І не де-небудь, а саме на Чорнобильській АЕС.
З листа Валентина Олександровича Жильцова — начальника лабораторії Всесоюзного науково-дослідного інституту атомних електростанцій:
"У 1984 р. т. Поляков В. Г., що працював тоді на АЕС (старший інженер управління реактором — СІУР), надіслав безпосередньо академіку А. П. Александрову листа зі своїми міркуваннями щодо покращення окремих конструктивних рішень по системах контролю й управління реактором, на якого він одержав просто відписку. Вже після аварії він звернувся до ЦК КПРС, Ради Міністрів та Держатоменергонагляду. Все, про що застерігав т. Поляков (а незалежно від нього й інші, ще на стадіях розроблення проекту, експертизи), сталося на Чорнобильській АЕС.
Ось яку ціну було заплачено за зневажливо-зверхнє ставлення до всього того, що йшло від інших відомств. Тут з усією очевидністю виявилась порочна система, коли не апробовані й недостатньо обґрунтовані розрахунками та експериментами рішення без широкої й компетентної експертизи відразу впроваджувались і широко тиражувалися".
Такі реалії епохи бюрократичного благоденства: і аж ніяк не містичні передчування, а найреальніші технічні передбачення й побоювання захоронюються у відомчих нетрях, обсновуються павутинням замовчування і байдужості до доль сотень тисяч людей, яких може зачепити МГА — максимально гіпотетична аварія (є такий термін у технарів).
"3відки вона з'явилася, ця "звізда Полин" — з ночей біблейських чи вже з ночей грядущих? — з гіркотою запитує Олесь Гончар.— Чому вибрала саме нас, що хотіла так дивно і страшно сказати цьому вікові, від чого хотіла усіх нас застерегти?"
І відповідає: "Сучасна наука при її фантастичному, не завжди контрольованому і, можливо, не до кінця пізнаному могутті не повинна бути занадто самовпевненою, не повинна нехтувати думкою громадськості... Вузьковідомчі інтереси часто-густо ми ставимо вище інтересів суспільства, думки населення щодо доцільності відомчих новобудов ніхто й ніколи не питається, вузьколобий, пойнятий гігантоманією чиновник торочить, що "наука вимагає жертв".
ІЗ ЩОДЕННИКА УСКОВА
Великий хлопчина з мужніми рисами обличчя, з сором'язливою, майже дитячою усмішкою, Аркадій Усков втілює кращі риси, властиві його землякам, поморам-сіверянам: справжність і несхитність характеру, правдивість і самостійність суджень. У момент аварії йому було тридцять один рік, він працював старшим інженером по експлуатації реакторного цеху № 1 (РЦ-1) на першому блоці ЧАЕС.
Усков створив документ великої сили — щоденник, в якому докладно розповів про все, що довелось йому звідати під час і після аварії.
"Прип'ять, 26 квітня 1986 р., 3 год. 55 хв., вул. Леніна, 82/13, кв. 76. Розбудив телефонний дзвінок. Дочекався наступного сигналу. Ні, не приснилося. Прочовгав до телефону. У трубці голос В’ячеслава Орлова, мого начальника — заступника начальника реакторного цеху № 1 з експлуатації.
— Аркадію, здрастуй. Передаю тобі команду Чугунова: всім командирам терміново прибути на станцію у свій цех.
Тривожно стало на душі.
— В’ячеславе Олексійовичу, що сталося? Щось серйозне?
— Сам толком нічого не знаю, передали, що аварія. Де, як, чому — не знаю. Я зараз біжу в гараж по машину, а о четвертій тридцять зустрінемося біля "Райдуги".
— Зрозумів, одягаюсь. Поклав телефонну трубку, повернувся до спальні. Сну наче й не було. В голову шугонула думка: "Марина (дружина) сьогодні на станції. Чекають зупину четвертого блока для проведення експерименту".
Швидко вдягнувся, на ходу зжував шматок булки з маслом. Вискочив на вулицю. Назустріч парний міліцейський патруль з протигазами (!!!) через плече. Сів у машину Орлова, виїхали на проспект Леніна. Зліва від медсанчастини на шляхопровід на скаженій швидкості вихопились дві "швидкі допомоги" під синіми мигавками, швидко пішли вперед.
На перехресті дороги "ЧАЕС — Чорнобиль" — міліція з рацією. Запит про наші персони, і знову "Москвич" Орлова набирає швидкість. Вирвалися з лісу, від дороги добре було видно всі блоки. Дивимось обома і... очам своїм не віримо. Там, де мав бути центральний зал четвертого блока (ЦЗ-4),— чорний провал... Жах...
4 год. 50 хв. АПК-1. Під'їхали...
Майже бігом кинувся до санпропускника. Швидко перевдягнувся у біле — на переході побачив Сашу Чумакова, напарника Марини. Він тут уже сказав, що Марина перевдягається.
Камінь з душі впав...
Дзвінок від начальника реакторного цеху-1 Чугунова. Чугунов тільки-но з четвертого блока. Схоже, кепські справи. Скрізь високий фон. Є провали, багато руїн.
Чугунов та заступник головного інженера з експлуатації першої черги (тобто першого і другого блоків) Анатолій Андрійович Ситников удвох намагаються відкрити відсічну арматуру системи, охолодження реактора. Удвох не змогли її зірвати. Туго затягнуто.
Потрібні здорові, міцні хлопці. А на блочному щиті-4 надійних немає. Блочники вже видихаються. Чесно кажучи, страшнувато. Відкриваємо аварійний комплект "засобів індивідуального захисту". Випиваю флакон йодистого калію, запиваю водою. Тьху, яка гидота! Але треба. Орлову добре — він йодистий калій прийняв у вигляді таблетки. Мовчки одягаємося. Надіваємо бахили з пластику на ноги, подвійні рукавиці, "пелюстки". Викладаємо з кишень документи, сигарети. Наче йдемо у розвідку. Взяли шахтарський ліхтар. Перевірили, чи горить. "Пелюстки" наділи, зав'язали. Каски на головах.
6 год. 15 хв., ЧАЕС, коридор 301. Вийшли вчотирьох (я йшов на допомогу своїм товаришам, що потрапили в біду, разом з Володимиром Чугуновим, В’ячеславом Орловим та Олександром Нехаєвим) у коридор нашого цеху, рушили в бік четвертого блока. Я трохи позаду. На плечі "годувальник" — спеціальна арматура для збільшення важеля при відкриванні засувки.
Перейшли на територію третього і четвертого блоків, заглянули на щит контролю радіаційної безпеки. Начальник зміни Самойленко біля входу. Запитав у нього про індивідуальні дозиметри.
— Які дозиметри?! Ти знаєш, який фон?..
Перед самим БЩУ-4 осіла підвісна стеля, зверху ллє вода. Усі пригнулися — пройшли. Двері на БЩУ-4 (блочний щит-4) навстіж. Зайшли. За столом начальника зміни блока сидить А. А. Ситников. Поряд НЗБ-4 Саша Акимов. На полі розкладено технологічні схеми. Ситников, очевидно, погано себе почуває. Схилив голову на стіл. Посидів трохи, спитав Чугунова:
— Ти як?
— Та нічого.
— А в мене знову нудота підступає.
Ситников і Чугунов перебували на блоці з другої години ночі!
Дивимось на прилади пульта СІУР. Нічого не зрозуміти. Пульт СІУР мертвий, усі прилади мовчать. Визивний пристрій не працює. Поруч СІУР Льоня Топтунов. Худорлявий, молодий хлопчина в окулярах. Розгублений, пригнічений. Стоїть мовчки.
Весь час дзвонить телефон. Група командирів вирішує куди подавати воду.
7 год. 15 хв. Рушили двома групами. Акимов, Топтунов, Нехаєв відкриватимуть один регулятор. Орлов і я, як найміцніші, стануть на другий. Веде нас до місця роботи Саша Акимов. Піднялися сходами до відмітки 27-ї. Заскочили в коридор, пірнули наліво. Десь попереду ухкає пара. Звідки? нічого не видно. На всіх один шахтарський ліхтар. Саша Акимов довів нас з Орловим до місця, показав регулятор. Повернувся до своєї групи. Йому ліхтар потрібніший. За десять метрів від нас виламаний отвір без дверей, світла нам не вистачає: уже світало. На підлозі повно води, зверху хлющить вода. Дуже незатишне місце. Працюємо з Орловим без перерви. Один крутить штурвал, другий відпочиває. Робота йде жваво. З'явилися перші ознаки розходу води: легке шипіння в регуляторі, потім шум. Вода пішла!
Майже одночасно відчуваю, як вода пішла і в мій лівий бахил. Очевидно, десь зачепив і порвав. Тоді на цю дрібницю не звернув уваги. Та згодом це обернулося радіаційним опіком другого ступеня, дуже болючим і довго не заживаючим.
Пішли до першої групи. Там справи неважні. Регулятор відкрили, але не повністю. Льоні Топтунову погано — він блює, Саша Акимов ледве тримається. Допомогли хлопцям вийти з цього похмурого коридору. Знову на сходах. Сашу все-таки вирвало, очевидно, не вперше, і тому йде сама жовч. "Годувальника" залишили за дверима.
7 год. 45 хв. Усією групою повернулись на БЩУ-4. Доповіли: воду подано. І тільки зараз розслабились, відчув — уся спина мокра, одяг мокрий, у лівому бахилі хлюпає, "пелюсток" намок, дихати дуже важко. Відразу змінили "пелюстки". Акимов і Топтунов у туалеті навпроти — блювота не припиняється. Треба хлопцям терміново в медпункт. Заходить на БЩУ-4 Льоня Топтунов. Блідий, очі червоні, сльози ще не висохли. Вивернуло його сильно.
— Як себе почуваєш?
— Нормально, вже полегшало. Можу ще працювати.
— Все, досить з вас. Давайте разом з Акимовим у медпункт.
Саші Нехаєву пора здавати зміну. Орлов показує йому на Акимова й Топтунова:
— Давай разом з хлопцями, допоможеш їм дійти до медпункту і повертайся здавати зміну. Сюди не приходь.
По голосному зв'язку оголошують збір начальників цехів у бункері ЦО (цивільної оборони). Ситников і Чугунов ідуть.
Тільки зараз звернув увагу: на БЩУ-4 уже прибули "свіжі люди". Усіх старих відправили. Розумно. Дозобстановки ніхто не знає, та блювота свідчить про високу дозу. Скільки — не пам'ятаю.
9 год. 20 хв. Замінив подраний бахил. Трохи передихнули — і знову вперед. Знову тими самими сходами, та сама відмітка 27. Веде вже нашу групу змінник Акимова НЗБ Смагін. Ось і засувки. Затягнуті від душі. Знову я в парі з Орловим, починаємо удвох на повну силу своїх м'язів підривати засувки. Поволі справа зрушилась. Шуму води нема. Рукавиці геть мокрі. Долоні горять. Відкриваємо другу — шуму води нема.
Повернулися на БЩУ-4, змінили "пелюстки". Дуже хочеться курити. Озираюсь навколо. Усі зайняті своїм ділом. Гаразд, переживу, тим більше що "пелюсток" знімати зовсім ні до чого. Біс його знає, що зараз у повітрі, що вдихнеш разом з тютюновим димом. Та й дозобстановки по БІЦУ-4 не знаємо. Дурна ситуація — хоча б один "дозик" (дозиметрист) забіг з приладом. Розвідники, мать їхню так! Тільки подумав, а тут саме і "дозик" біжить. Маленький якийсь, миршавий. Щось поміряв — і ходу. Та Орлов його швидко схопив за коміра. Питає:
— Ти хто такий?
— Дозиметрист.
— Якщо дозиметрист, поміряй обстановку і доповідай як слід — де і скільки.
"Дозик" знову повертається.