — веселим та добрим, хоча він ясно розумів, що нічого не змінилося; все раптом стало іншим — наче з очей злетіла полуда, і Ігор побачив, який Махов одвертий, душевний хлопець, — тільки жаль було Махова, хоча десь у п'яному хаосі залишалися тверезі, пильнуючі центри, які нашорошено аналізували кожне слово Махова.
— Я йому кажу, практично, — що ти на мене баньки витріщив, — розповідав Махов. — Якщо ти, практично, старшина... А з патрулем побалакати не хочеш? Сучий син, кажу. І беру його за грудки. А він мені каже...
— А знаєш, Махов, — сказав Ігор. — У тридцять першому році в Лондоні відсвяткували трьохсотріччя з дня відкриття хінної кори.
— Чудасія, — засміявся Махов. — Чого тільки не вигадають... Так ось, цей старшина виявився не старшиною. Він, практично, старший сержант...
— Ти коли-небудь чистив черевики у чистильника? — спитав Ігор, коли побачив, що Махов не вгамовується.
— Чоботи чистив. У мене хромові були. Багатий товар.
— А я не чистив. Хотів якось почистити. Підійшов навіть до будки. Дивлюсь — сидить ассірієць. Старий. Вуса сиві. Глянцює корочки якомусь фраэрові. І задихається. Астматик, мабуть. Я пішов.
— Послухай, що далі було, — казав Махов, вливаючи в склянку залишки спирту і розводячи його. — Я йому кажу, практично. Ти що, на кутю, кажу, приїхав? То я можу нагодувати.
— А знаєш, Махов... Жаль здихати. Адже я ще жодного разу не закохувавсь по-людському, По-справжньому. Жінки були, дівки були, а кохання не було. Цього літа познайомився з однією. Світлана. Москвичка. Були разом — усе добре. Роз'їхались — і наче нічого не було. Звичайна солдатська любов. Дас іст айн зольдатіше лібе. А мені дитину хотілося б мати. Ніколи не думав про це, а зараз думаю. Уявляєш? Білявий хлопчик... хоча б щось од тебе залишиться...
— Ти солдатську любов не чіпай, — сказав Махов. — Нічого ти не тямиш. У мене в сорок п'ятому була одна... Знаєш, тоді які сукні носили? Знаєш?
— Уявляю. Вище колін до пояса. Тоді пісеньку співали: іх тебе чекала, варум ти не прийшов...
— Йолопе, — сказав Махов. Її звали Хельга... Хельга Фрейденберг. Ми з нею в сорок п'ятому... в сорок п'ятому познайомились. Знаєш, які там вокзали? Під землею, практично... Я боявся, щоб нас не зустрів патруль. Пиво пили — шварц бір, чув? Салага ти. А Хельга дивилася на мене — по-російському вона не розуміла. Дивилась тільки... плакати хотілося... так дивилась. А ти кажеш. Плювати я хотів на всіх... Пішли ми з нею... ну, думаю, заведе мене в темне місце та й порішить... Через руїни веде, веде, а я думаю — стривай, фройляйн... Знаєш, які там руїни? Там, брате, суцільний Содом та Гоморра. Тепло у них восени, вони, ці фріци, восени без капелюхів ходять... Ну, йдемо... чую — цеглою тхне. Мокра. Хельга білявенька була. У неї волосся світле... м'яке, як у дитини. Шулє, каже. Майне шулє. Там сходи уціліли, під сходами сухо. Я не знав, що з автоматом робити. Хельга повісила його на поручнях... Ось що я тобі скажу: я тоді вперше зрозумів, що таке останній раз у житті... Останній — уявляєш? Знали, що не побачимось більше. А пиво у них гарне — ти коли-небудь пив? Так. Останній раз у житті. Через місяць нас перекинули в Магдебург, ясне діло. Хельга нічого від мене не вимагала. Плювати вона на все хотіла...
...Сам з собою він розмовляв? Чи з Ігорем, який сидів, підперши голову долонями? Чи зі своїм минулим, з сорок п'ятим роком, з брунатно-іржавим містом, на стінах якого непримиренно, як тавро, горіли слова "Festung Breslau"? В Бреслау, серед руїн вагонобудівного заводу, серед навіженства та мотлоху розтрощених перекриттів, в одному з тупиків, утвореному згорілими вагонами, Махов витяг за ноги з воронки чоловіка в пом'ятій касці; чоловік тулив червоні липкі руки до обличчя і шепотів: "Ти зі мною розмовляй, говори, говори, чого ж ти мовчиш? Чому ж я тебе не чую, скажи, війна вже закінчилася чи ні?" Чи з цим чоловіком розмовляв Махов, з чоловіком, котрий так і не почув його голосу, чи з Баландіним розмовляв Махов, пред'являючи тому рахунок своїх образ, своєї запізнілої і нікому не потрібної дисертації, своїх невдач та своєї самотності; а може, з Лілею розмовляв Махов... ні, мабуть, з Хельгою перешіптувався зараз Махов, з Хельгою, яка постаріла, погладшала, живе тепер у Галле, чоловік її викладає в університеті, у них тепер світлосірий "вартбург", і в неї двоє дітей: Детлев та Евелін; вони вивчають у школі російську мову, хоча Хельга знала тільки одне слово по-російськи: льюблью, казала вона. З ким же із них розмовляв Махов, який, зціпивши зуби, застиг перед склянкою теплого хмільного пійла?
— А потім що? — задумливо спитав Ігор.
— Що потім? Потім я надумав одружитися... Не попадалось, щоправда, дівки путящої... Це в Німеччині діло було, ну я й давай барахло скуповувати...