Сьогодні він був у настрої.
— І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?
— Попутний вітер і записка Слави Мурченка...
— Мтак! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? — Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.
— Дякую, нічого,— на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський.— Все гаразд. Працює...
— Ви мені скажіть, Сідалковський, таке...
Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів... Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери "П" сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.
— Та сідайте! Не стовбичте перед очима! — Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь.— Сідайте! — Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було.— Маде ін Одеса,— пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники.— Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно.— Цигарка задиміла.— Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?
— Їхав в одному купе з ними. Вийшов — прийняли за члена делегації. Жертва стандарту,— Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.
Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:
— Анонімок не пишете?
— Гарний почерк не дозволяє,— посміхнувся Сідалковський.— Боюсь анонімками почерк зіпсувати.
— Гм,— мугикнув своє улюблене Ковбик.— Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.
Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних, на погляд Стратона Стратоновича, недоліки: високий на зріст та забагато інтелігентності. Ні того, ні іншого Ковбик не терпів. Про зріст ми вже казали, а до "гнилих інтелігентів" (за його власним висловом) він мав природжену неприязнь. "Коли я гуси пас, воно сиділо на нічному горщику і йому няні грали полонез Огінського",— постійно говорив він.
Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути — хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:
— Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?
— Нема, але через місяць буде,— упевнено відповів Сідалковський.
— Одружуєтесь?
Сідалковський кивнув головою.
— Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: "З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається".
— Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу,— провадив далі Сідалковський.
"Даю три бали за нахабство,— мовив Стратон Стратонович сам собі і, сівши, глянув на Сідалковського з підсиленою увагою: — Цікаво, що воно заспіває далі?"
— Мені здається, — продовжував Сідалковський, — з вашого кабінету можна зробити два. Ось тут,— він піднявся, підійшов до стіни і провів рукою,— треба поставити стіну й відгородитися. Там,— показав він позад себе,— зробити приймальню і посадити секретар-друкарку. Поруч неї поставити три паралельних вашим телефони. А то ж до вас вриваються прямо з вулиці, пробачте, як з перону у залу для транзитних пасажирів. От як я, приміром...
— Це точно. Конюшня. Прохідний двір,— раптом завівся, як електровіник, Стратон Стратонович.
— Установа від цього докорінно змінить своє обличчя,— продовжував ніби між іншим Сідалковський.— Набере солідності.
Ідея Ковбику сподобалася.
— Де ж ти візьмеш ставку для секретар-друкарки? — забідкався Ковбик.— Хіба що не прийму вас, зате втілю в життя вашу ідею.— Ковбик примружився. У нього був чудовий настрій, і він поклав собі пожартувати...
Сідалковський не розгубився. "Шосте чуття — це не жінки, воно мене ніколи не зраджує,— подумав.— Він на це не піде". А вголос порадив:
— Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє... Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках...
Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У "Фіндіпоші" взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:
— З такою мармизою — і хворий? Ніколи не повірю! Симулює! Ви бачили коли-небудь таких хворих? Листка мені про непрацездатність тикає. Переробилось! Непрацездатне!
Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же — ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).
— Можливо, як і в кожній установі,— міркував тим часом уголос Сідалковський,— у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок...
Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.
У товаристві Чадюк міг з'явитися несподівано. Він виростав неначе з-під землі. У сердечників тої ж миті починалися приступи, а інших долав страх. Чадюк майже ніколи не розмовляв. Він тільки дивився на вас поглядом глухонімого чи гіпнотизера, і коли ви щось розповідали, вам негайно хотілося відмовитися від своїх слів. У "Фіндіпоші" Чадюка боялися усі. Винятком був лише Ковбик, але й то при свідках і на людях. Сам на сам з Варфоломієм Чадюком Ковбик зустрічатись не ризикував.
Саме Варфоломій Чадюк постійно писав на "Фіндіпош" різні листи і кожний з них підписував від імені трудящих.
— Для секретар-друкарки то велика зарплатня,— заперечив Ковбик.
— Посадіть на ту зарплату двох,— порадив Сідалковський — секретарку і кур'єршу.
— Гм! А що — це вже ідея,— оцінив Ковбик. — Можете писати заяву.
Коли заява була написана і Ковбик глянув на неї своїм недовірливим оком, він не стримався і набрав номер Панчішки.
— Масик,— пробасив.— А зайдіть-но до мене.
Панчішка, несучи на своєму вічно рум'яному обличчі посмішку, чемно привітався і сказав:
— Я вас слухаю, Страт Стратович.
Ковбик цього разу не образився. Його уява була зайнята іншим.
— Гляньте, який почерк!
Панчішка узяв заяву, підніс її до очей, як реліквію, потім тільки й вимовив:
— Йолі-палі! Колосально!
— Покажіть Ховрашкевичу,— наказав Ковбик.— Можете взяти з собою.
Сідалковський сяяв, як начищені ґудзики на парадній формі курсанта.
— У приймальні для повної гармонії й прямого зв'язку з фасадівським гаслом,— мовив Сідалковський тоном людини, яка працює у "Фіндіпоші" з дня його заснування,— пропоную напис: "Шапка — це дах над оселею ваших мрій!"
"Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні",— думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.
— У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: "Шапка — це те, що робить вас вищим в очах оточуючих".
— Погано! Гірше не придумаєш! — несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи.— І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого... кгм,— кашлянув Ковбик, бо не любив називати "Фіндіпош" філіалом.— Нашого закладу,— ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: — Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне — і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу,— Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі "маю честь".
— Ви звідки родом? — проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.
— З Вапнярки.
— А чому переїхали до Києва?
— У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту,— посміхнувся ледь помітно Сідалковський.
— У Кобилятині його теж нема.— Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.
— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.
Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається про останній день Помпеї, появу незнайомки, класичну картину Крамського, одне свято і три великих дати, смутну і невеселу Ію, урочистість ситуації, кортеж, назви квітів, танці і грації.
— Ну, як? — ще з порога запитала Карапет Сідалковського.— Були? У тому... як його... хвіндіпоші?
— Був,— відповів Сідалковський, скидаючи піджак.
Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.
— Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є — і непогана,— Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко.— Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.
— Ви про що? — як завжди, не зрозуміла Карапет.
— Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї.